Ілюстративне фото з відкритих джерел
"ДІйМО – "Діти й Молодь"
— Чим займається офіс дітей та молоді "ДІйМО"? Хто в ньому працює і що вже вдалося напрацювати?
"ДІйМО – це "Діти і Молодь", скорочено. Наш офіс обрав собі три ключові напрямки:
Перший – адвокація та популяризація найкращих інтересів дитини. Це про те, щоб доносити голос дітей і взагалі розповідати суспільству, владі, що ж таке найкращі інтереси для дитини.
Другий – це напрямок розвитку наставництва для дітей та молоді. Наставництва найбільше потребують випускники інтернатних закладів і навіть деколи випускники прийомних сімей/ДБСТ (дитячий будинок сімейного типу – ред.). Але діти також потребують наставників у спорті, в культурі, в освіті, і загалом у житті. Навіть підказати, як розпоряджатися коштами чи як комунікувати. Тобто просто, щоб була людина, якій ти можеш розказати найпотаємніше, що тобі болить, але ти не можеш ні до кого з цим піти.
І третій напрямок – формування спроможності дітей та молоді. Зокрема, це мені допомогло. Мою спроможність формував наставник, тренінги і форуми. Тобто, ось це залучення до процесу трансформації системи догляду.
Ми діємо при Міністерстві соціальної політики України. Я їм дякую, що відгукнулися на ініціативу. Звісно, ми синхронізуємося і намагаємося бути партнерами з усіма, хто працює в сфері захисту дітей. Я б не сказав, що в нашому офісі працюють, тому що це більше на волонтерських засадах. Але це певна робота. Мені імпонує, як зараз занурилися діти та молодь у цей процес. І мені здається, що вони навіть більше роблять, ніж у деяких центрах ухвалення рішень. Разом із Мінсоцполітики ми вирішили не обмежуватися лише дітьми-сиротами, дітьми позбавленими батьківського піклування чи випускниками інтернатів, а й залучати інших, які були в сім'ях, щоб не сегрегувати, а об'єднувати. Мені здається, ми не маємо їх розмежовувати. Але пріоритетно – це ті, які мають бути почутими, яким, мабуть, більше болить і більше є, що сказати. І це якраз випускники інтернатних закладів, прийомних сімей/ДБСТ.
"Діти хочуть бути почутими"
— Ви проводили національне опитування від офісу дітей та молоді "ДІйМО". Що це за дослідження і які результати?
Ми насправді тільки з середини жовтня сформували свою команду і зараз закликаємо, щоб діти та молодь долучалися до нашого офісу "ДІйМО". Так, ми організували національне опитування дітей "Найкращі інтереси – це...". Тому що ми дорослі думаємо, що найкращі інтереси – це, наприклад, рибалка для дитини. Можна наводити безліч прикладів. Але ми хотіли запитати саме думку дитини. У нас в офісі представлено понад 50 дітей та представників молоді. Але це все рівно не репрезентативно. Тому ми вирішили запустити це опитування, щоб самі діти сказали, що для них "найкращі інтереси". Його ми запустили 9 листопада. Це було таким методом, що діти поширюють серед дітей. Це спрацювало. І наразі ми маємо 4600 відповідей. Чесно, я не очікував. І це говорить про те, що діти хочуть бути почутими. В них є потреба просто висловитися, заявити, "що мене турбує, чого я потребую". І коли я відкрив опитування, я просто розплакався. Тому що перші відповіді, а "де ти почуваєшся в безпеці?" – було: "вдома". Далі було питання – з ким ти почуваєшся захищеним? Були відповіді "самостійно", "з друзями". Але переважно – "з батьками". І це підтверджує те, що в нас апріорі вже не має бути навіть думки, що ми можемо допустити, щоб дитина з'являлася в інтернаті. Мені здається, що вже аргументів вдосталь.
— Анкетування ще триває і де його можна знайти?
Анкетування триває, ми вирішили його не закривати. І мені здається, що воно буде постійно відкритим. Де його знайти? Офіс "ДІйМО" є в соцмережах інстаграм, фейсбук. Нас легко знайти, пишете "ДІйМО" українською чи англійською. І там відразу є посилання на це опитування.
В інтернатах понад 80% дітей – діти із сімей
— Чому інтернатні заклади такі живучі й чому не настільки активно розвиваються альтернативні форми сімейного виховання?
У нас інтернатних закладів поменшало. Але це змінилася назва і вивіска. Я, наприклад, в своєму інтернаті застав три зміни статутів і назви. Наразі чітко треба розуміти, що інтернат – це там, де діти проживають п'ять днів і більше. Деколи діти і на канікулах там живуть. Дуже важливо зазначити, що понад 80% дітей – це діти із сімей. Тобто, в закладах інституційного догляду це – не діти-сироти, не діти, позбавлені батьківського піклування. Там до п'яти тисяч дітей. І це переважно підлітки, яких не всі охоче прагнуть брати в родину чи всиновлювати. Ми звикли, що родини потребують тільки маленькі діти до трьох років. Але насправді любові і підтримки потребують і підлітки 10-17 років. Тому я закликаю звернути на це увагу.
Кирило Невдоха. Фото: hneu.edu.ua
Також є діти з інвалідністю. І тут проблема в тому, що немає в громадах створених послуг, щоб цю дитину взяла прийомна сім'я чи її всиновили. Мають бути послуги. Дуже часто є таке, що діти з інвалідністю не мають тієї інвалідності. Бо інтернатна система створює з тебе людину з інвалідністю, будьмо чесними. Ми ж неодноразово чули про поставлені діагнози, які не відповідають дійсності.
"Є дитина в інтернаті – є робоче місце, є гроші, є фінансування"
Друге питання. В Україні на певному етапі почали менше позбавляти батьківського піклування. З одного боку, це добре. Але з іншого, дитина юридично має батьків, а фактично – ні. І ця дитина могла б мати прийомну сім'ю чи навіть бути усиновленою. Але по факту, ти нічого не зробиш. Заклад інституційного догляду тут мав би сприяти тому, щоб дитина зростала в сім'ї. Але цього не відбувається. Тому що, можливо, це радикально прозвучить, але є дитина в інтернаті – є робоче місце, є гроші, є фінансування. Плюс інтернат простіше фінансувати. Ми не звикли до адресної допомоги, ми звикли масово. Це також проблема, яку треба вирішувати.
— Ви говорите, що потрібно перерозподілити ресурси з інтернатів на соціальні послуги?
Так. Мені здається, що ми могли давно вже просунутися і в нас би не був найбільший відсоток інституалізації дітей – це 1,5%. Це найбільший відсоток в Європі. Є країни, які мають заклади інституційного догляду, але їх в рази менше, ніж у нас.
"Дитина – не річ"
— Що може сьогодні зробити кожен із дорослих, щоб змінити цю ситуацію?
Тут дуже важливо розділити пересічного громадянина і тих, які впливають. Бо ця реформа, щоб не було дітей в інтернатах, а зростали в сім'ях – це відповідальність кожного з нас. Що першим ми можемо робити? Це підтримувати сім'ю, яка живе на вашій вулиці або в сусідній квартирі. Ми завжди говоримо, що ми маємо рятувати дитину від батьків, але батьків теж треба вчасно підтримати. І ось ця вчасна підтримка, навіть якась консультація – це теж дуже суттєва допомога сім'ї.
Як дітей з інтернатів можна підтримати? Найперше – стати сім'єю, якщо є можливість. Звісно, це довгий процес. Але дитина – не річ, яку ти прийшов в інтернат, забрав і вона твоя. Це теж треба пройти, щоб не зашкодити ні собі, ні дитині. Можна також підтримати організацію чи родину, яка готова стати сім'єю для дитини. Або стати наставником дитини. Це важлива роль, тому що в дитини або молодої людини з'являється людина, яка просто буде поруч із нею, яка підкаже напрямок. Це те, що може зробити кожен із нас.
Якщо ми говоримо про тих, хто ухвалює рішення і законодавчі акти, то це – про розвиток сімейних форм виховання. У нас, насправді, є багато охочих узяти дитину під опіку, усиновити чи взяти в прийомну сім'ю. Якщо ви є охочим, то йдіть у Службу у справах дітей. Зараз це можна зробити і через "Дію". Тут важливо зазначити, що Мінсоцполітики, Координаційний центр з розвитку сімейного виховання почав роботу над забезпеченням прозорості усиновлення. І зараз розробляється платформа. Раніше вона називалася "Діти". Зараз її хочуть вдосконалювати. І я сподіваюся, що процес усиновлення згодом стане прозорішим.
