Фото надане артистами
"Якщо згадати "Гадюкіних", то все одно певною мірою це був тісний проєкт, гурт, який мав багато свого резонансу, але мав і багато обмежень, і музичних в тому числі. Й те, що ми робили з Юлею, — музично мені цікавіше."
Юліє, Андрію, привіт. Розкажіть, як розпочався проєкт "Гавайські гітари"?
Юлія Донченко: Насправді свої перші пісні я почала записувати ще під час роботи в гурті "Брати Гадюкіни", я була бек-вокалісткою. І першу пісню — "Пісню про тракториста" — я записала саме там. Допомагав мені Андрій, продюсував, й Ігор "Ковбаса" Мельничук, бас-гітарист. І це була моя перша пісня, якій насправді вже виповнюється, не побоюсь цієї цифри, 30 років! Але потім, коли ми вже вийшли з групи "Брати Гадюкіни", ми з Андрієм продовжили творчий процес, записали альбом і назвали проєкт "Гавайські гітари". Назва цікава, мультяшна. Можливо, ваше покоління не пам’ятає, але був такий мультфільм про капітана Врунгеля.
"Я цей альбом сам 30 років не слухав, продюсер Віталій Климов зберіг цю музику й замотивував. Каже, треба мастернути, сучасні технології це дозволяють. І коли Телезин це зробив, ми почули звук, і цей звук такий, який до сих пір багато хто не може зробити. І та відвертість, яка вдалась!"
Ми сьогодні якраз згадували. Я хотів дізнатись, чия це була ідея, це просто відсилка на мультфільм?
Андрій Партика: Ні, це не відсилка до мультфільму. Це був такий момент гітарного спорту, як я це називаю. Мені здавалось, що кращого інструменту не існує, що в кожній пісні повинне бути соло на гітарі і драйв-гітара. Якщо цього немає, то це музика, — хочеться сказати англійською, щоб ніхто не зрозумів. Якщо ви звернете увагу, то в альбомі жодного синтетичного звуку немає, клавішного, тобто там виключно гітарна музика і Юлін голос.
Яка концепція? Якщо згадати "Гадюкіних", то все одно певною мірою це був тісний проєкт, гурт, який мав багато свого резонансу, але мав і багато обмежень, і музичних в тому числі. Й те, що ми робили з Юлею, — музично мені цікавіше. Я цей альбом сам 30 років не слухав, продюсер Віталій Климов зберіг цю музику й замотивував. Каже, треба мастернути, сучасні технології це дозволяють. І коли Телезин це зробив, ми почули звук, і цей звук такий, який до сих пір багато хто не може зробити. І та відвертість, яка вдалась! Там Юля ще юна й наївна зовсім, і це чути за текстами пісень, довірлива, легко її надурити було, зараз це все не так!
Юлія Донченко: Вони грали в темпі 140 і я виспівувала все, що вони лабали!
Андрій Партика: До речі, там багато крутих музикантів. Всеволод Дячишин з гурту "Плач Єремії" на бас-гітарі, Андрій Пятаков грав у "Мертвому півні" і в "Клубі Шанувальників Чаю". Там зірковий склад по музиці, дуже гарний! Ми недопіарили цю творчість. Вона не отримала, на мою думку, достатній резонанс, який могла б. Але слухати через багато років кайфово і сформуються люди, які перший раз такі: "О! б***а, невже це можливо? Як це звучить круто!"
"Як ми розійшлись? Нас виперли з групи! Потрібно розуміти, що група "Брати Гадюкіни" — це наркомани. І співіснування, коли ти тверезий, — це складний момент і творчий, і в принципі, соціальний."
Давайте повернемось до моменту появи вашого проєкту, бо прозвучало дуже легко. Ви узгоджували це рішення, що йдете з гурту "Брати Гадюкіни" й одразу починаєте цей проєкт?
Андрій Партика: Як ми розійшлись? Нас виперли з групи!
Юлія Донченко: Потрібно розуміти, що група "Брати Гадюкіни" — це наркомани. І співіснування, коли ти тверезий, — це складний момент і творчий, і в принципі, соціальний.
Андрій Партика: Я думаю, що ми на менеджменті дуже сильно роз’їхались і на творчих процесах.
Юлія Донченко: Це не менеджмент, це прийняття неадекватних рішень.
Ще ніколи наркозалежність не називали менеджментом.
Андрій Партика: Я починав свої перші кроки в менеджменті й не міг зрозуміти, що відбувається. В нас там були такі історії, я вже розповідав Максиму Борисовичу Яковенку [виконавчий продюсер другого каналу Українського радіо — Радіо Промінь — ред.]. Він назвав альбом "Було не любити" — останній, де ми були, — найкращим за історію гурту. Я думаю, що ми зробили великий внесок, я і Юля, по енергетиці туди, по креативу. Ми молоді були й чисті. І змішати, скажімо так, наркотичну енергію і молоду й чисту? Ви самі розумієте, що потрібно для того, щоб музика була енергетичною. І нас виперли на якихось конфліктах. Не можу сказати, що я дуже дружній був, міг бути й хамлом, тому що не розумів, чому так відбувається. Якісь там люди обіцяли 60 концертів, а потім ми приїжджали, а в залі було сім чоловік, серед яких Кузьма і його друзі по Новояворівську, і замість великих гонорарів давали два мішки цукру, і ми такі: "Б***а м**а! Куди я на х**н потрапив?!" Тому давайте ту сторіночку перегорнемо, я розумію, що всім подобається жувати цю жувачку "Братів Гадюкіних". Там є щось смачне, а є трохи зі смаком плісняви. В нас є гарна своя музика.
Це треба для розуміння повноти картини. Я розумію, що все одно головною була мотивація, що хочеться робити свою музику, іти в інший бік, тому що "Гавайські гітари" звучать зовсім інакше.
Андрій Партика: Знаєте, музика — вона з ДНК, вона постійно знаходиться в мені точно, в Юлі, і є певний її дефіцит. Взагалі, думаю, в Україні музиканти не так реалізовані, як могли бути в якійсь більш благополучній з точки зору економіки країні. Це один із болей і одночасно можливостей. Тому музику тоді робили й не розуміли, для чого, це просто інстинкт, це не планово. Я ніколи не робив те, що не розумію, як воно може сподобатись. А "Брати Гадюкіни", до речі, так само починались, ніяких шансів і перспектив не було: музика заборонена, Радянський Союз, якісь там ліві тексти і т.д. Це просто ДНК, це просто в голові весь час звучить, грає.
Ми зараз послухаємо "Пісню про тракториста". Ви казали, що вона для вас була чимось важливим?
Юлія Донченко: Це моя перша пісня, я з неї, власне кажучи, почала. І вона одразу зайшла як хіт на місцевій львівській радіостанції, для мене це був шок.
Андрій Партика: І на Радіо Промінь.
Юлія Донченко: Так. Я просто мислила тоді лише львівськими масштабами, тому навіть уявити не могла, що столиця може це крутити.
Андрій Партика: Це був момент, коли не було жодного національного телеканалу. Львівський телеканал "Міст" — він, типу, розбавляв ефіри УТ-2 чимось відносно сучасним і сучасною музикою. Достатньо було один раз показати якусь пісню на фестивалі "Червона рута" чи на фестивалі "Мелодія", і вся країна знала, бо в країні був один канал і одна радіостанція. Достатньо було Максиму Борисовичу сказати щось у "Гарячому компоті" [музична програма на Радіо Промінь на поч. 90-их — ред.], як всі: "Вау! Що за музика крута!"
"Я 30 років це не слухав і навіть трошки зневажав. Типу, воно вже десь у минулому. Але коли послухав, я, чесно кажучи, дуже здивувався, наскільки це круто звучить, до мурашок! Щоправда, ця пауза в 30 років, для чого вона була потрібна? Вважаю, що ми дуже не допіарили в свій час цей матеріал."
Які емоції зараз викликають у вас ті пісні, це ностальгія чи що це?
Юлія Донченко: Це все, і ностальгія! Насправді дуже такі теплі, комфортні емоції. Як вам пояснити? Це молодість, відвертість, легкість. Напевно, це ностальгія за тим, що вже немає тих почуттів, тої легкості. Відвертість є, але насправді все набагато темнішим стало на сьогоднішній день.
Андрій Партика: Хочу додати, що я 30 років це не слухав і навіть трошки зневажав. А потім, коли мастернули.
Вибачте, зневажали ви?
Андрій Партика: Зневажали ми.
Юлія Донченко: Я не зневажала.
Андрій Партика: Типу, ну зробив собі щось, воно вже десь у минулому. Але коли послухав, я, чесно кажучи, дуже здивувався, наскільки це круто! Я можу поставити авторитетним музикантам, продюсерам, воно нереально круто звучить, до мурашок! Щоправда, ця пауза в 30 років, для чого вона була потрібна? Вважаю, що ми дуже не допіарили в свій час цей матеріал.
А хто займався менеджментом "Гавайських гітар"?
Андрій Партика: Ха-ха-ха! Менеджментом? Є така кінокомедія "Фінгер", і головний герой каже: "Я завжди знав, що ніхто не дасть мені гроші на кіно, тому відкладав по долару в тиждень". І мені довелось самому заробляти всі ресурси для того, щоб займатись музикою, і так потроху я впрягся в менеджмент і музики в мене стало менше в житті. Менеджментом займався я і займався ним погано, скажімо так. Весь мій менеджерський талант пішов в інший ресурс.
Юлія Донченко: Насправді ми переїхали в Київ, де в нас народились діти і з’явилось нове відповідальне життя. Тобто, на жаль, такою музикою ми не могли заробляти, і це правда наших українських реалій.
Андрій Партика: До речі, я чув на Промені "Blue Skies" Анжели Партики. Це наша донька, яка навчається в Америці й на третій місяць бомбардувань написала англійською мовою гарний твір. Він є у вас в ефірі.
Отак от! Я ще хочу запитати, чому саме зараз наважились на ремастеринг альбому?
Андрій Партика: В мене навіть не було носіїв. Віталій Климов їх зберіг. Він каже: "В мене все є, давай мастернемо!"
Як це не було носіїв?
Андрій Партика: Отак не було.
Юлія Донченко: Десь є. Можливо, на львівській квартирі.
Андрій Партика: Дивіться, ми дев’ять разів переїжджали, і це, напевно, не останній раз. Тобто з цими всіма переїздами і з цими змінами Dat касет. Господи, що таке Dat касети? Зараз кому ти це можеш пояснити? Те, на що воно колись було записане, це була інноваційна технологія. Тому десь воно якось існувало. Та й взагалі з мене поганий архіваріус, зберігати файли, пам’ятати, де вони лежать, — це найскладніша для мене робота.
Для цього й існують продюсери й музичні менеджери на кшталт Віталія Климова, правда ж?
Юлія Донченко: Пощастило, дуже дякуємо!
Андрій Партика: Так, дякуємо йому, що він зберіг. До речі, і "FDR" (Кальмук) ще частину треків зберіг, бо навіть у Віталіка не було всього.
Отже, ви для себе закрили цей гештальт. Але я думав про ще один момент: ви розповідали, що надихались творчістю Шеріл Кроу. Можна сказати, що цей альбом — це була ваша відповідь американській співачці? І, до речі, хто з вас слухав Шеріл Кроу?
Юлія Донченко: Насправді дякую за комплімент, так, це моя улюблена співачка. Я її слухала, слухаю і слухатиму. І моя донька маленька лежала в колисці й слухала її. І тепер вона вчиться в Америці в Берклі [в музичному коледжі - ред.].
Андрій Партика: Тут є історія, Юля любить слухати трагічну музику.
Юлія Донченко: Я не люблю слухати трагічну музику. Андрію, припини. В неї є альбоми і серед 12-ти пісень альбому одна пісня виявляється повільною й сумною.
Андрій Партика: Так от, наша молодша донька, яка написала пісню "Blue Skies", плакала весь час в момент, Юля потім вичислила, коли грала одна з пісень Шеріл Кроу. Вона ще тоді не вміла говорити.
Юлія Донченко: Насправді так, Анжела в колисці в шість місяців в один момент починала плакати. Я не могла зрозуміти, що відбувається, бо вона ж не говорить, не пояснює. І через деякий час я вловила цю закономірність, що на певній пісні Шеріл Кроу, повільній і сумній, Анжела починала ридати.
Андрій Партика: Про Шеріл Кроу я не можу пояснити, чому, але в мене приїжджав товариш, ми їхали машиною разом, він пожежником працює в Торонто, зі Львова на Київ я його віз, і він каже: "Слухай, в тебе одна музика 60-их грає." Я часом до кінця не знаю, яка музика й коли створена, але я завжди любив те, що було раніше. В часи моєї молодості була ця попса — Modern Talking, але ми чомусь любили рок. Коли з’явилась Шеріл Кроу, то було таке: "О, Боже! Ковток свіжого повітря!"
Юлія Донченко: Насправді для України це досить незвично, але я пишаюсь тим, що саме такою музикою я займалась, що я її створювала й продовжую створювати. І що ми, можливо, своїм отаким ірраціональним творчо-духовним прискорюємо наш вхід у Євросоюз. Тому що в українській музиці є такі аранжування, що нас із ними туди не пустять!
Хто б міг подумати, що саме проєкт "Гавайські гітари" розпочав вхід України в Євросоюз і НАТО!
Юлія Донченко: Насправді так.
Андрій Партика: Наш вхід у голові починається, інакше ми ні в який Євросоюз не вступимо й нічого не побудуємо. Можна ж побудувати Грузію, і можна побудувати Угорщину. Все це в голові. І мистецтво, і в тому числі Радіо Промінь, мають великий вплив на формування суспільства. Кожна краплиночка грає свою роль. Юля, до речі, ще адаптувала серіал "Леся плюс Рома". Ми тоді вважали, що це теж внесок в українізацію. Хоча на той момент ще неясно було, як по-сучасному жартувати українською.
"В Києві ми вже почали в іншому форматі робити. Коли ми переїхали, то були сумні дуже часи, зовсім бідні. Але вистачало на алкогольні напої. Юля тоді написала свої найхітовіші й найсумніші пісні. Одна з них — "У раю". Тому я знову подзвонив Климову і кажу: "А хто робить класну музику в Києві? Познайом мене." І він мене познайомив з Телезиним, і так ми почали цей альбом Юлії Донченко (проєкт Maxima), який називається "У раю"."
Це було ризиковано, але вдало, я вважаю. І все ж таки, чому закінчились "Гавайські гітари", чому закрився проєкт?
Юлія Донченко: Ми переїхали в Київ і розійшлись із музикантами, з якими працювали. Частина музикантів залишилась у Львові, почалось нове життя.
Андрій Партика: Музиканти були сесійні. Там же крім нас двох три склади є в тому альбомі. А в Києві вже почали в іншому форматі робити. Коли ми переїхали, то були сумні дуже часи, зовсім бідні. В нас було 167 доларів, 100 ми віддали за квартиру й лишилось 67, і до зарплати було скількись там часу. Але вистачало на алкогольні напої. Я колись писав про цей рік, Юля тоді написала свої найхітовіші й найсумніші пісні. Одна з них — "У раю", мені здається. Тому я знову подзвонив Климову, з яким ми тоді спілкувались, і кажу: "А хто робить класну музику в Києві? Познайом мене." І він мене познайомив з Телезиним, і так ми почали цей альбом Юлії Донченко (проєкт Maxima), який називається "У раю".
Проєкт Maxima зараз продовжує свої існування, й Андрій Партика тут яку роль займає?
Андрій Партика: Споглядача.
Юлія Донченко: Зверніть увагу на те ж саме продюсування. В принципі, стиль залишився той самий.
Зараз ви себе почуваєте на своїх місцях? Це запитання до вас обох.
Юлія Донченко: Ні.
Андрій Партика: Ой! В мене стільки місць, стільки життів я прожив і проживаю зараз, що мені складно визначити, де моє найголовніше місце. Якщо ви про Юліну музику, то в неї дуже багато гарної музики, але чомусь вона її не завершує.
Тільки, будь ласка, не сваріться, бо я відчуваю, як запахло скандалом!
Юлія Донченко: Хто знає, що таке сімейне життя, той зрозуміє. А в нас його вже 30 із гаком років.
Юліє, ви сказали, не відчуваєте, що зараз на своєму місці, а чому?
Юлія Донченко: Такий складний досить період. Криза зовнішня завжди, мені здається, породжує і внутрішню кризу. І попри те, що ми намагаємось підтримувати концертами наші ЗСУ, збирати гроші, записувати пісні, все одно, я вважаю, що цей світ, і в нашій країні, більшою мірою патріархальний. І війна — це теж патріархальна історія, і в ній більшою мірою задіяні чоловіки. Й жінки, як би не боролись за емансипацію, ми є залежні. Я залежна в плані створення музики, продюсування, менеджменту. Я не можу одна все робити, в мене ще дві доньки. Тобто я і жінка, і дружина, і мати, і музикант. Написати пісню — окей, але дати їй життя — це досить складний процес і мені важко одній.
