Восьмий Київський тиждень критики триває 17 - 23 жовтня у кінотеатрі "Жовтень"
Дмитро Мойсеєв: "Сірі бджоли" – це не поетичний фільм"
Цей фільм вже досить відомий. Світова прем’єра картини відбулася на великому європейському фестивалі класу "А" — Роттердамському, а журі Одеського міжнародного кінофестивалю визнало "Сірі бджоли" найкращим українським ігровим фільмом. Тобто, на "Тижні критики" відбулася не прем’єра. Йдеться про вашу участь в кінофестивалі, сподівання на відзнаку, реакцію.
"Тиждень критики" – для того, щоб зацікавити глядача. Це головна місія кінокритиків – дати глядачам рекомендацію щодо того чи іншого фільму, подивитись щось новеньке, щось цікаве: іноді – екстраординарне, іноді – просто якісне, на думку кінокритиків. Тож, ми раді участі і сподіваємося, що глядач прийде і подивиться. Або на фестивалі "Тиждень критики", або під час прокату.
Для вас, як режисера та сценариста стрічки, важлива думка критиків?
Їхня думка, звичайно, цікава. Адже це люди, які розуміються на кіно. Це може бути цікава дискусія. Кожен бачить фільм по-своєму: своїми очима, своїм мозком, своїм досвідом. Думка глядачів може не збігатися з їхньою оцінкою. Тому дискусія може бути доволі цікавою. Особливо, коли спілкуються професіонали.
Один із кінокритиків висловив думку, що цей фільм продовжує традицію українського поетичного кіно.
Я з цим не згоден. У розумінні концепції поетичного кіно він все ж під це визначення не підпадає. Я б назвав цей фільм глядацьким. Він – для широкої глядацької аудиторії. За радянських часів теж ніби були авторські фільми, але їх дивилися мільйони глядачів. Один з прикладів – "Міміно". Але ж це не поетичне кіно. І "Сірі бджоли" – це не поетичний фільм. Це – доволі реалістична проста історія. Це – кілька днів життя людей, які мимоволі опинилися в "сірій зоні" і залишилися лише вдвох в маленькому селі, де колись частина його мешканців працювала на шахті. А також в селі було колись багато пасічників. А тепер лишилося двоє. Один з них пасічник і колишній інспектор безпеки шахти, а інший – колишній електрик в шахті. Це два доволі молодих пенсіонери. Ви ж знаєте, пенсійний вік у шахтарів настає рано. Вони вже понад 5 років живуть без світла. Це січень 2022 року. І хоча вони в "сірій зоні" живуть без зв’язку, до них теж доходять чутки, що може бути великий наступ. В це можна вірити, можна – ні. Це ми тепер вже знаємо, що він мав місце в лютому. А міг би відбутися і раніше, і пізніше. І ця невідомість ставить ще більше їхнє життя на вістря леза.
Андрій Курков писав цей роман до повномасштабного вторгнення. І там справді, з одного боку, відчувається очікування великої війни, а з іншого – зависання між часом і простором, коли люди не розуміють, що й коли з ними буде. Ви в своїх численних інтерв’ю говорили про те, що вам було важливо передати особистісний фокус долі цих людей, людський акцент.
Ми почали роботу над фільмом в 2019 році.
Вас спочатку ковід зупинив?
Кіновиробництво – складний процес. Окрім ковіду та війни, є важкі перепони на шляху до фільмування. Взагалі, перепонів вистачає. І коли ми починали тоді роботу, для мене було важливо, щоб фокус уваги був не на війні, а на внутрішньому світі персонажів. У них власна трагедія була більша, ніж трагедія зовнішня. Але потім ми почали знімати в лютому 2022 року на Донбасі в Луганській області в селі Вовчоярівка, де, до речі, також були бджолярі. Багато хто звідти виїхав, а дехто залишився. Ми там зупинилися за кілька днів до початку війни, а продовжили зйомку через рік. І за цей рік я зробив досить багато змін в сюжеті. Тому що коли стикаєшся з війною віч-на-віч, починаєш розуміти, що вона більша, ніж власна трагедія. Допоки ти з нею не знайомий, вона здається якоюсь далекою. А коли по тобі особисто прилітає, ти розумієш її суть. І ми змінили сценарій. Взагалі, було багато змін сценарію.
Це не екранізація книги, фільм знятий за її мотивами?
Ні. Не можна сказати, що він знятий за мотивами. За мотивами можна було б зняти зовсім інше кіно. Це екранізація. Але треба розуміти, що фільм – це все ж окремий твір. Тому що література і кіно – це протилежні речі за психологічним впливом на людину. Бо в літературі ви читаєте конкретні слова, які складаються в ефемерні образи в вашій голові. А в кіно – навпаки: ви бачите конкретні картинки, і з них у вас складаються судження та емоції. Тобто це протилежні види мистецтва.
У Театрі на Подолі є вистава "Сірі бджоли". Ролі виконують Богдан Бенюк і Сергій Бойко. Не знаю, чи ви бачили цю виставу, але маємо ще одне мистецьке втілення цього втору. Ви обрали інших акторів. Це – Віктор Жданов і Володимир Ямненко, теж, до речі, виходець з Театру на Подолі. Чому, на вашу думку, саме ці актори могли втілити ваш задум?
Це питання режисерського погляду. Я думаю, що якби екранізував власний твір Андрій Курков, у нього грав би хтось, напевно, третій. Тому що Богдан Бенюк і Сергій Бойко – це бачення театрального режисера Віталія Малахова, Віктор Жданов і Володимир Ямненко – це бачення кінорежисера, а у автора книги, напевно, було б своє бачення. Чому вони? Буває дивишся на людей, на акторів, і вони відкладаються в твоїй пам’яті, в голові. І коли я читав цю книгу, одразу побачив цих акторів. Хоча ми проводили кастинг. Але кастинг нічого не змінив. Кого я уявляв до кастингу, ті зрештою і зіграли головні ролі. Правильний вибір акторів – це завжди великий крок до успіху в плані інтерпретації чогось літературного в щось візуальне.
Роман Блажан: "День як день" – фільм про те, що відбувається після того, як люди пройшли через важкий стрес, через травму"
Розкажіть, будь ласка, про цей фільм, як він народився, як виникла ідея його створення?
Фільм розповідає історію маленького селища Ягідне Чернігівської області, яке під час повномасштабного вторгнення було майже місяць окуповане. Майже всі мешканці цього селища були розміщені в підвалі школи. Це 200 метрів квадратних. І майже 400 людей провели там майже місяць. В таких сухих цифрах – основна рамка фільму. Але сам фільм про те, що відбувається після цих подій. Після того, як люди пройшли через важкий стрес, через травму. Про те, що відбувається з нами, з нашою пам’яттю в суспільстві.
На фестивалі відбудеться національна прем’єра?
Так. Я дуже радий мати національну прем’єру на "Київському тижні критики". Для мене особисто це подія.
Цей фільм створено у 2024 році. Де вам вдалося показати його за кордоном? В яких фестивалях ви брали участь? Який розголос отримала ця стрічка? Адже оці сухі цифри, про які ви сказали, які є рамкою цього фільму, для кожного українця геть не сухі. Вони шокують. Це для нас жива і дуже болюча історія. Як її сприйняли у світі?
Світова прем’єра відбулася на Міжнародному фестивалі незалежного кіно у Буенос-Айресі, Аргентина, у квітні цього року. Європейська прем’єра відбулася на Мюнхенському міжнародному фестивалі документальних фільмів у травні цього року. Далі фільм пішов мандрувати фестивалями. Фільм виграв приз за найкращу операторську роботу на фестивалі Millennium Docs Against Gravity у Варшаві. Також ми потрапили до основної програми фестивалю документального кіно в Нью-Йорку DOC NYC. Ми також будемо на фестивалі в Касселі, Німеччина та на фестивалі у Дрездені, Німеччина. Досить успішно триває фестивальна історія цього фільму.
Іноземний глядач був готовий чути важкі історії з України десь протягом року з початку повномасштабного вторгнення. Зараз міжнародна аудиторія вже не така чутлива до наших історій. Тому що треба розуміти, що є багато конфліктів у світі, є Ізраїль, Палестина, є інші гарячі точки. І вже відчувається легка втома. Тому коли ми робили фільм, фокус був поставлений не на тому, що ми розкажемо важку історію. Це тільки рамка, весь фільм не про це. Була спроба рефлексії на те, що сталося. Це спроба віддаленої рефлексії. Тобто головною темою фільму є пам'ять. Є те, що з нами трапляється, коли ми хочемо забути. Але єдиний шлях вперед – це пам’ятати. Ми спробували зробити фільм саме про пам’ять, пов’язану з травмою, фільм, який базується на свіжих подіях. Зазвичай, коли знімаються фільми про такі події, проходить 10-20 років, і це вже історії про історії.
Тому, відповідаючи на ваше запитання, який був резонанс і розголос, який фільм мав в світі, головний фідбек для мене, який я почув на показах серед людей з "бульбашки", поціновувачів документального кіно, коли люди підходили і говорили, що вони побачили звичайних людей, побачили звичайну Україну. Побачили красивих людей. Красивих не обов’язково фізично, не обов’язково якихось стандартів. Вони побачили красу простого українця і його резистентність, стійкість. Вони дізналися щось про конкретних людей. І я зрозумів, що ми все зробили правильно. У нас в фільмі дуже багато довгих кадрів. І я дуже тішуся, що ми отримали приз за найкращу операторську роботу в Варшаві. Наш оператор – Михайло Волков, і це один із найкращих операторів, яких я знаю.
Роман Бондарчук представляє у програмі "Фокус: Україна – Нідерланди" стрічку "Редакція". Вона знята незадовго до повномасштабного вторгнення. У центрі сюжету — ідеалістичний юнак, який випадково стає журналістом місцевої газети й опиняється у вирі фейкових новин і корупційних схем
Як виникла ідея створення цього фільму? Від чого ви відштовхувалися? Можливо, це якась власна історія поклала початок цій кінематографічній історії?
Всі мої історії спираються на якісь мої спостереження. Так сталося, що починав я з документального кіно. І коли згодом я почав знімати також і ігрове кіно, я почав робити велике документальне дослідження. Я знімаю людей, які мене цікавлять,записую з ними інтерв’ю і фотографую. А далі на основі цих матеріалів зі сценаристами ми пишемо вже сценарій. Так сталося, що обоє моїх батьків працювали в різних редакціях регіональних ЗМІ. Я доволі рано почав прогулювати школу і працювати фотографом в одній з херсонських газет. Мене завжди цікавила ця сфера і романтика довкола цієї професії. Завжди хотілося щось про це зняти. І коли випала можливість вже думати про ігровий фільм, я зауважив, що з тих часів, коли я ходив до школи, регіональна преса особливо не змінилися. Дуже багато газет такі ж, як і 15 років тому. Це мене ще більше надихнуло досліджувати, які ж вони зараз, і яку реальність вони творять. Словом, я надихався життям.
А це правда, що в основу стрічки лягли дослідження та розслідування Дмитра Багненка про пожежі лісів на Херсонщині? І що це цілком реальна історія?
В принципі, всі сюжетні лінії, так чи інакше, взяті з якихось реальних персонажів. Можливо, вони десь гіперболізовані, десь посилені. Але буквально про кожен епізод можна розповісти, як ми до нього прийшли. Яким би фільм не здавався сатиричним чи сюрреалістичним, він взятий і списаний з реальності. Події фільму відбуваються під час місцевих виборів в нашому містечку. І коли ми знімали сцену передвиборчої агітації на центральній площі з вигаданими персонажами, то на нас образилися практично усі місцеві чиновники і політики. Тому що кожен впізнав себе в цих вигаданих персонажах. Вони у нас там всі танцюють. Вони не декламують якісь свої передвиборчі програми, а змагаються, хто краще станцює.
Так, Дмитро Багненко привніс багато в цю історію і зіграв головну роль. Він справді писав про лісові пожежі, які були тривалий час основною проблемою на Херсонщині. Бо певні люди випалювали ці ліси, і потім мали змогу ці обпалені вогнем дерева зрізати і продавати за кордон, як сировину. Дмитро про це писав, співпрацював з місцевими активістами і доволі багато зробив для того, щоб цей процес зупинився.
Якщо в основу покладено так багато живої правди, звідки виникло оце змішування жанрів, оцей сюрреалізм?
Мені здається, що гумор – це та якість, яка допомагає українцям переживати всі катаклізми. Не хотілося говорити про всі ці серйозні речі в серйозному тоні. Хотілося залучити більше людей до цієї дискусії, більше глядачів зацікавити тим, що там буде з чого посміятися. Зрештою, коли смієшся над чимось страшним, воно вже не є таким страшним. Зокрема, якщо говорити про корумпованих чиновників чи якесь зло, то коли воно виглядає смішним, легше йому протистояти.
Коли почалися зйомки фільму? Ще до повномасштабного вторгнення? Це ще мирна Херсонщина?
Так. Ми змогли її зняти в останнє літо й осінь перед повномасштабним вторгненням. І ми змогли зняти все, окрім епілогу. А далі у нас був час переосмислити цей епілог. І ми його вже дознімали в 2023 році. В фільмі є ця часова рамка. Там зазначено, що події відбуваються за 6 місяців до повномасштабного вторгнення і в епілозі – після перемоги України. Ми тому і перенесли епілог в недалеке майбутнє, тому що я вірю, що кіно працює в обидва боки. І як воно бере матеріал з реальності, так і реальність може брати інформацію з мистецьких продуктів. І може формулювати, як буде виглядати життя після перемоги. Я вірю,що у нас роботи менше не стане. Після закінчення війни треба буде дуже багато робити всередині країни. Дуже багато роботи буде для громадянського суспільства, для активістів, для борців за свободу слова, борців з корупцією. Але це будуть значно приємніші клопоти, ніж той жах, який відбувається зараз.
