Радіо кінця 80-х – початку 90-х: засіб просвіти, освіти та національного відродження
У 80-х роках свідомість людей почала змінюватися, а тоталітарна система дала тріщину, чому значною мірою посприяла провалена владою комунікація щодо Чорнобильської катастрофи. Дух свободи став відчутним і на Українському Радіо: з’явилися перші прямоефірні програми, запрошувалися українські дисиденти, почали відверто говорити про відкриті рани українського народу: Голодомор, великий терор, репресії шістдесятників. Ці програми розплющили очі українському народу. Не в останню чергу саме це забезпечило результат голосування на референдумі за Незалежність України.
Іван Заєць – народний депутат України 5-ти попередніх скликань:
"Радіо кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття виконувало функцію засобу просвіти, якщо хочете – навіть освіти або засобу національного відродження. Тоді була така хвиля національного відродження в Україні, яка привела до утворення української державності. І це можна було бачити на багатьох прикладах. Наприклад, радіо працювало як засіб передачі політичної інформації".
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1973-го року:
"Помінялася тематика передач, і що найперше помітили слухачі – змінилася форма передач: диктори стали поступатися перед мікрофоном місцем радіожурналістам. На радіо оця відкритість, гласність, демократизм потребували довірливості, щоб радіослухач зрозумів, що в студії сидить людина, така як він, яка живе такими ж інтересами, яка розмовляє з ним такою самою мовою, яка говорить вранці не "доброго ранку, шановні радіослухачі", а наприклад, "привіт, друзі, я сьогодні знову перед мікрофоном з вами і готовий поділитися". Тобто оця та форма ведучих, яких тоді називали модераторами, сприяла руйнуванню бар'єрів між студією і радіослухачем, зростанню довірливості до передач і зростанню рейтингу самого радіо. Люди одержали можливість дзвонити безпосередньо в студію. Якщо раніше головним показником ефективності радіо були листи, то тепер – навіщо писати листи, коли є інтерактивні передачі, можна подзвонити в студію і безпосередньо взяти участь у передачі?"
Щоб висвітлювати аварію на ЧАЕС, радійники припливли в Припʼять річкою
Система почала ламатись під час горбачовської перебудови. І остаточно підірвав її вибух на Чорнобильській АЕС. Великою мірою саме провальна інформаційна політика поставила крапку в історії комуністичного режиму. Спроба замовчати найбільшу ядерну катастрофу на планеті апріорі була нездійсненною, і лише посилила недовіру до влади. Причому журналісти так само не володіли інформацією, як і більшість населення. Тож перше офіційне повідомлення про Чорнобильську катастрофу вдень 28 квітня було першим не тільки для Українського Радіо, але і для всіх радянських ЗМІ. Та навіть після появи першої дуже сухої і обмеженої інформації, журналістів у "зоні" не чекали. Тим часом в редакції Українського Радіо почали думати, як потрапити на місце події.
Василь Бирзул – журналіст Українського Радіо з 1980-го до 2013-го року:
"Тоді не було там, здається, телебачення. Керівників повезли, показали, але не більше. В нас сформувалася в Українському Радіо творча група. Її очолив Олександр Васильович Бутко, завідуючий відділом промисловості, і в цій групі було п'ять чи шість, здається, працівників редакції, добровольців. Перед нами поставили завдання: хлопці, якось треба нам придумати висвітлювати інформацію із місця, ближчого до Чорнобиля, до реактора. І ми придумали з Олександром Васильовичем як туди потрапити. Вперше домовилися з екіпажем ракети, яка їхала по Дніпру, туди в Прип'ять пливла, і нас вписали, якимись членами екіпажу, і таким чином ми проїхали туди. Коли вийшли, ну йдемо ж спочатку в державну комісію, бо вся інформація в державній комісії була в Чорнобилі. Голова держплану – потім він став прем'єр-міністром України — побачив нас, а ми були одягнені як туристи: блейзер, сорочка, теніска, джинси, ну без нічого, просто прийшли. Він каже: "Чего вы сюда приехали, вас здесь только не хватало!", от так зустрів нас".
Ситуація загострювалася. Викликали заступника керівника української міліції. Журналістів Українського Радіо вже готові були заарештувати. Врятувала ситуацію секретарка, яка доповіла голові державної комісії Івану Сілаєву. Він був настільки вражений наполегливістю та сміливістю радійників, що доручив усім причетним службам сприяти їхній роботі та надати доступ до всіх об’єктів у зоні.
Василь Бирзул – журналіст Українського Радіо з 1980-го до 2013-го року:
"Потім, коли побачили, що нас ніби вже зустрічають, підійшов міністр вугільної промисловості: "Ребята, поедемте, поедемте, расскажете о наших шахтерах, как они самоотверженно здесь работают". Оце я вперше побачив, як люди, виявляється, зацікавлені, щоб про них розповідали, але все впирається в волю чиновника, коли тебе зустрічають "чего вы сюда приехали"… При тому, ми журналісти Українського Радіо, тож не повинні ніби бути там присутні, бо це телевізійнаа в основному парафія фотографувати, знімати, показувати. Ми могли б десь і за рогом записати, але професія зобов'язує бути там, де люди працюють. Якщо людина електрозварювальник, наприклад, його на 15 хвилин всього привозять туди зварити, і ти ці 15 хвилин з ним стоїш, дивишся, як він працює. Потім нас вивозять у безпечнішу зону, в тінь, так би мовити, і ми там з ним робимо репортаж, і він відверто тоді розповідає, бо він бачив, що ти не тікав, не ховався, ти не за рогом чекав його. Ти тоді якось із гордістю відчуваєш, що ти був потрібен, потрібен слухачам".
Цензор створював інформацію про рівень радіації, яка йшла в ефір
Чорнобильська катастрофа – це той випадок, коли Головліт надзвичайно ретельно фільтрував інформацію. Наприклад, із репортажів Василя Бирзула цензор вирізав згадки про високі рівні радіації. Та й не тільки з репортажів.
Василь Бирзул – журналіст Українського Радіо з 1980-го до 2013-го року:
"Я пригадую такий факт, коли міністр охорони здоров'я, на той час Романенко, виступав і говорив про ситуацію в Чорнобильській зоні, в Києві, загалом в Україні, і він сказав, що рівень радіації відповідає нормативам. Пересічні радіослухачі і телеглядачі, зрозуміли, що це щось нормальне, бо відповідає ж нормативам. А я якраз, коли заходив до цензора, свій матеріал приносив, то бачив, що лежав текст Романенка, покреслений цензором, і червоним було викреслено про рівень радіації. Тож далі міністр каже: рівень радіації відповідає нормативам, ухваленим на випадок ядерного вибуху. От вам роль цензора у спотворенні інформації, яка йшла в ефір".
Голодомор 1932-1933: "Це був шок і для мене, і для наших радіослухачів"
Наприкінці 80-х заборонити про щось говорити комуністичній системі було все важче. Чорнобильська катастрофа підняла цілий пласт замовчуваних тем, які відкривали для себе українці: як слухачі, так і журналісти Українського Радіо. У суспільстві відбувались явища і процеси, які неможливо було ігнорувати.
В’ячеслав Козак – журналіст Українського Радіо з 1987-го до 2017-го року, член Наглядової ради Суспільного мовлення:
"Мені тоді було 25 років, ми були бунтарями. Взагалі молодь, ви ж розумієте, не хоче під диктовку працювати. Тоді вже час диктував нові теми. Для мене це було одкровення і якийсь шок, коли в 1989-му році почала звучати тема Голодомору, 1932-1933 років, до цього я не знав цієї теми абсолютно. Мені моя бабуся говорила пошепки в селі про те, що був голод, що люди вмирали, що сусідка з'їла дитину, але наша сім'я вижила, тому що вони в хаті тримали корову, не в хліві, не на вулиці, а в хаті, тому що люди би її або собі забрали, або вбили. Я бабусі не вірив.
Але в 1989-му році я взяв інтерв'ю в письменника Володимира Маняка, він досліджував Голодомор, ходив по селах Вінницької, Черкаської областей і він мені почав розповідати реальні історії і те, що український народ пережив. Тоді ще не можна було про це говорити. Це був дійсно шок, і не тільки для мене, очевидно, а для наших радіослухачів, тому що ми потім отримували величезні, мішки листів, в яких одні говорили, що вас треба розстріляти, ну і ті, хто в сім'ях втратили своїх братів, сестричок, батьків, вони, писали подяку, дякуємо вам за те, що, ви порушили цю тему".
"Демократичні процеси 80-х років зняли табу на досі заборонені теми"
Загальний настрій суспільства вилився у відкритий протест 1990-го року. Коли студенти вийшли на першу масову акцію протесту, яку згодом назвуть "революція на граніті".
В’ячеслав Козак – журналіст Українського Радіо з 1987-го до 2017-го року, член Наглядової ради Суспільного мовлення:
"Ми видавали в ефір "революцію на граніті", коли студенти у 1990-му році восени розбили наметове містечко, дехто голодував. Я особисто в "Колосі" підготував програму про революцію на граніті, тому що дуже багато, десь 50%, — це були студенти аграрних вузів. Ось і я вийшов на Майдан і розпитую, ставлю запитання студентам, які представляють аграрні вузи, чому вони сюди приїхали".
Вадим Міський – секретар Наглядової ради Суспільного мовлення:
"На момент здобуття Незалежності у нас уже один Майдан був позаду, це Революція на граніті, і саме під час цієї Революції на граніті був пікет будівлі на Хрещатику, 26, після якого відомо, що активісти почали частіше з'являтися в ефірі, звучати, і навіть є такі свідчення, що декілька десятків радійників і телевізійників також підтримали своєю заявою департизацію державного телебачення і радіо, тобто був цей запит, на який реагував і сам мовник, і вочевидь керівництво задумувалося, як системно відповісти на цей запит".
Іван Заєць – народний депутат України 5-ти попередніх скликань:
"І були такі періоди, де дуже мало було нам доступу до засобів у масовій інформації, в інтерв'ю, наприклад, чи в якихось інших речах. То були такі часи, що ми вимагали прямого ефіру, поза всякими планами. Ми приходили і брали тут в облогу приміщення на Хрещатику, 26, з тим, щоб можна було висловити свою позицію з тієї чи іншої події. І врешті- решт шляхом якихось там узгоджень, переговорів нам вдавалося зайти в студію і висловити свою позицію".
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1973-го року:
"Гласність і демократичні процеси 80-х років зняли табу на досі заборонені теми. До ефіру запрошувалися опозиційні до влади політики, от в нас в музеї є фотографія, ми ведемо прямий репортаж на День радіо з виставки досягнень народного господарства, і з нами Іван Салій, перший секретар Подільського Райкому партії, який тоді офіційно виступив опозиційно проти Володимира Щербицького. Це ж яка подія була! Секретар райкому партії виступає проти першого секретаря ЦК Компартії України, він був учасником нашої прямоефірної передачі з виставки досягнень народного господарства".
19 серпня: 14 годин радіо мовчало через профілактику
Квінтесенцією цього демократичного процесу було висвітлення здобуття Україною Незалежності, хоча у ті дні радіо наразилося на критику. Адже у день серпневого путчу багато українців, які побачили по телевізору "Лебедине озеро", увімкнули радіо… і почули тишу. Оскільки ситуація була надзвичайно напружена, багато хто подумав, що це події одного порядку, мовляв, журналісти Українського Радіо злякалися, і не знають яку сторону обрати. Але насправді все було прозаїчніше.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1973-го року:
"Мовчало радіо лише ефірне, проводове працювало. В чого воно мовчало? Мало хто про це знав, а 19 серпня – це третій понеділок місяця, і от в третій понеділок місяця раз на квартал влаштовували профілактику ефірних передавальних засобів Міністерством зв'язку Концерну радіомовлення і телебачення і ця процедура вона запланована ще на самому початку року. Просто воно так збіглося в часі припало на 19 серпня і тому до 14 години ефірні передавачі мовчали".
Більше того, журналісти радіо докладали максимальних зусиль, аби була подана точка зору різних українських політичних сил, перших осіб республіки. Звісно, народ вже відчув перший подих свободи, але виявляти ініціативу більшість українців все ще боялися. У багатьох був страх перед великими змінами після десятків років колоніального режиму. Тож від загального настрою у ЗМІ, від того, які програми звучать по радіо, залежало дуже багато.
Після ухвалення Акту проголошення Незалежності, Українське Радіо розпочало активну інформаційну кампанію, яка висвітлювала раніше закриті та замовчувані сторінки історії української державності, переваги демократичного політичного устрою.
Годинна "Незалежність"
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1973 року:
"Практично більшість передач Українського Радіо була присвячена в більшій чи іншій мірі цій події, але була створена окрема спеціальна щоденна годинна прямоефірна передача "Незалежність", яка складалася з кількох провідних журналістів Українського радіо. Мені доручили очолити цю групу, я був одним із ведучих програми "Незалежності". І от через мікрофони, через студію програми "Незалежності" пройшов буквально весь цвіт, вся українська тодішня політична еліта, всі провідні політичні, економічні історики, економісти, всі люди, які були в центрі суспільної загальної уваги, імена яких були на слуху: поети, письменники, авторитети нації, такі як Дмитро Павличко, як Іван Драч, Володимир Яворівський. Такі дисиденти, які стали символами совісті українського народу, такі як Левко Лук'яненко, як Чорновіл – вони всі були учасниками передачі "Незалежність".
Ведучими цієї програми були також Емма Бабчук, Радислав Чумак, Дмитро Іванов, Таїсія Косенко, Борис Гривачевський. Програма звучала у прямому ефірі, у студію могли зателефонувати слухачі. Причому дзвонили не тільки прибічники незалежності, але і недоброзичливці, що підкреслювало відкритість та демократичність ефіру, додавало йому неабиякої гостроти.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1973 року:
"Це була надзвичайно популярна програма, і я впевнений, що в рекордний результат українського референдуму 1 грудня, я не можу точно сказати скільки відсотків, але хорошу лепту туди внесло і Українське Радіо, зокрема програмою "Незалежність".
Ярослав Кендзьор – народний депутат України 6-ти попередніх скликань:
"Тут радіо без перебільшення разом з іншими засобами масової інформації особливу роль грає, бо його можуть слухати. Я пригадую, коли приїздив в село і мої сусіди, дядьки, женуть корову і беруть з собою оце невеличке радіо, хтось бере оцей великий потужний радіоприймач і так далі. Радіо — це був атрибут, з яким годі було розстатися, тому що він ніс найсвіжішу інформацію, він ніс інформацію з місця події, він залучав до розмови будь-кого, хто був тільки поруч. Так що заслуга українських журналістів-радійників в цьому плані колосальна".
На той час Українське Радіо вже розпочало трансляцію засідань Верховної Ради у прямому ефірі на постійній основі. У той період карколомних політичних змін це була, мабуть, одна з найцікавіших програм. Парламент нарешті став місцем для дискусій і для напрацювання демократичного законодавства, а не формальною установою для затвердження рішень партії. Народ вперше отримав можливість бути свідком державотворення. Трансляції пленарних засідань почались відповідно до постанови Верховної Ради 15 травня 1990-го року, одразу після перших демократичних парламентських виборів.
Ярослав Кендзьор – народний депутат України 6-ти попередніх скликань:
"Люди, я пригадую, ходили на вулицю гуляти із радіо, з невеличкими радіоприймачами. Слухали новини і особливо, коли у 90-му році після виборів до Верховної Ради, поріг парламенту переступили великі групи 60-ників, і ці виступи з трибуни Верховної Ради йшли в прямій трансляції Українського радіо.
В мене є в архіві дуже цікавий матеріал. Буквально 15 травня 1990-го року розпочала роботу Верховна Рада. І я у першу перерву взяв інтерв'ю в кулуарах Верховної Ради у В'ячеслава Чорновола. І він каже: ясна річ, що навряд чи щось путнє можемо тут ухвалити. Це треба добиватися розпуску, якомога швидкого розпуску, дострокового припинення повноважень Ради. Хай вона трошки попрацює, а люди будуть знати, що найважливіше, що ми сьогодні ухвалили, — рішення про пряму трансляцію, радіотрансляцію із роботи Верховної Ради у повному об'ємі. І він каже: оце найбільше наше завоювання, яке ми могли зараз у цей час... люди будуть знати, кого вони обрали, будуть чути думки, позиції кожного депутата і так далі. І ось тоді ми вже розуміли, наскільки важливою була участь Українського Радіо".
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1973-го року:
"Завдяки цим передачам, народні депутати ставали просто зірками ефіру, вони були популярніші, ніж герої телевізійних серіалів, і, наприклад, імена Івана Зайця, Лариси Скорик, Володимира Яворівського, Івана Плюща, інших депутатів були на слуху у всіх, вони були народними героями. І оця фраза знаменита, як казав Іван Плющ: "Депутат Заєць, не бігайте по залу", вона потім як анекдот розповідалася. Ну, до речі, сам депутат Заєць на це теж реагував зі сміхом".
Та з часом ситуація змінилася, інтерес слухачів до трансляції засідань почав згасати. Багато депутатів зрозуміли, що це по суті безплатна реклама, і уже не казали з трибуни «шановні депутати», а зверталися прямо до радіослухачів – "шановний народе України".
"Якщо не буде по радіо трансляції, я вас посаджу в тюрму"
Анатолій Табаченко – віце-президент Національної радіокомпанії України з 1999-го до 2010 -го року:
"В цій ситуації Українське Радіо стало в деякій мірі заручником між органами державної влади. Наближаються президентські вибори, які були восени 1999-го року, а по радіо йде трансляція, тобто йде передвиборча агітація, яка абсолютно перекреслює закон про вибори. І агітація йде з парламентської трибуни, яка транслюється Українським Радіо. І тоді в Адміністрації Президента було прийнято рішення припинити трансляцію Верховної Ради, юридичні підстави для цього були. Ну, наприклад, закон про висвітлення органів державної влади передбачав рівномірне і пропорційне висвітлення рівних органів державної влади, так чому Верховна Рада висвітлюється в прямій трансляції багато годин, а ні Президент, а ні Кабмін, ані судові органи влади таким чином не висвітлюються? Нерівномірність. І там була ще купа таких юридичних заковик, за яких можна було зачепитися і припинити цю трансляцію. Була дана команда, починаючи з травня припинити трансляцію Верховної Ради, і от мені довелося опинитися в дуже скрутній у цьому зв'язку ситуації. 3-го травня — це перший робочий день після травневих вихідних 1-го і 2-го травня — я прийшов на роботу і в цей день мала початися трансляція. Президент радіокомпанії, його перший заступник, розуміючи, в якій ролі вони можуть опинитися, вирішили в цей день провести навчання з цивільної оборони і кудись із Києва виїхали. Я залишився крайнім на господарстві національної радіокомпанії, як віце-президент. Сиджу в своєму кабінеті, десь уже має початися 10-та година ось-ось, на столі урядовий телефон, ще пару телефонів, вони тризвонять. Звичайно, я трубку не беру, бо я знаю чого дзвонять. І раптом дзвонить інший телефон, про який ніхто не знав, на який номер дзвонили тільки мої родичі, якісь друзі, який стояв скраєчку на столі. Ну, я спокійно беру цей телефон і чую на тому кінці дроту секретарка: "Зараз будете розмовляти з головою Верховної Ради". Ткаченко на тому кінці дроту, я йому кажу: доброго ранку, Олександре Миколайовичу. Він не вітаючись: "де цей керівник, де цей керівник, якщо з міліцією треба шукати?!" А потім мені каже: "через кілька хвилин почнеться пленарне засідання". Якщо не буде по радіо трансляції, я вас посаджу в тюрму, а потім подивлюсь, хто вам буде передачі носити. Слава Богу, в тюрму не посадили, передачі не носили, але от така була реакція Голови Верховної Ради".
Згодом трансляцію відновили. Та безвідносно до неї, Українське Радіо надавало і надає можливість всім парламентським політичним силам донести свою позицію, обґрунтувати її у відкритій дискусії.
Тоді, на початку 90-х здавалося, що найскладніше вже позаду. Україна зробила головний вибір – відновила незалежність. І найбільшою проблемою залишається економічний та соціальний розвиток держави. Слухачі й уявити не могли, які новини доведеться чути їм по радіо у наступні десятиліття. Не здогадувалися і радійники, що зовсім скоро на них очікує одна з найбільших криз в історії самого радіо – масштабна пожежа на Хрещатику, 26.
