Інтернат — зло?
"Я б не демонізувала інтернати та не казала, що це зло, тому що самі по собі інтернати, якби в них не було дітей, нічого страшного з себе не становлять. Люди, з якими я зустрічалась й які вже самі мають дорослих дітей, говорять, що досвід життя в інтернаті — це період подолання самих себе, захист себе. В дорослому житті це навчило їх лише у ще більшій мірі закриватись. В мене є приклад жінки, яка взяла під опіку в прийомну сім’ю дітей, проте свого часу вона зростала в інтернатній установі. Її основна мотивація стати прийомною мамою полягала в тому, що вона не хотіла, аби діти росли в інтернаті та повторювали її шлях", — розповіла Дар’я Касьянова.
За її словами, найбільша проблема інтернатної системи — це те, що вона забирає в дитини можливість любити, довіряти та формувати прив’язаності: "В дорослому житті, як би ти це не долав, на жаль, такі прості речі, які роблять нас людьми, система забирає".
"Мені б дуже хотілось, щоб кількість дітей в інтернатах в Україні зменшувалась", — наголосила Касьянова.
З нею згодна й Вікторія Федотова, яка вважає, що дитина, яка виховується поза сім’єю, як на персональному, так і на соціальному рівні не отримує того, що потребує: "Інтернат чи дитячий будинок не дає близького дорослого. Дитина, яка росте в інституційній опіці фізично недобирає, адже інтернат створений не для розвитку дитини".
"За даними досліджень, дитина, яка виховується в дитячому будинку, морально відстає в розвитку й її мозок не розвивається. Він не отримує всіх стимулів, які мав би отримувати. Я не кажу, що люди, які вийшли з інтернатів, якісь не такі. Вони від нас не відрізняються. Але справа в тому, скільки енергії треба витратити дитині на те, щоб вона нормально розвивалась в сімейному оточенні та в інтернаті. Всі зусилля, які дитина витрачає на те, аби вирости й вийти з інтернату нормальною людиною, могли витрачатися на розвиток, таланти, те, щоб дитина росла в любові", — зазначила Федотова.
Також, за словами голови громадської організації "МАРТІН-клуб", існує таке явище, як спадкоємність: "Дитина, яка виросла в інтернаті, коли стає дорослою, також віддає своїх дітей в інтернат. З покоління в покоління це передається і діти, які виросли, не вбачають нічого поганого в тому, що їхні діти також виховуються в інтернатах".
Чому діти потрапляють в будинки дитини?
"Сьогодні в Україні 36 будинків дитини, де знаходяться біля 2,5 тисяч малюків у віці від 2 місяців до 5-6 років. Часто люди вважають, що діти потрапляють туди, тому що їх залишають в пологових будинках. Насправді 70-80% дітей, які перебувають в будинках дитини, знаходяться там за заявами батьків. Батьки мають таку можливість в силу різних обставин, і це передбачено законодавством України. Буває, наприклад, що в мами троє дітей і вона сама їх виховує. Мама втратила роботу в результаті COVID, прийшов спеціаліст зі служби в справах дітей чи соціальний працівник і сказав не мучитись та віддати малюка в будинок дитини на півроку. Мама їде, пише заяву. Дитина там може знаходитись півроку. Як правило, далі мама приїжджає та продовжує цю заяву або робить це телефоном. Так діти можуть знаходитись там роками", — розповіла Дар’я Касьянова.
Фото: ПЦУ
Також, за її словами, існує хибна думка, що в будинках дитини перебувають діти з тяжкою інвалідністю: "Це не так. Буквально в минулому році ми проаналізували декілька будинків дитини та причини потрапляння туди дітей, їхні діагнози. На щастя, не так багато дітей зі складними захворюваннями, інвалідністю. В більшості діти перебувають там через соціальні причини, через те, що батьки не справляються. Там вони перебувають роками й потім переходять в дитячі будинки та інтернати".
"Маленькі діти не мають знаходитися в домах дитини. Такі діти, яких мама не може виховувати, залишити собі, повинні потрапляти в іншу сім’ю або залишатися в своїй родині. Суспільство має підтримувати родину і жінку, яка залишилась сама. Адже для того, щоб мама прогодувала дитину, потрібно 3-4 тисячі гривень, для того, щоб ми як платники прогодували таку дитину в інтернаті — потрібно 30 тисяч гривень", — зазначила Вікторія Федотова.
Чому не змінюється система виховання дітей поза сім’ями?
Дар’я Касьянова розповіла, що свого часу в Україні відбувалися зміни в системі, які торкнулися всієї держави: "Був активний розвиток сімейних форм виховання в 2006-2008 роках, й до 2012 року активно розвивалися прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу. Тоді вдалось зменшити кількість дітей в інтернатах за рахунок того, що українці приймали дітей в свої сім’ї".
"Паралельно розвивалися послуги для мам з дітьми. В Україні з’явились Центри матері та дитини для того, щоб займатися профілактикою відмов від новонароджених дітей. Зараз існує 16 таких центрів і вони досі нормально функціонують", — зазначила експертка.
Проте лише Центрами матері та дитини проблему відмов від дітей вирішити неможливо: "На рівні кожної громади, де ми з вами живемо, має бути реальна допомога, яка могла би бути доступною в будь-яку пору. Адже при виникненні проблем зараз в нас найкраще рішення — це вилучити дитину і перемістити її в центр соціально-психологічної реабілітації, притулок чи в лікарню".
"Також в Україні розвиваються, хоча й слабко, патронатні сім’ї, які існують для короткотривалого прилаштування дитини. До прикладу, якщо мама захворіла і їй треба пролікуватись, а дитину немає з ким залишити, аби про неї потурбуватись. Тоді малюка можна розмістити в патронатній сім’ї вихователів, в якій дитина може бути відповідно до закону від 3 до 6 місяців", — пояснила Касьянова.
Підсумовуючи, програмна директорка благодійного фонду "СОС Дитячі містечка Україна" наголосила, що станом на сьогодні в Україні є практики, напрацьовані державою спільно з громадськістю щодо дітей. Проте, на жаль, вони не переростають в системні зміни.
"Закінчуються проєкти, міняються міністри, проте немає спадковості рішень й практики зберігати напрацювання попередників", — резюмувала Дар’я Касьянова.
Фото: ПЦУ
