Лариса Денисенко і Олена Гусейнова у Книгарні-кав'ярні "Видавництва Старого Лева" в Києві
"Вітраж костелу не мав би битися за таких обставин. Але це сталося. Хоча він встояв"
Ти багато писала з території простого людського відчування життя. І вчила нас тому, що таке емпатія.
Мої тексти завжди підтримували мене своєю легкістю і тим, щоб я могла жартувати. У моїй роботі (Лариса Денисенко також адвокатка та правозахисниця – ред.) я жартую дуже мало. В цілому я більше слухаю. І це, напевно, добра теж навичка для людини, яка пише, тому що коли ми пишемо, ми теж відтворюємо те, що ми почули.
Це особливе Різдво. Воно гостріше, ніж два попередніх роки, відчувається. Різдво, в яке ти не вмієш видобути Різдво. Останні три роки воно майже недосяжне. Ми пережили 25 грудня обстріл (вітраж костелу Святого Миколая у Києві був пошкоджений внаслідок російської ракетної атаки, вчиненої 20 грудня цього року – ред.). Ми побачили вибиті вітражі костелу.
І це теж частково про диво, тому що ти не думаєш, що з такими спорудами, як Софія (Київська – ред.), з такими спорудами, як костел (у Києві – ред.), в принципі щось може статися. Для нас це насправді дуже дорогі й сакральні речі. І це не лише про споруду, не лише про культуру, не лише про історію. Це от власне про всіх нас. Це якісь такі місця сили і єднання.
Миколаївський костел для мене взагалі родинна історія. В мене бабуся – литовка, яку депортували з малими дітьми на територію Російської Федерації – радянської на ті часи. І вона вимушена була там виживати з ними двома і постійно ховати ідентичність, зокрема релігійну. І коли я народилася в Києві і вона тут теж жила з батьками, я тривалий час не могла зрозуміти, чому щонеділі вона постійно тягне мене в дім органної музики. Чому це відбувається? Чому вона там плаче? Вона там дуже часто плакала. І лише після того, як вона пішла з життя, я зрозуміла, що це була частина її релігії, частина її ідентичності.
Ми все одно так чи інакше налаштовуємося на якісь дива. Ти вже не помічаєш, що тобі бракує чогось ще, щоби включився цей різдвяний настрій. І коли все одно ти доросла людина, в таких обставинах ти хочеш своє маленьке диво. Тому що вітраж костелу не мав би битися за таких обставин. Не мав би, але це сталося. Хоча він встояв.
Читайте також: "Чекаємо на комісію від Мінкульту" — настоятель Київської парафії св. Миколая про пошкодження костелу внаслідок ракетної атаки
"Коли ми почуваємося безпорадними – треба діяти"
Ти туди поїхала і бачила там людей…
Завжди в таких обставинах в нас самоорганізація мурах. Це неймовірно. Це просто вражає щоразу. Там була зона для гламурних фотографувань. І ти розумієш, як це зараз виглядає. Це частина вже сучасної історії Києва, яку ось так просто скалічили. І це теж по-своєму боляче, тому що воно більшою мірою асоціювалося з людською щоденною радістю попри все. І безтурботністю.
Світло завжди є в людях. Насправді навіть в той день дуже багато було світла в людях. Суму багато, звичайно, але дуже багато світла. Коли ми почуваємося меншою мірою безпорадними – треба діяти. І діяти в умовах, коли ти на щось не здатна впливати, щось просто не можеш, ти просто не можеш, немає сил, немає розуміння того, що ти можеш – це тебе притискає набагато сильніше. І коли раптом ти усвідомлюєш, що стільки багато людей просто вийшли, роблять і розуміють, що далі з цим робити, розуміють, як цей біль трансформувати – це між іншим теж трансформувати досвід і трансформувати втрату – це якраз ті практики, з якими я працюю в роботі і які є дуже важливими, щоб людина не забувала правду, не забувала те, через що вона пройшла, те, що вона втратила, але цей досвід трансформувала для свого зміцнення. Це дуже часто болісно і непросто, але можливо. І коли думаєш, що це можливо, це теж частина дива. Тому що здається, що людина просто нездатна піднятися після значних трагедій, після того, що і як вона втратила, але людина продовжує жити і дивує собою і себе, і інших людей.
Католицька форма віросповідання – це твоя родинна традиція. Чи в тебе в родині говорили про 25 грудня, як день, коли треба святкувати?
У нас давня традиція, яку теж започаткувала бабуся – обов'язково були якісь квіти. Коли можна було діставати троянди у 80-х роках, в нас завжди стояли троянди і якась гілка, прикрашена просто червоними бантами. Ніхто ніколи про це відверто не говорив, аж допоки я не виросла. Бабуся, насправді, настільки була залякана своїм власним життям, що вона дуже багато речей просто не проговорювала.
"25-го завжди"
Ти святкуєш 25-го чи 7-го?
25-го завжди. Я римо-католичка – ми святкували завжди 25-го. 7-го числа я частково святкувала з усім народом – це просто святковий настрій, але це меншою мірою традиція. Якщо говорити про родинну традицію – це 25 грудня.
Що ти готуєш на Різдво?
Я дуже мало готую, оскільки в мене на це немає часу. Я люблю перці, різні гострі страви. Вони овочеві переважно. Тобто навіть 12 сортів аджик, які я можу приготувати, я можу поставити на стіл. Жартую… Завжди є запечена риба, наприклад, і якби я не люблю кутю – я просто не розумію цього смаку. Буває штолен більш пісний. Теж овочі, гриби мариновані. Якісь салати типу буряк і чорнослив.
"Я сумую за собою, коли я вільніше іронізувала в текстах"
Я думаю про два твоїх оповідання. Одне називається "Обіймати серце". А інше ти написала наприкінці 2013 року для антології різдвяних оповідань. І називалось воно "13 різдвяних історій". Перше оповідання називається "Різдво на кінчиках пальців".
Я зараз скажу тобі страшну річ. Я намагаюся його згадати зараз. Я навіть не пам'ятаю, з чого воно починається. Я забуваю написане швидко. Геть не пам'ятаю. Перечитаю його, щоб взагалі усвідомлювати, якою я була в 2013 році.
Тоді ми втомлювалися від всіх цих бантів червоного кольору, від різдвяних розпродажів…
Я просто усвідомила і згадала, що мене насправді дуже бісило в цей час, коли в переходах різноманітних продавали серветки з різдвяними візерунками, дивних Санта-Клаусів, якісь зірочки. Це мотлох насправді.
Зараз усе сприймається зовсім інакше… Твоє друге оповідання, в якому немає іронії.
Там дуже мало іронії. Я, між іншим, сумую за собою, коли я вільніше іронізувала в текстах. Зараз мені постійно щось заважає це робити. Мені взагалі важко писати комедії, які я дуже люблю. Мені дуже шкода, що я при тому, як у людині, в собі це відчуваю, бо воно, в принципі, нікуди не дівається, але на письмі воно просто мені видається дуже недоречним. Моє теперішнє життя стосується людей, які пережили дуже важкі, доленосні часи, злочини, втрати, трагедії, зґвалтування. І це невигадані, нескoмбіновані, незмонтовані тексти. Це люди, які звучать зараз так. Я не наважуюся поки – я не знаю, чи я наважуся відтворити це в документальній прозі або художньому переосмисленні й трансформації. Я не знаючи я буду це робити. Але писати щось інше мені насправді важко. І важко писати щось, що дуже відривається від тієї реальності мого досвіду, досвіду близьких людей. Це оповідання про Різдво частково стосується мого власного досвіду і досвіду близьких мені людей.
Тут присутня магічна дія трьох називань…
Попри все, це віра в диво. Ти можеш це тлумачити по-різному. Це дитяча достатньо наївна конструкція. Але чому вона має не працювати? Вона може працювати. Тричі повторювати щось… Ти себе стабілізуєш однозначно цим. Можеш, між іншим, спробувати.
Ти читаєш це оповідання для нас власним голосом. Що це для тебе таке?
Це був достатньо складний день, коли я писала кілька текстів. Тоді був текст про Бучу, який буде звучати на Радіо Культура. Був момент, коли я там заплакала, коли читала його. А потім я читала діалог, який виписала Вікторія Амеліна.
"Певні речі нам інколи достатньо побачити, щоб просто глибше відчути"
До речі день народження Віки – 1 січня. І це для нас теж маркер Нового року. Ти згадувала бабусю і традицію маркувати 25 грудня, попри все, вазою, квітами, червоним і зеленим. Наші бабусі попри все видобували дух Різдва і потім видобували його і для нас. І у нас не було сумніву, що він із ними приходить. Це означає для нас такий знак, що ми теж будемо вміти це робити?
Я згадала, що дуже часто ці квіти були жовтими. Жовте, зелене і червоне – це прапор Литви. І теж тоді не особливо на цьому акцентувалося, але бабуся це робила. Певні речі нам інколи достатньо побачити, щоб просто глибше відчути. І про це треба говорити. Це треба записувати, говорити, обмінюватися оцими різдвяними історіями. Тому що так – це про історії родини, про якийсь болісний досвід, про радість, яка може йти від вази з квітами, прикрашеними червоними бантами і різними зеленими штуками.
