Фото з особистого архіву "Івара"
"Ще перебуваючи в Росії, я слухав пісню "Батько наш Бандера"
"Івар" – це пов'язано з моїми латиськими коренями. Це традиційне латиське ім'я. Я взяв це ім'я як псевдонім, проходив з ним якийсь час, і це стало моїм позивним. Народився в Росії, в Сибірі. Потрапив у Збройні Сили України у 19 років. Я знав, що це вільна країна. Тут живуть дуже гарні люди, які цінують свободу, свою і чужу....Ще перебуваючи в Росії, я слухав пісню "Батько наш Бандера". В інтернеті. Мені сподобалося. У мене друг українець, і з України у мене є друзі, які навчали мене читати українською. Спілкування було ще до повномасштабки. У мене були знайомі з "Азову", і мені сподобалася ця військова організація", — розповідає воїн.
Коли Росія вторглася на Донбас і анексувала Крим у 2014 році "Івар" був ще малою дитиною. Але його, на відміну від багатьох співвітчизників, зацікавило, що ж там відбувається насправді. Хлопець спеціально знайшов в інтернеті звичайних людей з України, щоб дізнатися правду. Так він здобув друзів, з якими й зараз підтримує зв'язок
"У свідомому віці я був повністю на боці українців. Я розумів, що Росія – агресор. Я почав з ними спілкуватися, бо мені було цікаво. Мені було цікаво, що там трапилось, що там відбувається? Я спілкувався з друзями на ці теми".
“У мене була мрія — потрапити до "Азову"
"Івар" звʼязався із друзями-українцями, коли Росія оголосила про так звану "Спеціальну військову операцію (СВО"). Він був шокований, що вони розповідають. Хлопець вишукував незалежні канали, щоб дізнатися правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні.
"Я був учнем 11 класу в загальноосвітній школі. Я всю ніч читав в чатах. Думав, чи буде війна, чи ні. Потім я заснув, прокинувся вдень, зайшов у телеграм і побачив, що твориться просто жах. Я взагалі не дивився російські канали, в принципі не дивився телебачення. Я читав телеграм-канали, зокрема українські. Дивився, що відбувається. Я повністю сподівався, що це все блеф, що все ж не буде війни. Мені взагалі противно дивитися на Путіна, чути його. Він для мене дуже мерзенна людина. Максимум, що я дивився, це короткі вирізки завдовжки хвилину. У мене були друзі, я їм писав, питав, як вони ставляться до цього. Ті друзі, що відповіли, сказали, що вони підтримують цей воєнний злочин, я послав на чотири сторони, і більше не спілкувався з ними. Максимум з тими, хто одумався і зрозумів, що це не правильно. На щастя, половина друзів все ж були солідарні з моєю думкою", — каже "Івар".
Майже одразу після початку повномасштабного вторгнення "Івар" почав шукати варіанти, як записатися добровольцем у ЗСУ. Каже, страшно не було зовсім. Для нього страшніше було залишити все, як є, і не намагатися хоча б щось змінити.
"Мені дуже сподобався полк "Азов". Тому у мене була мрія — потрапити до "Азову". В реаліях, звичайно, до Азову попасти навряд чи вийшло, тим більше з території Росії, тому я шукав добровольчі батальйони. Я був незвичайним підлітком. Я вже розумів, що в цій країні жити — це жах, взагалі безглуздо, тому я шукав варіантів, як потрапити з території Росії. Як варіант Туреччина. В результаті я виїхав і потрапив на територію Казахстану. Я це зробив, коли мене вже було 18. Тому що в 17 років з території Росії виїхати легально неможливо взагалі. Вступив до коледжу, щоб мене не забрали в армію, тому що я дуже не хотів потрапити до російської армії. У мене день народження якраз потрапляв під осінній призов, тому я потрапив до коледжу, щоб мене не забрали. У мене були плани трішки накопичити грошей, щоб було простіше за кордоном. На жаль, мені довелося раніше виїжджати, ніж я планував. Для мене вже було небезпечно там перебувати. Я працював на будівництві вже в 17 років. До цього теж працював на різних роботах, паралельно зі школою. Я жив у Казахстані, Туреччині та Грузії", — додає він.
"Івар" через інтернет-канали знайшов потрібних людей, записався добровольцем в Російський добровольчий корпус і згодом дістався України. Тут почав проходити військовий вишкіл.
"Як я прибув на територію України, ми проходили тренування на полігонах, зброєю, відпрацьовували стійки та всі інші тактичні моменти, навчання було дуже гарне. Вдячний своїм командирам, інструкторам за навчання, бо завдяки їм я зберіг своє життя. Я стріляв з пістолета "Глок" 19 або 17 в тирі. Це мій максимум. А ще на уроках ОБЖД", — зазначає військоий.
Фото з особистого архіву "Івара"
Перший стрілецький контакт і поранення від міни
Після півторамісячного навчання "Івар" уже безпосередньо став брати участь у бойових діях.
"Перший виїзд – це охорона мінометного розрахунку. Другий виїзд – це позиційна війна, тобто окопи, бліндажі, перші бойові завдання. Прямого стрілецького контакту на тому напрямку не було, хоча наші бійці використовували вогневі засоби, щоб здійснювати вогневі нальоти на противника. Потім, після позиційної війни, коли ми вже були обкатані та обстріляні бійці, відправились на штурм позиції в районі Авдіївки. Це був мій перший стрілецький контакт. Правда, він закінчився після п'яти хвилин, тому що я був у кулеметному розрахунку другим номером кулемета. Як відомо військовим, дуже часто на розрахунки РПГ і кулеметів, їх намагаються якомога швидше прибрати. Тому після п'яти хвилин роботи нас разом з кулеметником поранило. Тобто, ми десантувались, почали працювати з кулеметником. Кулеметник відпрацював два короби, я відстріляв десь три магазини, поки прикривав під час перезарядки кулеметника. Так, і після цього, поряд зі мною буквально в метрі від лівої ноги, прилетіла 120 міна. Мене перекинуло, я лежав на животі. Коли прилетіла міна, мене підкинуло, перекинуло на спину. Я впав і одразу почав кричати, спочатку від болю, а потім повідомив своїм побратимам, що я 300. Через секунд 10-15 я прийшов до тями, почав накладати на себе турнікет. Потім мене підізвав медик нашого відділення. Я підповз до нього, він мене оглянув, почав робити тампонаду в ліву ногу. Було дуже боляче, я клав в зуби гілляки – все тверде, що потрапляло під руки. Під час цього по нас продовжувався артобстріл. Було дуже-дуже багато мін. Я притискав активно навушники до вух. Після цього під'їхав "Бредлі", кулеметник потрапив до машини, я ще повз, мене допомагали побратими дістатися до "Бредлі". Останні п'ять метрів я проповз на колінах, заповз. І 30 хвилин ми їхали до медеваку. Мене завантажили в евак. Ми їхали хвилин 20. Після цього мене завантажили у швидку і довезли до стабпункту. Там уже мені вкололи знеболювальне і поклали на операційний стіл, я вирубився. Прокинувся вже знову у швидкій допомозі, під наркозом, під анестезією. Після цього мене довезли до госпіталю, там ще раз прооперували. Після відправили до більшого госпіталю", — розповідає "Івар".
"Після поранення мене відвідали мої побратими"
Чи не кожен боєць після того, як прийшов до тями у шпиталі після поранення, шукає очима рідних біля себе. У "Івара" в ту хвилину не було нікого поряд із кровних родичів. Натомість він каже, що знайшлося чимало небайдужих, які закрили його потреби як матеріальні, так і моральні.
"У мене були мої побратими. Також дуже дякую усім волонтерам, які нас навідували. Зі мною в цьому госпіталі лежали кілька моїх побратимів. Майже рік і два місяці. У мене важке поранення: було поранено дві ноги. Права нога – це відкритий перелом. Внаслідок потрапляння уламків я отримав інфекцію, вона добралась до кисті. І до сьогодні мені намагаються врятувати ногу. Дякую всім лікарям, які доклали зусиль до мого лікування, які мене лікували. Поки є можливість врятувати ногу. Мої колишні знайомі з Росії писали мені не дуже добрі слова. Тому що ці знайомі і до війни не особливо гарні люди були. Тим більше, що вони потрапили до російської армії. Вони бажали мені смерті чи щось інше. Другі – нейтральні – просто розпитували, ставили питання пов'язані з пропагандою, яку їм "втирають". Я розповідав, що те, що вони говорять, це повна ахінея", — зауважує воїн.
"В Україні дуже гарні люди та смачна кухня"
"Івар" каже, що здивувався доброзичливості українців. Попри те, що триває війна, люди, коли дізнавалися, хто він, намагалися морально підтримати й постійно дякували.
"Для мене дуже красиве місто Київ. Мені дуже сподобалось саме місто, люди. Все дуже гарно. Дуже красива природа, дуже красиве місто, дуже гарні люди, ввічливі. До мене дуже гарно звертатися, допомагали за необхідності. Звичайно, їжа для мене, можна сказати, і так рідна, тому що я проживав у Сибіру. В Сибіру ми також їмо борщ, вареники, в мене бабуся готувала українські страви. Тож такі національні страви в моєму раціоні були присутні. Не знаю, це може бути просто від того, що багато українців теж до Сибіру висилали. Кухня для мене звична і рідна. В Україні дуже гарно готовлять. Мені їжа і в госпіталі, і в кафе дуже подобається. Вареники з маслом та сметаною. Борщ. Млинці. Є така українська "котлета по-київськи". І українські зрази мені дуже подобаються", — зазначає "Івар".
"Івар" каже, що він захоплений українським духом свободи. Люди мають можливість говорити те, що у них на думці. Для Росії це просто нереальні речі. Але є й моменти, які не дуже подобаються військовому
"Я можу все-таки сказати, що є мінуси. Це "ватники". "Ватники", на жаль, в інфополі вискакують. Якась тварина вийшла в Одесі з російським прапором. Це мені не подобається. Все ж мінус те, що "ватники" все ще є в Україні", — каже військовий.
Нині "Івар" думає, як би швидше стати на ноги. Уже рік і два місяці він лікується після поранення. За цей час уже трішки підучив українську мову. Звичайно, хлопцю важко відразу на неї перейти, але успіхи є. "Івар" не боїться помилятися і постійно вдосконалюється. Після одужання хотів би знову стати в стрій, брати участь в операціях РДК. А після перемоги планує залишитися українським військовим і далі стояти на варті інтересів України.
"Івар" мріє купити собі хатинку з городом десь у на Київщині, одружитися, народити дітей. Повернутися назад навіть думки немає. Каже, більш ніж упевнений, що на Росію чекає повний крах і розвал. Це станеться тоді, коли звичайні люди відчують значні проблеми в побуті, з фінансами. Такий сценарій, на його думку, досить швидкий і реальніший, ніж здається.
