Примірник "Українського вісника" за 1970 рік. Фото: Фаворит
"Хрущовська відлига", шістдесятники і віра в демократію
Позацензурний суспільно-політичний журнал "Український вісник" виходив як самвидав від січня 1970 до березня 1972 (випуски 1–6) у Львові та з серпня 1987 по березень 1989 рр. (Київ — Львів, випуски 7–14). Чому важливо сьогодні згадати про цей журнал? Чому він став цеглиною в фундаменті майбутньої Незалежності України? Що це за явище "Український вісник"?
Здавалося б, це звичайні фрази "позацензурне видання", "підпільне видання", "підпільна дисидентська преса". Насправді пресою це назвати складно, адже виходили окремі випуски — спочатку написані від руки, згодом надруковані на друкарській машинці на цигарковому папері. І лише потім плівки, на які були сфотографовані ці примірники, підпільно передавалися на Захід. Ця історія почалася в часи завершення так званої "хрущовської відлиги", починаючи з 1961 року. Нагадаю, що на ХХ з'їзді партії Хрущов шокував багатьох навіть своїх однопартійців інформацією про розвінчування культу особи Сталіна та його злочини. При цьому в цій кількагодинній доповіді він жодним словом не згадав найстрашніший сталінський злочин – Голодомор, під час якого було виморено близько 10 мільйонів наших співгромадян. Я розумію, що Хрущов пішов на такий крок для того, щоб зробити винним одну особу. Вся його "розвінчувальна" робота полягала в тому, щоб на одного Сталіна звалити всю вину, яка лилася вже через вінця. Але при цьому система управління та ідеологія залишилися непорушними.
Але "гайки" були трішки відкручені, і почалася так звана "хрущовська відлига". Тоді й зародилося українське шістдесятництво. Дуже активно почали проявляти себе молоді українські письменники і поети – Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, художниця Алла Горська. І навколо цієї невеличкої горстки людей почала формуватися і гуртуватися молода українська генерація, яка повірила у те, що все зміниться, і у нас процвітатиме повна демократія. Але вже в 1963 році, коли я повернувся з лав радянської армії, досить активно почала відроджуватися в Україні репресивна машина.
"Ті, хто проявив себе під час "відлиги", потрапили у мордовські табори"
Але 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" вже говорили про масові арешти. Стус, Чорновіл і Дзюба виступили публічно проти офіційно замовчуваної першої хвилі політичних репресій серед інтелігенції.
Так. Ці люди, не ховаючись, публічно говорили правду і вірили, що вони не роблять ніякого злочину. Навпаки, вчиняють відповідно до української радянської Конституції.
В цьому була їхня наївність?
Можливо, була і частина наївності. Але ці люди розуміли, що не один Сталін винен. В 1963 я вже відчував, що ця демократія потихеньку згортається. І в серпні 1965 року, коли до керівництва партії прийшов Брежнєв, він чудово розумів, що ці спроби демократії, яку нібито хотів запровадити його попередник Хрущов, радянську систему до добра не доведуть. І в серпні вже пішли перші "покоси", які вчинило КДБ за розпорядженням ЦК партії.
І багато-багато з тих, хто проявив себе під час цієї "відлиги", потрапили у мордовські політичні табори. По всій Україні пройшли повальні арешти. Були розігнані Клуби творчої молоді, які дуже активно працювали і збирали навколо себе молодь, студентство. В Києві Клуб творчої молоді очолював Лесь Танюк. У Львові клуб творчої молоді очолив Михайло Косів. В цих клубах читали цікаву літературу, яку під час "відлиги" привозили українці з-за кордону. Та й тут вже можна було дещо роздобути. І все це в 1965 році було припинено. Все, що не встигли заховати, чекісти позабирали.
"Слово правди – це колосальна зброя"
Але ця література почала суттєво змінювати свідомість.
Абсолютно. Ця література так само дуже допомогла. І це засвідчує, що інформація – це колосальна зброя. Слово правди – це колосальна зброя. І невипадково більшовики і Московія по цей день витрачають величезні кошти і ресурси на пропаганду та гібридну війну. Після хвилі арештів 1965 року, в травні 1966-го вже почалися судові процеси. В кабінетах було визначено першу шеренгу, яку після цих формальних судів відправлять у мордовські табори. А друга шеренга, як казав В'ячеслав Чорновіл залишиться у "великому таборі". Тобто на свободі, але без роботи або без навчання. Наприклад, мене виключили з університету в 1966 році на передостанньому курсі. Я три роки не міг влаштуватися навіть на найчорнішу роботу. Бо я був "ворог народу, за мною стежили. І коли бачили, що я приходив влаштовуватися на якесь підприємство, туди одразу був дзвінок. Брати мене на роботу було категорично заборонено.
Коли закінчилися суди, ми, за ініціативою В'ячеслава Чорновола, зібрали всю інформацію про засуджених, про причини їхніх арештів і заслання в мордовські табори, про те, за що держава їх карає. Зрозуміло, за що. За правду. На підставі тих матеріалів, які ми зібрали, В'ячеслав Чорновіл видав дві книжки, які вийшли на Заході: "Правосуддя чи рецидиви терору?" та "Лихо з розуму". Вони показали, що у нас відновилися сталінські репресії. В 1967 році, через рік після того, як в Лондоні вийшли ці книги, В'ячеслав отримав три роки заслання за "антирадянську агітацію і пропаганду".
Авантюрна ідея Чорновола
Коли В'ячеслав Чорновіл повернувся у 1969 році, а він не відсидів три роки, бо була амністія, він одразу повернувся до Львова. Він повернувся з ідеєю, яка на перший погляд виглядала авантюрною. Перед тим він ще з'їздив до Києва на квартиру Василя Стуса, де були присутні Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк і сам Василь Стус, як господар хати. І В'ячеслав виклав там свою ідею. Але до Львова він повернувся дещо знічений, адже його ідею підтримав тільки Стус. Він сказав: "Шановні друзі. Тим самвидавом, який ми розповсюджуємо, нехай це навіть сотні примірників, ми Радянський Союз не подолаємо. Нам потрібен повноцінний журнал, щоб про ситуацію в Україні знав цілий світ".
Отже, Чорновіл запропонував зробити повноцінний журнал з різними рубриками: інформація, публіцистика, поезія, проза. Вже були на руках твори розстріляного Відродження. Дуже важливо й те, що в журналі планувалося публікувати літературні твори засуджених в мордовських таборах. Їх вдавалося вивезти родичам, котрі їздили на побачення в табори до своїх рідних.
Іде я не просто авантюрна, а неймовірно смілива.
Іван Світличний на тій зустрічі у Василя Стуса казав Чорноволу: "В'ячеславе, ми нібито нічого особливого не зробили, а й то сиділи. Після першого ж числа журналу, вони всіх познаходять. Треба боротися іншими методами".
Чи правда, що у вступному слові, яке називалося Завдання "Українського вісника" і відкривало перші шість випусків, декларувалося, що видання "не антирадянське і не антикомуністичне", подаватиме об'єктивну інформацію про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв'язнів, про акції протесту. Ви таким чином намагалися погратися з тоталітарним режимом?
Загравати з владою не передбачалося.
Не загравати, а притупити їхню пильність.
Висловити свій погляд на цей журнал. Що ми, мовляв, не закликаємо до повалення цієї влади, ми хочемо інформувати світ про цю брехню, яку масово розповсюджує Москва і її підрозділи в межах Радянського Союзу.
Рукописи і секретні плівки – як зміст журналу передавали на Захід
Як Чорноволу вдалося донести думку, що журнал потрібно робити, і хто зрештою доєднався до "Українського вісника"?
Коли В'ячеслав повернувся з Києва, він, як я вже сказав, був дещо знічений, тому що кияни не підтримали його ідею. І він сказав мені: "Я думаю, що знайду тут кілька людей, які допоможуть мені це зробити. Ти, Ярославе, пристаєш на цю справу?". Я відповів йому: "Славко, ти можеш у мене не питати. Звичайно, я пристаю. Можеш одразу мені сказати, що ти мені доручаєш, яку частину роботи я повинен робити". Це було десь в червні-липні 1969 року. І він сказав, що насамперед потрібно знайти місце, де ми зможемо друкувати цей журнал.
Звичайними друкарськими машинками?
Так, спочатку впорядковані рукописи друкувалися на друкарській машинці. Я цікавився фотографією, тому В'ячеслав довірив мені ці друковані примірники сфотографувати на 8-міліметрову плівку. Це був наступний етап роботи. А далі, за задумом Чорновола, цю плівку треба було передати за кордон. Він мав домовленість з Осипом Зінкевичем, учасником українського правозахисного руху в країнах Заходу та США, меценатом, засновником видавництва "Смолоскип".
Ярослав Кендзьор, травень 2024. Суспільне Львів/Єлісавета Сілаєва
Це, зауважте, повноцінний великий журнал на 150-180 сторінок. Цей журнал мав розповсюджуватися серед української діаспори в США та Канаді. А потім ми мали знайти можливість перекладати журнал на інші мови. Бо мало, щоб тільки українська діаспора дізнавалася, що твориться в Україні. Треба було організувати переклад "Українського вісника" англійською, французькою та німецькою мовами. І все це педантично було виконано.
Чорновіл на метеостанції "Плай": "Такої волі, такої свободи я за своє життя ще не мав"
В червні-липні В'ячеслав влаштувався працювати на метеостанцію "Плай" в Закарпатті. Вона функціонує і по сьогоднішній день. 9 вересня цього року з Наталею Фіцич та її чоловіком Володимиром Ар'євим ми були на цій метеостанції. Вони дуже захотіли побувати там, де В'ячеслав Чорновіл збирав матеріал і формував зміст перших двох чисел журналу. Він буквально за тиждень опанував всі операції на цій метеостанції, і його на вихідні залишали одного, бо він відмінно справлявся з роботою. В'ячеслав говорив, що такої розкоші, такої волі, такої свободи він за своє життя ще не мав.
І саме там він до середини листопада 1969 року він сформував два числа "Українського вісника". Найближчою помічницею В'ячеслава була його сестра Валентина Чорновіл, яка зібрала дуже багато матеріалу для "Українського вісника". Журнал звів її з Миколою Плахотнюком, з яким вони прожили щасливе життя. Наскільки можна було прожити щасливе життя в постійних переслідуваннях.
Я двічі відвідував В'ячеслава Чорновола і привозив йому матеріали для журналу. Їх збирала його дружина Атена Пашко, а я відвозив їх на метеостанцію. А в листопаді я вже віз назад сформовані примірники в папках для друку. Киянка Людмила Шереметьєва, яка в 1965 році також була відрахована з університету, переїхала до Львова і влилася у наше товариство. В'ячеслав залучив її до друкування. Вона вправно клацала з закритими очима, як професійна машиністка.
За "Український вісник" постраждали всі
Як формувався зміст журналу? Хто був авторами матеріалів?
Вступ, який ви згадували, писав сам головний редактор В'ячеслав Чорновіл. Далі йшла інформація про переслідування. Ми сформували мережу дописувачів. Основну роботу зробила його сестра Валентина. Вона багато працювала в архіві КДБ, переписувала протоколи допитів. В 10-томному виданні праць В'ячеслава Чорновола, виданому завдяки зусиллям сестри Валентини і дружини Атени, 3-й том присвячений "Українському віснику". Там зібрані всі 6 чисел журналу.
Тобто їх за 2 роки вийшло 6 номерів?
До арешту В'ячеслава світ побачили 5 чисел. Перші три числа друкувалися у мене, в батьківській хаті в селі Солонка. Після того, як я їх перефотографовував, цю мікроплівку я передавав за кордон через Павла Мурашка, головного редактора журналу "Дукля", який виходив в Словаччині. Там велика українська діаспора, для якої видавався цей журнал. Павло Мурашко приїздив у Львівську спілку письменників і міг двічі-тричі на місяць бути в Україні. Я йому передавав плівку, яку в машині заховати було легко. А через Чехословаччину вже легше її було передавати далі на Захід.
До наступних номерів журналу була причетна студентка з Чехословаччини Анна Коцурова, з якою вчилася Валентина Чорновіл і яка вивозила плівку у Пряшів. Адже в якийсь момент Павло сказав, що відчуває стеження за собою і відмовився це робити. Вони потім були арештовані.
Всі постраждали за "Український вісник"
Анна не витримувала цього. Нас добивали, і Валю Чорновіл, і мене. Бо Анна назвала прізвище, від кого вона отримувала плівку. Одного разу ми з Валентиною зайшли в гуртожиток університету, і ті, хто стежив за нами, засікли зустріч із Анною Коцуровою. Вона назвала наші прізвища. І нас на допитах просто добивали ці слідчі. Ми говорили, що вона все вигадала. Тому що крім свідчень Анни речових доказів не було.
В свідомості діаспори Україна воскресла
Самих примірників "Українського вісника" в Україні вони не знайшли.
Так. Далі плівка переправлялася в Париж до Наукового товариства імені Шевченка (англ. Shevchenko Scientific Society in Europe, фр. Société Scientifique Chevtchenko en Europe, підрозділ Наукового товариства імені Шевченка, який діяв у Європі з 1951 року – ред.). Людина, без якої неможливо все це було зробити і реалізувати ідею В'ячеслава Чорновола – це Осип Зінкевич, який проживав у Балтіморі і в своїй квартирі мав видавництво "Смолоскип". Він багато говорив про роль "Українського вісника" в боротьбі з радянською деспотією.
Ярослав Кендзьор в студії радіо Культура
Він зауважував, що велика українська діаспора в США та Канаді зневірилася в тому, що Україна може вижити в тому тотальному тиску і тотальних репресіях. Але коли з'явилися книги В'ячеслава "Лихо з розуму" та "Правосуддя чи рецидиви терору?", а після того – повноцінний літературно-політичний, суспільно-політичний журнал"Український вісник ", який створювала ціла команда, Україна в усвідомленні діаспори почала воскресати. "Український вісник" словом і правдою допомагав розвалювати Радянський Союз.
Рейган на зустрічі з Горбачовим цитував "Український вісник"
Але Чорновіл вирішив припинити видання "Українського вісника" після свого арешту? Чи могла команда працювати без нього?
Коли вийшли два перші числа "Українського вісника", українці, які були в Конгресі і сенаті США та Канади дуже зацікавилися цим виданням. Вони самі звернулися до Зінкевича і сказали, що це унікальний журнал, і про це має знати весь світ. Вони знайшли ресурси і негайно віддали "Український вісник" на переклад англійською, французькою та німецькою мовами. А повністю журнал читали на радіо Свобода. Таким чином "Український вісник" збирав навколо себе сотні мільйонів людей. Це вже був не локальний самвидав. Журналом зацікавилися політики США.
Рейган, коли контактував з Горбачовим, брав багато матеріалів з "Українського вісника". "Український вісник" розвалив оцю колосальну інформаційну завісу. І це було важливо почути не від мене, а від людини, яка мешкала в США, яка дуже тонко відчувала всю атмосферу і настрої. Осип Зінкевич сказав тоді вкрай важливі слова: "Якби не ці журнали, то невідомо, хто б і коли проголошував Незалежність української держави". Ожила українська діаспора. Вона побачила, що Україна є. Україна бореться.
Зробіть все можливе, щоб після мого арешту вийшло ще одне число "Українського вісника"
І найважливіше. Ще до арешту В'ячеслава Чорновола, в 1971 році, ми зібралися разом: В'ячеслав Чорновіл, я, Михайло Косів за кавою. І В'ячеслав каже: "Хлопці, я знаю, що мене посадять, це 100%. І вас, можливо, так само. Але якщо хтось із вас залишиться на свободі, зробіть все можливе, щоб після мого арешту вийшло ще одне число "Українського вісника". Вже згодом, в 2020 році від Євгена Марчука дізнався, що по "Українському віснику" КДБ за дорученням ЦК КПУ порушило кримінальну справу під кодовою назвою "БЛОК". Це було категоричне завдання Щербицького – знайти тих, як він казав, "подонків", які псують репутацію Радянського Союзу. В'ячеслав сказав тоді, що матеріали для 6-го числа заховані в його квартирі у Львові в схованці у підвіконні. Треба було забрати ту папку і написати тільки вступну статтю – повідомлення про нові арешти, і про те, що серед інших, заарештований і редактор журналу В'ячеслав Чорновіл. І на початку квітня 1972 року ми почули в ефірі радіо Свобода, що з'явилося 6-те число "Українського вісника".
Довідка: Після повернення із заслання Чорновіл разом з Михайлом Горинем, Іваном Гелем, Павлом Скочком, Василем Барладяну відновив видання часопису. Серпневий випуск 1987 р був присвячений пам'яті загиблого двома роками раніше поета Василя Стуса. Від 11-го випуску (січень 1988 р.) журнал був органом Української Гельсінської Групи, згодом — органом Української Гельсінкської Спілки. З 5 грудня 1987 р. почали виходити щомісячні експрес-випуски "УВ". З 11 липня 1988 р. — листки пресслужби УГ і невдовзі випуск журналу було припинено.
