Володимир Пищик. Фото: Українське Радіо
Родина пережила Голодомор завдяки коневі
Родину пана Володимира насильно переселили на початку 50-х, коли треба було освоювати Далекий Схід. Майже 10 років батьки журналіста мріяли повернутися назад. І от, коли Володимиру виповнилося 7, він вперше побачив Україну. Чимало горя зазнали його предки. Крім переселення, воєн та двох голодоморів, родина мусила постійно жити в страху і в передчутті, що знову станеться щось погане.
"Я ні дідуся, ні бабусю не знаю, бо їх не було. Мама моєї мами, бабуся, померла рано і в неї мачуха була. А мачухи я теж не знаю, не пам'ятаю, бо війна всіх порозкидала. Мама моя жила в селі Заходищі, це сім кілометрів від Пиляви. Пилява якраз стояла на такому гарному мальовничому місці, де річка Тетерів впадала в Дніпро. Там такі були плавні, заплави. Очерет, риби багато було, качок, дичини. І село було дуже мальовниче. В мами було дві сестри, Зіна і Параска.
Мого тата вона зустріла у Пиляві. Я не знаю, як це було. Це хіба якісь випадкові зустрічі по дорозі на базар на чи ще кудись. Так вони познайомились десь. І тато був напівсиротою, бо мами в нього не було. Його мама рано померла, так як і в моєї мами. А батько загинув на війні", — розповідає Володимир Пищик.
Мама Володимира Пищика, Ганна Омелянівна, пережила чимало страшного. Про дещо вона навіть після розвалу Радянського Союзу боялася говорити. Завжди відчувалася якась незрима небезпека. Лише коли пані Ганні виповнилося 90, Володимир Пищик зміг вмовити маму на запис її спогадів. У 1933-му їй уже було 6 років, тож обставини Голодомору жінка памʼятала.
Каже, батько саме привів додому нову дружину, мачуху для трьох доньок. А вижили в голодні часи завдячуючи його винахідливості. Чоловік зарізав коня і специфічним способом його приготував для зберігання.
"Для того, щоб вижити, був той кінь. Я бачила, під яблунею батько лупив його і це все збирав. Порубали його на шматки. Напевно, присолили чи ні, оце не знаю. Мачуха топила піч, клала здорові бляхи на всю піч, солому чисту. І розкладали в один ряд. Сушили в печі, щоб воно лежало, не цвіло, не пропадало… Я не бачила, де вона зберігалась. У коморі десь, напевно. Пересушили його, чи висіло, чи лежало. Не знаю де. І от так перебули.
Батькового брата жінка часто приходила до нас. Мачуха топила піч і поруч нечищена картопля стояла в корзинці. Вона близенько коло неї сідала на лавці. І як мачуха десь у комору йшла чи кудись, вона раз пригинається так бочком і трошки собі у карман. Картоплини. Може, й давали. Хіба вже нагодуєш тим, що хтось щось дасть, як його багато немає? Було їх, тих голодоморів. А що ж, коні поїли, нічого не хватало. Картопля зогнила восени чи за зиму змерзла. Вона пісочком закутана, але і крохмальчик там. А вони ж, картоплини, колись були крохмальні. І вони промивали цей пісочок. Трохи видаляли, а то розмочували, пекли, такі налисники, і їли з пісочком", — пригадувала Ганна Омелянівна.
Пішов у Київ… і опинився на Далекому Сході
Після голодомору 1933-го, після Другої світової війни, після ще одного голоду в 1947-му родина Пищиків сподівалася, що нарешті настануть спокійні часи. Збудували хатинку, посадили біля неї сад, обробили город. Тато Володимира Пищика Іван Петрович працював в колгоспі за трудодні. Заробітну плату видавали не грошима, а збіжжям. А треба ж було купити якийсь одяг, взуття. То люди ходили міняти зерно на потрібні речі. Саме під час такого "походу" його затримала міліція. Як пригадує Володимир Пищик:
"З Пиляви батько йшов додому, заробив у колгоспі на трудодні, на палички, заробив крупи гречаної, якогось зерна дали, грошей же ж не давали колгоспникам. І паспортів же ж не було в колгоспах, він назбирав пів мішка цієї крупи різної і йшов пішки 60 км від Пиляви через Сухолуччя, Ясногородку, до Димера дійшов. В Димері міліція тоді радянська була, побачили. "Що! Серед білого дня ви разхищаете социалистическую собственность?". І отак вийшло, що ішов поміняти зерно в Київ, поміняти крупу дітям на взуття, бо зима йде, треба щось узутися. Ну, так сталося, спочатку не могли доказати. Голова колгоспу не міг пояснити, чого і що, і як украли. Потім придумали. Програма ж була така, щоб освоювати Далекий Схід, і знайшли причину, як сім'ю відправить, але не тільки нашу. Там весь потяг був забитий сім'ями, родинами, різних людей – хоч винних, хоч невинних, коли людина працювала на трудодні і нічого ж не вкрала".
Батьки Володимира Пищика Ганна Омелянівна та Іван Петрович. Фото з особистого архіву Володимира Пищика
"У травні ще сніг лежить, у вересні — вже"
Родину Пищиків примусили начебто добровільно погодитися на переселення до Хабаровського краю. Мовляв, "не захочете – знайдемо статтю". Тоді саме освоювали Далекий Схід. Там майбутній журналіст "Колосу" й народився.
"Я народився в селі Бичова, район ім. Лазо. Був такий комуніст, який воював за радянську владу. Але його спалили в топці паровоза. У нас ж політика була така, що хтось дуже успішний, то його треба або посадити, або вбити. При Сталіну це було практикою. І от він там багато відвоював цих земель, далекосхідних. Ми потім переїхали із того села вже на річку Уссурі. Якраз село називалось Краснореченське. І радгосп був Краснореченський. Коли переїжджали батьки, коли їх туди виселяли і вивозили, то везли в "теплушках", розповідали вони, в цих деревʼяних вагонах, товарних. Їх поселили на конбазі, конюшні. Багато там людей було, вони розповідали, багато померло, бо воно ж не опалювалося нічого, холодно, хвороби, сиро, та їсти ж по-людськи нічого не було.
Я не пам'ятаю, скільки вони там жили, це я вже чомусь не допитувався. Але потім нас переселили в село Краснореченське. Воно було в такому гарному місті, де текла річка Уссурі. А в цю річку Уссурі впадала маленька річка, називалась вона Матрьоніха. Матрьоніха, але вона була така, наче з гравію вся, дно її з камінчиків, було кам'янистим. І такі трішки підвищення, десь метрів три, і на цьому підвищенні одна сторона і друга сторона забудовані будиночками. Будиночки були нові збудовані, дерев'яні, з хвойних порід, в основному з кедра. І нас переселили в цей новий будинок, кедровий. Під тим будинком було таке лядо, я пам'ятаю, і ми лазили туди в той погріб, ховали продукти, щоб вони не замерзали. Бо там вічна мерзлота була місцями. Якщо зима, морози під 50, а ще вітри. Там холодрига була, звичайно, взимку страшна, але влітку було дуже зелено, красиво. Сонце світило до обіду, клімат там такий різко континентальний, і вітри чомусь там називалися мусонними. Мусони з моря дують, то зранку сонце світить, а після обіду хмари набігають, і такі низькі хмари, прямо ніби по покрівлі, і дощ. І як валить дощ, ця річка Матрьоніха піднімається, і по ній корчі, дерева, все пливе. Двері, хати пливуть, кози, якісь, що там тільки не плило, і все перемішується, світу не видно.
У нас було господарство домашнє, ним займалася мама. Була у нас корова, дві свині. І мама понавозила з собою пилявського насіння, привезла жита, привезла ячменю, якоїсь пшенички. І от там намагалася все це сіяти. І помідори в неї були, і огірочки. Огірочки дозрівали, помідори не завжди. Бо літо коротке, всього два місяці, навіть менше. В травні ще сніг лежить, у вересні вже сніг лежить. Вона якось примудрялася це все вирощувати. Але корові треба було десь набрати, нарвати трави, нажати серпом. Це було моє завдання".
На Далекому Сході знайшов своє кохання
В Хабаровському краї на той час проживали люди різних національностей. Крім росіян і українців, чимало там було японців, корейців, китайців. Переселенці з України ж намагалися триматися разом, гуртувалися. Через якийсь час до них приїхав ще брат матері Віктор. Хлопець залишився в Україні зовсім один, тож вирішив приєднатися до родини. Тут на Далекому Сході він знайшов своє кохання.
"Дядько Віктор полюбив Марію Головчук з Коломиї, було весілля. Українці між собою гуртувалися, проте там всякі були – і тюремщики, і заслані політичні, і всякі люди неблагополучні. Тому часто були сутички.
Він працював на хлібовозці. Я іноді з ним їздив, допомагав йому. Мені цікаво було, якщо час у мене був. І от він колись ще не женився, там на березі Амура був такий танцювальний майданчик з колонами гарними, дерев'яними, але танці були під гармошку якось, бубон. Ну, але ж молодь хотіла тусуватися. І тут музика, грають танці, а кругом б'ються, деруться. Хто з ножами, хто – з кастетами. Кастетів тих валялось, а там бандитський народ такий зібраний. Ми малі були, позаглядали і тікати звідти, бо ще і нам перепаде. Там жорстке було таке протистояння. Одних проти других. Чому? Хто? За що?
Але люди жили якось так. Хто як міг виживав. Нас от той погріб виручав, бо якщо зарізали свиню, батько везе її продавати, щоб заробити якусь копійку. І мене брав допомагати, везли вже в село Краснореченське, або навіть в Хабаровск возили, де більша ціна. В Хабаровск було 17 км, недалеко. І тато продає, я йому щось там допомагаю, а тут приходять, черга стоїть за цим м'ясом, свіжина. І хтось приходить, починає колупатися: "Що це за м'ясо? Тут кості". А він каже, так, "Следующий, проходь". Там так він розбирався з цією чергою, що черги не було б. Ну, і трошки тато підзаробляв, а він був майстром таким, теслею. Він вмів робити меблі, покрівлі, хати будувати. Такий він по дереву майстер був. Хоч він навчився це все там, бо тут у колгоспі він цим не займався. У колгоспі він такі роботи сільськогосподарські робив".
"Знову в нас пропало житло і все наше майно"
Наче вже й тут змогли Пищики налагодити життя. Але суворий далекосхідний клімат знову змусив родину починати все спочатку.
"Був один раз така буревія у річці, що вона підмила нашу хату, змила бульдозер. Вода перевертає цього бульдозора, а він намагається підгребти ось цю щебінку. Значить, завертає, підгрібає до хати, бо хату знесе, і вода знесла його якось, розвернула, перевернула цього бульдозера. І хату знесло. Якось вдалося втекти з хати, все попливло. Знову в нас пропало житло, і знову все наше майно. І десь нагорі нам, на якійсь вулиці, така грязюка була, що я втопився в тій грязюці. Я йшов, не міг витягнути ногу, і якось я впав туди, але був Аргунов такий, він мене врятував. Побачив, що я впав, скільки мені там було, я не знаю, вже мабуть років 5-6. І я так загруз, не міг витягнути. Мене засмоктала ця глина, Я не міг до хати дійти, куди переселили нас тимчасово. І я почав тонути там, і мене цей Аргунов врятував. Я йому потім кажу, що ж я тобі винен за це? А він каже, "та нічого, водки принеси". Там, на жаль, місцеві багато пили. Українці — ні. Українці трудились, їм не було, коли цим займатися. От де українська хата, обійстя, там і парканчик є, там і вбиральня за сарайчиком є, і сарай є, і господарство є. Навіть деякі жінки любили на свята вдягати українські вишиті свої сукні. Деякі чоловіки були ще з вишитими сорочками.
Інколи привозили цукор. Отакі брили, що їх підняти не можна було, і от ми молотками розбивали ці брили цукру і смажили їх, а ще ми любили смажити що там росло. До речі, мама понавозила ячмінь, ячмінь ріс, гречка росла, як не дивно. Гречка, видно, ранніх сортів була, що вона дозрівала. А от пшеницю вона сіяла, пшениця бралася якимсь таким сірим налетом, бо там дощі, тумани, вологий клімат. І вона робилась якась така сіра, що її не можна було давати навіть свиням, вона ніби отруйна робилася".
Заселяли лівий берег Амура, щоб його не захопив Китай
Переселенці постійно були під тотальним контролем. Крім того, що до них постійно навідувалися міліціонери, ще й серед своїх траплялися завербовані, які підслуховували розмови.
"Були і серед наших, отакі, як ми їх називали, манкурти, перевертні. Можливо, їх підкупили, і вони ходили, доносили все. Навіть просто приходили міліціонери, типу вони дивляться за порядком, а самі заглядають, чи не гоните горілку, чи не вкрали десь щось. Ану, покажіть, що у вас там, і заглядали, шукали, дивилися. Були, я пам'ятаю, такі приходи. В хвіртку бах, виламали, не питали, не дзвонили, не постукали. І ми перелякалися. Що за шум, хто це увірвався? Ну добре, що міліція, а не злодії. Хоча й злодії там ходили. Мама досі мені у 90 років казала, мовляв, "ні, ні, ні, не говори про Хабаровськ, нічого не говори", були всі залякані так. Вони ж версію таку батькам говорили, що ви їдете добровільно, що вас не депортують, не виселяють. Їм треба було заселяти, в них була програма. Їм треба було заселити цю землю, бо на правому березі Амура – Китай. На лівому березі — СРСР. І якраз Китай там воював, якась війна у них була. Для Росії і для СРСР це був дуже вигідний спосіб заселити весь правий берег, тому вони намагалися таким способом заселити багато людей, і правдами, неправдами, щоб уже Китай не претендував на цю праву сторону Амура. Ото ще й така причина була".
"Брехня брехнею поганяє. В Росії так було і так воно і є"
Після смерті Сталіна Пищики ще 7 років жили на Далекому Сході. Спочатку не пускали в Україну, а потім треба було справи владнати, та й Володимир ще був маленьким. Чимало з українців так і осіли в Росії, але у Пищиків навіть питання не поставало, чи повертатися.
"Я у перший клас пішов уже тут у Демидові. Ми місяців два вантажили контейнери. І багато речей не влізло в ті контейнери, особливо ті речі, які зробив тато, а він робив їх з такими різними дерев'яними вставочками. Загалом там сім мільйонів і досі проживає. Сім мільйонів українців на Далекому Сході.
Моєї дружини Надії рідна сестра Галя, Рівненщина. От вона поїхала туди, там вийшла заміж. І двоє дітей у неї. А почалася війна, то вона каже, "а что? Путин нас устраивает!" Тож вони тепер між собою не дружать. Тепер вже і телефони викресили, і вже не зідзвонюються, і все. Я кажу, "Галка, ну, це ж твоя мама, невже ти віриш, що вона бандерівка? Ну чому ми всі тут по-твоєму бандерівці?" "Я не можу по телефону говорити, ви ж знаєте, нас прослуховують". Вони під ковпаком таким, як моя мама до 90 років була. Це пропаганда, вона вбиває все. Брехня брехнею поганяє. В Росії так було і так воно і є".
Батьки Володимира Пищика з внуками Софією та Назаром. Фото з особистого архіву Володимира Пищика
Після повернення в Україну родину знову чекало потрясіння. Їхню рідну хату затопило під час будівництва Київського водосховища. Усю Пиляву тоді виселили. Нині село на дві третини затоплене.
"Лишилась тільки та третя частина, яка була на горі, декілька частинок вулиці, що в лісі, і могилки на горі. Зараз, до речі, там люди зробили накриття, стільці поставили, і там поминають померлих. І звідти дуже гарно видно все. Море, красивий такий вид, але колись я батька повіз туди, він вже відчував, що треба попрощатися йому з рідним селом. І так він довго стояв на тому місці. Його хата затоплена була, каже, пішла на дно. Майже 50 сіл затопило оце київське водосховище.
Батько знайшов роботу в радгоспі Васильєва. Ну, а ми були малі. Я вже в перший клас пішов, як приїхали. То коли ми в селі в цьому почали будуватись, там жили, де попало, поки хату збудували самі. З колодязя я носив воду. Малий був, але носив відрами воду, щоб будувати хату, бо не було ж води ніякої, водогону не було. Нічого. А криниця була аж біля асфальтної дороги, далеко. Одним словом, 200 метрів треба було носити воду. То було моє дитяче завдання – наносити тритонну бочку води".
Все життя — з Українським Радіо
Із 1981 року Володимир Пищик працює на Українському Радіо. От як прийшов на університетську практику, так і залишився створювати улюблений "Колос".
.jpg)
Володимир Пищик в молодості. Фото з особистого архіву Володимира Пищика
Звичайно, у радянські часи розповідати про долю своєї родини не можна було. Це могло б нашкодити не лише карʼєрі, а й нормальному існуванню сімʼї. Але нині Володимир Пищик намагається передати історію свого роду дітям і уже внукам. Щоб знали усю правду про ті часи і робили правильні висновки.
