Фото: Українське Радіо
У полоні немає здорових людей
Я пропоную почати нашу розмову з такого питання: ти вже місяць перебуваєш вдома, в Україні, протягом цього місяця ти проходив реабілітацію. Розкажи, будь ласка, як ти почуваєшся зараз?
Почуваюся я все ще прекрасно. Я почуваюся дуже добре просто тому, що я вдома і це зовсім інші умови. Це те, про що мріє кожна людина, яка перебуває в полоні. І ось мрія здійснилася. Якщо говорити про аспекти, які більше стосуються здоровʼя або звикання наново до інших реалій, то все в процесі. По здоровʼю є речі, які треба виправляти трохи, але, на щастя, не так багато, як могло би бути і не так багато, як, на жаль, у декого з побратимів, з якими ми повернулися. Є речі, які я приніс із собою, яких в мене не було до потрапляння в полон. Деякі з них залишаться назавжди зі мною. На жаль, в полоні немає здорових людей. Щодо звикання, то воно триває. Чотири тижні — це, по-перше, не так багато, як видається, як мені видавалося. По-друге, це була справді реінтеграція, реабілітація у реабілітаційному центрі. Повернувшись до рідного великого міста Києва, я розумію, що до деяких речей треба звикати, бо їх не було, коли потрапив у полон, а багато які були, але треба їх пригадувати. Проте це приємний процес.
"Наперед важко передбачити, що буде у місті наступне за рогом"
До яких речей треба звикати?
Починаючи просто від сенсорного навантаження, великої кількості шуму — зорове, слухове сприйняття — це все навантажує дуже сильно. Багатозадачність, особливо та, яка стосується і планування графіку, і використання гаджетів, які дуже спрощують життя, але й теж перевантажують. Якісь речі, яких не було на момент, коли я потрапив в полон — це більше стосується змін у самому місті, що де розташовано. І насправді дещо в поведінці людей. Ці речі дуже дрібні, але їх помічаєш, коли з ними стикаєшся. Наперед важко передбачити, що буде наступне за рогом.
"Я досі не зовсім усвідомлюю, скільки людей переймалися моєю долею і тішаться тому, що я повернувся"
Ти кажеш про звикання до певних речей, людей, до ставлення людей… Що за останній час тебе найбільше вразило, можливо, в ставлення людей до тебе? Чи твоє сприйняття в Києві та загалом в Україні?
Моє ставлення зараз важко назвати об'єктивним і навіть в якихось суб'єктивних рамках, як я сказав, дотепер мені дуже добре. Мені дуже піднімає настрій і покращує стан те, що потім стане нормою. Речі, до яких я ще не звик, які я ще перевідкриваю для себе — це може бути спілкування з людьми, які мені близькі, з якими в нас є спільні точки дотику, яким я небайдужий і які мені небайдужі — це щоразу просто величезне натхнення. Це якісь дрібниці, які ми не помічаємо, коли звикаємо до них. Усе пізнається дотепер чи в порівнянні з тим періодом, коли я був в полоні. Там багато чого немає, до цього звикаєш. А тут воно знову є. В цьому є й певна небезпека, в такій іноді майже ейфорії, в якій часто ти себе виявляєш, бо тебе тішать речі, до яких інші звикли. І я до цього звикну, я це розумію, але поки що я насолоджуюся цим. Щодо ставлення до мене, то поки що в Київ я буквально ось-ось повернувся, цими вихідними і спілкування в мене ще було небагато, і воно приємне. Але насправді я досі не зовсім усвідомлюю, скільки людей переймалися моєю долею, переживали за мене і тішаться тому, що я повернувся. Аж до того, що люди зупиняли мене просто на вулиці й казали, що "ми тішимося, що ви повернулися".
Ми пам'ятатимемо, молитимемося і боротимемось, щоб повернути наших хлопців і дівчат, які досі в полоні
Вони тебе впізнавали на вулиці…
Так, просто впізнавали, було і таке вже кілька разів. Все якось незвично, це дуже дивно. Це, звісно, дуже приємно, але це незвично і, звісно, коли це стається, я відчуваю величезну вдячність тим, хто про мене думав. Однак водночас я сподіваюся, що зараз, коли я повернувся, те саме відбуватиметься і щодо інших наших полонених, які досі там. Тобто що ми пам'ятатимемо, думатимемо, молитимемося і боротимемось, щоб повернути назад наших хлопців і дівчат, які досі утримуються в полоні. В тому числі тих, з ким я потрапив в полон, і тих, з ким я перебував в російських СІЗО і колонії.
Зараз в Україні дуже багато відбувається акцій на підтримку військовополонених, зокрема тих, хто потрапив в полон в Маріуполі. Це акції протесту і постійного нагадуванням Україні, нагадування світу про те, що люди в полоні. Але загалом ми можемо уявити, що військовополонених і загалом цивільних у полоні дуже багато. Як цивільні тут, в містах, можуть допомогти підтримати? Чого тобі бракувало або що тобі хотілося б отримувати там? Що можуть зараз люди, які нас читають, дати тим, хто позбавлений волі, сидить в російських в'язницях, в колоніях, в СІЗО і чекає моменту повернення додому?
Передусім було важливо знати, що про тебе пам'ятають і про тебе не забули. І не просто памʼятають, що був собі колись такий, а памʼятають, що він зараз там-то і нам треба, наскільки ми можемо, докладатися до того, щоб він повернувся. Взагалі те, що про тебе пам'ятають. Я зараз узагальнюю, можливо, немає на це підстав, але думаю, що я не помилюся, якщо скажу, що найгірше для людини, яка перебуває в полоні, – це не мати певності, що про неї не забули. Треба, щоб пам'ятали і показували це. І це вже є підтримкою.
Я пригадую декілька історій, навіть своїх знайомих, які утримуються в полоні, ще починаючи з 2015 року. Ми зараз говоримо про переважно військовополонених, які потрапили в полон з 2022, коли почалось повномасштабне вторгнення. Але ми іноді забуваємо про тих, хто вже досить довго в полоні, наприклад, 2015-2016 рік, коли було те, що ми називали АТО, і вони стали якимось такими невидимими. І от часто звертаються родини про те, щоб підтримати їх і нагадати, якось сказати, що ми про них також не забули. Це люди, які вже понад три роки, вважай, ув'язнені.
Безумовно. Забувати не можна, я вважаю, ні про кого, і час тут ролі не відіграє. Можливо, навіть навпаки. Ті, хто перебувають за ґратами довше, у них більший внутрішній тиск, більше сумнівів, тому що вони перебувають довше за ґратами просто. Чому вони йдуть тепер там? І, звісно, є спокуса подумати в той чи інший момент, що напевно просто про мене забули. Вона з'являється. Тим більше, залежить від місця перебування, яке може бути відмінне. В СІЗО, наприклад, було одне, в колонії, де я був вже потім засуджений, – інше. Але регулярно все одно зʼявлялися коментарі, особливо в СІЗО, з боку тих, хто тримали нас в неволі, про те, що про вас забули, ви нікому не потрібні. І це так само елемент пропаганди, що “ви — розхідний матеріал, ви одноразові”. Так, вас використали, все, ви опинилися тут, і все, і про вас забули. І хоча ти розумієш, що це неправда, я бачив, на жаль, хлопців, в яких з'являлася зернятка сумніву. Якщо це повторюється раз за разом, а людина при цьому тримається без доступу до інформації про зовнішній світ, в якийсь момент вона може навіть не розуміти, це до неї не доходить інформація, бо про неї забули, чи до неї не доходить тому, що її ізолювали. І тоді в людини може початися оцей внутрішній процес розпаду того, на чому тримається її надія. І це найстрашніше — втратити надію. Навіть не проблеми зі здоров'ям або ще чимось, а зневіритися і впасти внутрішньо. Тоді, власне, можна побоюватись будь-чого.
Тому пам'ятати про людей, говорити про них, нагадувати. Акції на підтримку військовополонених, показує російське телебачення, пропагандистське. Ми це бачили там. Показують, що “от, дивіться, знову незадоволені родичі тим, що українська влада нічого не робить для звільнення полонених”, але тут же коментувалося тими, хто дивилися цю передачу “але нехай спробують в Москві вийти, от так от, родичі полонених, куди-небудь, на яку-небудь площу, і побачимо, що буде”. Тобто, в принципі, це все-таки демонстрація права на свободу мирних зібрань в Україні.
А далі є ще інші способи підтримки. Звісно, добре отримувати вісточки якісь з волі. Це складніше набагато, але дуже легко можна знайти ініціативу з доправляння листів або хоча б листівок нашим співгромадянам, які ув'язнені у Криму в російських в'язницях. І туди легше написати, є ініціатива, це можна знайти через соцмережі.
Як вона називається?
Я буквально позавчора з нею стикався на одному з культурних заходів, і там, здається, воно і називало щось на кшталт «Напиши листа кримському в'язневі». Але можна подивитися на КримSOS, на сторінці Центру громадянських свобод, можна знайти інформацію на сайті “ЗМІН”, на сторінці Центру інформації про права людини, де і як можна заповнити ці листівки. Це нескладно. Це можна зробити навіть онлайн, але і офлайн.
З тими, хто перебуває в Росії або на окупованих територіях, — складніше. Але все-таки з деякими є можливість зв'язатися. Я, наприклад, отримував листи, в тому числі, з України. Через треті руки були вони переслані. Або з інших країн, це легше. І кожен лист – це підтримка. Навіть якщо це просто від незнайомої людини листівка з кількома словами підтримки, ти розумієш, що про тебе не забули. Це важливо для тебе, це важливо для твого перебування в тому колективі, де ти є. Тому що, наприклад, нас утримували все-таки змішано: військовополонених, засуджених за кримінальними статтями, просто мешканців місцевих, і засуджених за так званими політичними статтями. Коли людина отримує багато листів, видно, що за її долею слідкують. І це сигнал адміністрації теж про те, що ця людина на виду, за неї переживають, переймаються. І, в принципі, з такою людиною поводяться обережніше.
Тому, якщо є змога, або ви десь натрапляєте навіть на якомусь заході на пропозицію «напишіть листівку або листа», будь ласка, витратьте 5 хвилин і напишіть. Воно реально того вартує.
Далі йдуть якісь більш складніші системні вже способи підтримки, але це для тих, хто хоче більше зануритися. Але хоча б це. Нагадувати собі, нагадувати іншим, дізнатися більше про цих людей, їхні короткі біографії часто є десь.
Скільки листів ти отримував і які найзворушливіші моменти були? Можливо, були якісь листи, які навіть сльози викликали?
Я не знаю, скільки листів я отримав, чесно кажучи. На момент, коли мене звільнили, мова вийшла, я думаю, про сотні три. Я з собою привіз їх назад, чомусь в мене їх не забрали. Я переймався передусім тим, чи в мене їх не заберуть і їх не забрали. І це здорово.
Перша листівка, яку я отримав, була просто несподіваною дуже. Це було поодиноке явище. Було літо 23-го року, серпень. Ми були в Луганському СІЗО і засуджені військовополонені були зібрані там в одну камеру перед відправкою на колонію. І раптом мені приносять листа. Тобто після всього цього періоду без зв'язку — і потім не було зв'язку знову таки – от нізвідки прийшов лист. Це була листівка і коротка така записка з привітанням з днем народження, який був за більш як місяць до того, від невідомої мені людини з російського міста, в якому я ніколи не був. Бажали сил і памʼятати, що це все закінчиться, вітали з днем народження. І дуже в тему була листівка з такою напівсюрреалістичною картинкою, яка дуже-дуже пасувала до внутрішнього стану.
Я її повісив на стіну над ліжком просто, щоб ви бачиии, коли я засинаю і прокидаюсь. І для всіх, хто були в камері, це було диво, що раптом нізвідки прийшла листівка. Потім знову не було листування, аж до лютого цього року, коли листи потрошку почали йти. Були дуже цікаві листи, дуже зворушливі, але їх було багато й аби не бути несправедливим до когось і аби не витрачати часу, просто скажу, що їх було багато. Я вдячний кожній людині, яка писала.
Захищати права людини зі зброєю в руках
Давай поговоримо про полон. Як взагалі це сталося? Ти, як правозахисник, на початку повномасштабного вторгнення долучився до Збройних сил, став військовослужбовцем, брав участь у різних операціях на Київщині і на Сході країни, і після цього ти потрапив в полон. Розкажи цей момент, як це сталося, і за яких умов, з ким ти був? Що тоді було того дня?
Я офіцер Збройних сил України, зараз діючий, і тому, власне кажучи, я був військовополонений. Я на цьому наголошую просто для розуміння, бо є цивільні наші полонені, які так само опиняються в полоні. На щастя, є прецеденти, що їх визволяють, але там із визволенням набагато складніша ситуація. У мене був саме обмін військовополонених, тому що я діючий офіцер ЗСУ. Я приєднався до ЗСУ на самому початку російського вторгнення, бо мені видавалося, що це найкраще, що я можу зробити на той момент для захисту і країни, і людей, і моїх рідних, і моїх цінностей. І прав людини — це царина, в якій я працював багато років, тому що Російська Федерація, беручи під контроль територію і людей, до яких вона ставиться як до приєднаних до цих територій, знищує можливість правозахисту в зародку.
.jpg)
Фото: Українське Радіо
Тому захищати права людини в тій ситуації, як видавалося і дотепер видається, треба було передусім зі зброєю в руках. Після моїх трьох із половиною місяців у війську ми опинилися на сході країни. Спершу це була Донецька область, а потім ми отримали бойове розпорядження на Луганську область, на село Мирна Долина. Ми, бо я зараз кажу про одну з рот 210-го окремого спеціального батальйону "Берлінго", зараз це 210-й окремий штурмовий полк. Тож ми отримали бойове розпорядження, висунулись туди і було зрозуміло, що ми перебуваємо в дуже складній ситуації, тому що противник активно наступав і намагався просто взяти в "підкову" наші позиції, щоб потім оточити і розгромити.
"Ми побачили, що ми на прицілі, ми стояли в повний зріст, в абсолютно голому полі"
Нашою роллю було просто намагатися стримати його, аби дати відійти тим основним силам, які треба було відвести. Нам це так не пояснювали, це вже пізніше стало зрозуміло, але, вочевидь, воно так і було. Укомплектовані ми були, передусім, для ведення бою з метою стримування бронетехніки противника. Більше в міських умовах, може, і в інших, а там ми опинилися в ролі легкої піхоти. Нами фактично намагалися стримати противника в польових умовах. І ми отримали розпорядження висунутися на спостережний пункт, куди мали ще на сусідні пункти вивезти інші взводи. Я отримав наказ взяти половину свого взводу, ми туди вийшли, дійшли. Було важко, це друга половина червня, було спекотно, а вода в нас закінчилась ще в дорозі, бо ми виходили з-під дуже щільного мінометного обстрілу. Тобто виходили фактично з тим, з чим були, – зброєю, мінімумом води і двома лопатами.
Ми облаштували цей СП, і наказ нам був спостерігати за можливим пересуванням противника, якщо він раптом з'явиться, і доповідати про його появу, не вступаючи у вогневий контакт без наказу, можливо, в разі потреби відійти. На жаль, по тому як ми вийшли і ті наші розвідники, які нас вивели, пішли, за буквально пів години зник зв'язок. Мабуть, працював РЕБ. Ми не могли доповідати ні про що. Тим не менше, спостереження ми вели, аж допоки наступного ранку в сусідні посадки не зайшла велика кількість техніки і людей. Дуже швидко стало зрозуміло, що це противник і у великій кількості. Нам довелося відходити. З нами на зв'язок вийшов один із бійців сусіднього підрозділу, з яким ми контактували попереднього дня, і він сказав, що нас оточено. Але якщо ми йтимемо по орієнтирах, які він нам вкаже, то ми встигнемо вийти з оточення.
Ми виходили, це було непросто, води не було вже майже добу, і здоров'я все-таки у хлопців не у всіх було гарне, у нас був недосип, дуже жорсткий і умови такі собі. Тож це просто забрало більше часу, ніж ми планували, тим не менше ми дійшли до вказаної точки. І коли вже переходили останній відрізок по відкритому полю маршруту (там кілька десятків метрів до лісосмуги), цей боєць, який нас виводив по рації, зупинив нас, вийшовши на зв'язок, перепросив і сказав, що він із попереднього вечора в полоні, і він нас виводив свідомо на російські позиції. Якщо ми зараз не складемо зброю, нас знищать. І справді, ми побачили, що ми на прицілі, ми стояли в повний зріст, в абсолютно голому полі, нічого не захищали, не виконували на той момент вже ніякого завдання і, вочевидь, вже не виходили з оточення. Довелося скласти зброю. Отак ми потрапили в полон.
"Я вже опинився у камері з кримінальниками"
Ви потрапили в полон, і що було далі? Куди вас повезли? Як до вас ставилися?
Ставилися до нас по-різному. Ця відмінність у ставленні була між різними підрозділами. Іноді всередині одного підрозділу різні люди по-різному ставилися. Ті, хто нас взяли в полон, може, тому що не було боєзіткнення, може, тому що вони не були досвідчені на той момент, недовго провели на лінії зіткнення, ставилися до нас спокійно, можна навіть сказати, що з гумором позитивним. Дали нам води зразу, це те, чого ми потребували дуже сильно. Забрали якісь там цінні речі, в кого були якісь гроші. Зібрали документи, телефони. Пам'ятаю, що один з них нам гукнув, коли ми стояли навколішки, зі зв'язаними позаду руками, як полонених ставлять, в принципі, для контролю: "Парни, когда все закончится, приезжайте в Самару пиво пить". Я пам'ятаю, що на нього подивився і подумав: "Ти взагалі не розумієш, що відбувається. Ти не розумієш ні де ти, ні хто ти. Ти — окупант. На українській землі ти — окупант. Якщо люди звідси захочуть приїхати в Самару пити пиво, якщо в них навіть з'явиться таке бажання, то хіба що на бронетехніці. Ти не розумієш, як сприймають вас тут".
А потім, коли ми вже заглибилися трохи далі на контрольовану ними територію, нас везли спершу на броні, потім пересаджували, там уже були інші люди. Там був такий, хто завʼязуючи нам руки, підкреслено не забирав жодних речей. Але за ним йшов інший, який мародерив і забирав просто все, що в кого лишалося, з того, що йому подобалось. Ставлення було грубіше і жорсткіше. Хоча я знаю з розповідей інших полонених про ситуації після боєзіткнення, коли найнебезпечніше було якраз потрапити до рук тих, хто щойно стріляв в тебе і в кого стріляв ти. Там були і розстріли полонених, звісно, і все. В нас була інша ситуація.
Наступного дня нас привезли до СІЗО міста Луганськ, як ми з'ясували. Але дорогою була одна зупинка на ніч. Ну і там були прикметні якісь моменти. По-перше, там з нами знімали перше відео, поодинокі відео з кожним окремо. Я не знаю, коли вони були викладені. Там проводили перші виховні бесіди пропагандистського характеру. Перші короткі імпровізовані а-ля допити. Люди, які приїхали в балаклавах знімати оце відео, розмову зі мною почали з слів, що "не використовуй слово "війна", тому що війни немає, є "СВО". Потім нас повезли на Луганськ і на Луганську вже в СІЗО я провів рік і три місяці, перед тим, як мене перевели на колонію. І там теж були різні етапи. Найважчими були перші кілька місяців. Потім було трохи легше. Після засудження, яке сталося в березні 23-го року, теж було інакше, бо мене перевели від військовополонених до камер, де утримуються люди, звинувачені за кримінальними статтями. Я вже опинився з кримінальниками.
"Ми просто були одні з перших, кого засудили за цим конвеєром"
Давай якраз поговоримо про цей момент. Окупаційний суд Луганщини 10 березня 2023 року засудив тебе до 13 років ув'язнення. І тебе і ще двох українців звинуватили “в жорстокому поводженні з цивільним населенням та застосуванні у збройному конфлікті заборонених методів”. Як взагалі виникла ця стаття? Як ти до неї ставився? Що взагалі думав про цей суд?
Я досить таки занудна людини. Я бачив в цілій низці джерел дату судового вироку 10 березня, хоча насправді це було 6 березня. 10 березня з'явився, здається, пресреліз Слідчого комітету РФ.
Отже, ми були засуджені 6 березня. При чому, я був засуджений сам. Двох інших засуджених просто доєднали, нас об'єднали в одному пресрелізі СК РФ. Ми не проходили по справах одне одного, ми там ніяк не були поєднані. Це були однотипні справи, які розглянув тоді так званий "Верховний суд" "ЛНР" і про що повідомив переможно Слідчий комітет.
На жаль, таких справ потім було дуже багато, виявилося, що ми були просто одні з перших, кого засудили, мабуть, перші троє, саме за цим конвеєром. І загальна стаття для всіх засуджених військовополонених в усякому разі на Луганщині – це 356 Кримінального кодексу Російської Федерації. Йдеться про заборонені методи ведення війни. Заборонені або жорстокі методи ведення війни, тобто, фактично, це воєнний злочин.
Фото: Українське Радіо
От ми так, власне, потім знайомилися в камері, особливо, коли цивільні засуджені з'явилися, політичні. "Добрий день, ти хто? Я там, умовно кажучи, Петро. А хто ти, Петро? Я – "шпигун". А ти хто? А я Максим, я — "воєнний злочинець". А, ну, дуже приємно". Гумор допомагав якось триматися. Але насправді це не було смішно, тому що воєнні злочини – це дуже тяжке обвинувачення, і це те, що неприйнятне, просто несумісне з моїми переконаннями і цінностями.
"Співробітники Слідчого комітету РФ "пояснювали" за допомогою різних методів, які в мене перспективи"
Але це загальна стаття, а далі ж треба пояснити, в чому полягали ці злочини. Що людина, власне, "зробила". І у мене це була стаття про "замах на навмисне вбивство двох і більше осіб особливо небезпечним способом, з використанням заздалегідь заготовленої зброї, але не доведена до завершення з причин від мене незалежних". Тобто хотів вбити і не вбив. Невдаха-вбивця такий. І ще одна стаття була – "умисне пошкодження майна".
Я вже пізніше зрозумів, що історія про кримінальну справу з'явилася через два місяці після мого потрапляння в полон, в середині серпня 2022 року, коли, власне, мене вивели в черговий раз на допит. І цього разу це були інші співробітники, це була якась група Слідчого комітету РФ, військові. Перший допит так і не увійшов в саму справу і протоколів нема, але він був найважливіший, тому що мені "пояснювали" за допомогою різних методів, які в мене перспективи. І пояснювали, чому мені варто підписувати, не читаючи, звинувачення, які проти мене висуватимуть, погоджуватися з ними, і що буде, якщо я цього не зроблю. Допит був фізично непростий, били мало, більше для того, щоб позначити напрям, так би мовити. Вдягнути тактичну рукавицю, ударити по печінці, змусивши підняти руки перед цим, щоб ребра відкрили ціль. По голові, електрошокером трошки. Так, позначити. Але весь цей час, звісно, перебувати в дуже дискомфортній позиції, коли після 4-х годин починає боліти шия, голова. Це все було для того, аби проілюструвати, що буде, якщо я не підпишу.
Тези були дуже прості: або я "погоджуюсь", підписую, мене засуджують і міняють, або я не погоджуюсь, і тоді мене вивозять на так званий "слідчий експеримент", де застрелюють начебто при спробі втечі, або нікуди мене не вивозять, і я все одно сиджу без обміну. Тому що, як мені сказали, "тебе все одно засудять із твоїми свідченнями чи без, це просто забере більше часу". Але я сиджу в таких умовах, які вони мені створять, за яких я просто шкодуватиму щодня про те, що я взагалі вирішив народитися на світ, вийду скаліченою людиною і фізично, і психологічно.
Обмін швидше за надісланий лист
Перед твоїм обміном чи було в тебе відчуття, що от-от щось має статися? Можеш пригадати той день, коли ти почав збиратися, і опинився вдома, тебе обміняли? Що було в переддень, щось говорило про те, що вже настав час і тебе забирають? Чи це було все несподівано для тебе?
І так, і ні. Це було несподівано і це було очікувано. По-перше, полонені завжди чекають обміну. Скільки разів це продумується або проговорюється з іншими, або на самоті. Як воно буде, як це станеться, хто прийде — вже знаєш, як кого звати зі співробітників колонії. Хто з них прийде зі списком і як оголосить про це, що дадуть з собою забрати. Є раціональне планування, очікування.
Звісно, що було очікування обміну, особливо після перших так званих "курських" обмінів, які були в серпні-вересні, було сподівання, що вони продовжаться. Але не було більше жодної конкретної інформації. Хоча той факт, що в одному з попередніх обмінів вже поміняли засуджених, давав надію. А конкретно так, то ні, не було передчуття саме в той день або в ті дні. Радше було очікування, що може щось буде в листопаді, тому що в листопаді багато політичних подій глобального характеру. Очікування було, але водночас було розуміння, що особливо розраховувати не варто.
Вже коли мене звільнили і я вже був в Україні, не на окупованій території, на волі, моя близька подруга написала, що вона отримала від мене листа в цей день. Вже я був тут, а вона отримала від мене листа, який дійшов через треті руки, і вона надіслала мені уривок, де я писав, що треба завжди намагатися зберігати надію, вона має бути, і ось навіть зараз, я пишу цього листа і десь в маленькому краєчку серця у мене є надія навіть на те, що я приїду додому раніше, ніж дійде цей лист. І я цю надію дуже плекаю, але не даю їй розростатися, тому що розраховувати треба на марафон — і емоційні ресурси, і фізичні. І вона мені надіслала із текстом "дивись, твоє серце тебе не обдурило", тому що я справді приїхав швидше.
А так ще була ускладнена ситуація тим, що за два тижні до обміну в мене сталося загострення проблем зі здоров'ям, я знепритомнів на перевірці. Виявилися проблеми із серцем і мені пообіцяли, а потім відкликали цю обіцянку, що мене завезуть до лікарні. Тому, коли сказали збиратися на етап, то не сказали куди, але це могло бути в лікарню, могло — на обмін, могло — в інший табір, вже на території РФ, бо чутки про це ходили постійно, що рано чи пізно, але нас почнуть вивозити. Тим більше, щодо мене бути сигнали про те, що до мене забагато уваги ззовні. Я заважав там і не був потрібен саме на тій колонії. А ще — що я якось неправильно впливаю на інших військовополонених, з точки зору адміністрації. Тому варіантів було безліч і я, коли збирався зі своїм товаришем Сергієм Бойчуком, то ми намагалися зрозуміти, що відбувається. В нас була надія, само собою, але ми не були певні. Вже дорогою ми зрозуміли, що, здається, це таки воно, але ми знали про обміни, які зривалися. Дорога була дуже важка і потому ми ніч простояли в автозаку, дуже щільно напханому людьми, а наші руки і очі були завʼязані скотчем. Від ранку в нас не було ані краплі води, в таких умовах нас тримали в очікуванні власне на перевезення на точку обміну. Коли це тривало так довго, один із хлопців, який був з нами в "стакані", сказав, що "зірвалося цього разу". Й ми зрозуміли, що все, це не обмін, це щось інше. І в цей момент нас почали виводити на літак, який перевіз нас у Білорусь, а звідти — до кордону на точку обміну. Тож ми до останнього не були певні, що це воно, і в цьому воно збіглося з тим, про що думали і говорили на колонії наші засуджені військовополонені. Багато хто казав, що поки не побачить прапор та мілкий піксель, то не повірить. От коли я побачу жовто-блакитні кольори і мілкий піксель — все, тоді я зрозумію, що це справді воно і я вдома. Оця частина була правдою, так і сталося.
