Про фільм та нагороду
"Для нас це перемога. Я вважаю, приз глядацьких симпатій — це найважливіша нагорода на фестивалі Sundance для фільму, особливо для нашого. Це означає: попри те, що фільм дуже важкий, публіка його прийняла і хотіла дивитися. Абсолютно всі покази були повні зали, відповідь була дуже сильною, люди плакали, злилися, питали, чим можна допомогти... Питали, як це показати ще більшій аудиторії, чи побачать це росіяни й американці. Для нас це честь і привілей — показати, якою сильною і масштабною є трагедія Маріуполя, скільки страждань принесло українцям вторгнення Росії. У Маріуполі працювала команда з трьох людей: я як оператор, фотограф Євген Малолєтка і продюсерка Василіса Степаненко. Над фільмом працював я як режисер, і ще працювала команда студії "PBS Fronline", це відома американська студія документальних фільмів. Ми вивезли близько 30 годин відео, усе це треба було передивитись. І коли монтували, я знайшов багато того, чого не пам’ятав, важливі кадри, які потрібно показати світові. Але ще є кадри, де я чи команда просто реагуємо на якісь події. Помирають люди, руйнуються будинки, і ми — частина цієї історії, ми на це реагуємо. Ми вирішили використати ці кадри у фільмі. Часто запитують, чому я вирішив начитати фільм, чому там мій голос. Він поєднує всі історії, ми є частиною всього, що відбувається з містом. Це фільм про людей, які страждають у Маріуполі, які втратили свій дім і життя. Історій так багато, що навіть за півтори години ми не встигаємо все розказати, але глядач принаймні має можливість зрозуміти масштаб трагедії. Адже спочатку були просто новини — люди ввімкнули телевізор, подивились і вимкнули. А у фільмі можна побачити контекст подій, масштаб, це важливо. Окрім того, це можливість залишити в історії військові злочини, які вчинила Росія в Україні".
Показ фільму "20 днів у Маріуполі" на фестивалі Sundance. Фото: Суспільне
Про те, як вдалося виїхати з Маріуполя і зберегти всі матеріали
"Нам пощастило, тому що це були перші дні, коли неофіційно відкрився зелений коридор. Був хаос, виїжджали сотні тисяч людей, і надто ретельно не перевіряли, не лізли в телефони, не роздягали, не порпались у речах, у машинах. Ми на той момент вже втратили свою машину, бо були в оточенні деякий час в одному з районів Маріуполя. Нам пощастило, що один із маріупольських поліцейських, ризикуючи своїм життям і безпекою своєї сім’ї, провіз нас крізь 15 російських блокпостів, з камерами, матеріалами, жорсткими дисками… А ще ми дуже хвилювалися, бо вивозили картку Тайри. Вона передала свої матеріали, і ми мали відповідальність за них. Там були години дуже важливих матеріалів, які потім допомогли показати, що вона не лікар-нацист, який вирізає органи з російських солдатів, а справжній лікар, що рятує життя".
Читати також: Софія Андрухович: як війна проти України допомагає переживати пам’ять про Голокост
Про музику до фільму
"Музика для цього фільму створили спеціально. Це був нелегкий процес, який тривав майже рік. Тому що Маріуполь — це особливе місто, і звучить воно особливо. Це індустріальне місто біля моря, в ньому особливий вітер, особливий звук металу, особливий пил. Усі ці звуки ми намагались передати в музиці. Долучився один із композиторів, який працює зі студією "PBS Fronline". Деколи у документальних фільмах звук лунає не як музика, а як саунд-дизайн. Наприклад, ідуть титри, а ви чуєте биття серця. Серце Маріуполя б’ється, тому що він — серце цієї війни".
Про подальшу фестивальну долю фільму
"Ми вже отримали запрошення на фестиваль Hot Docs в Торонто, і ще є кілька європейських фестивалів, куди ми сподіваємося привезти фільм і показати його світовому глядачеві. Важливо, щоб якомога більше країн показали його в кінотеатрах, після цього його покажуть на каналі CBS у США. І потім для нас важливо, щоб фільм був на стрімінгу, щоб його могли побачити і росіяни. Зараз він начитаний англійською мовою, українською також, є ймовірність, що я його начитаю і російською, принаймні будуть російські субтитри".
Фото: Суспільне
