З Юрієм, жителем села Велетенське, що в Білозерській територіальній громаді Херсонської області, я познайомилась у Києві. Після 9 місяців життя в окупації йому багато чого хочеться розповісти, поділитися пережитим, бо воно болить і рветься з душі. За лічені години жителі Херсонщини опинилися в іншому житті. Розповідає Юрій:
"О 4 ранку почали заходити в Херсонську область. О 8 ранку вони вже були в Херсоні. У Білозерці наступного дня. Люди, громада вийшли з протестами. Але ніхто їх не питав. Потім орки пішли на Миколаїв. Пішли селами. Що було хороше, те забирали. Так все почалося. А потім прийшли й до нас у село".
Російські вояки розквартирувались у херсонських хатах, ніби у себе вдома. Господарів виганяли й ті мусили шукати притулку вже хто де: хтось у родичів, хтось у хліві. Село Велетенське трохи віддалене від центральних доріг, тому так званих "визволителів" було менше. Але й тут вони швидко показали, на що здатні.
"Заїхали на БТРах, на Уралах. По 5-6 людей. Ходили вулицями, хатами. Перевіряли, чи немає партизанів, чи не лишилося солдатів. Льохи перевіряли. Були з ними колаборанти, які співпрацювали. І розповідали, хто був у теробороні. Ходили по родичах, шукали форму, зброю. Але, слава Богу, тероборонівці виїхали. Заходили у хату, як до себе додому. Були у мене в хаті. Автомат у спину: йди. Боявся, що якщо десь хтось з тероборони буде в мої хаті, то стрілятиме в мене. Він мною прикривався, отакі вояки. Я їм кажу: "Що ж ви з мирними воюєте, ідіть туди, в степи, під Миколаїв." Промовчали, правда, нічого не сказали. Могли що хочеш взяти. У хату зайшли, де нікого не було, забрали машину. Інших людей висадили на півдорозі з машини, все забрали, сказали, ідіть додому. Виносили все з хат, де були. Я вже не кажу за техніку, лійки навіть з душу скручували. І розетки. Рилися по шафах, що шукали — невідомо. У сусіда перелізли через паркан, вибили вікно, забрали гроші, дрібні якісь речі. Сусід поки повернувся — нічого не було. І нікому не пожалієшся. Анархія була: що хотіли, те й робили. 9 місяців не було ніякої влади".
Окрім морального зашморгу — нікуди було дітися й від матеріального. Як жити? Роботи не було. Можна б щось уторгувати на базарі, але по дорозі до нього росіяни не соромилися забрати частину продуктів. А могли і все. Сільських жителів рятували власне господарство. Було борошно — пекли хліб. Багатьох виручали запаси у погребах.
"Зразу не було нічого. Дорожнеча. Газу не було. Потім бензин почали завозити. Весною руки опускалися: чи садити? Що робити? Але посадили, їсти було. Потім вони почали завозити продукти. Але хочу сказати, вони у них ніякі: не те, що наші продукти українські. Так виживали. Ділилися, що в кого є. Їхню допомогу 80% наших людей не брали. Я не засуджую. Старалися не йти до них. Самі хліб пекли, поки світло було. Потім вони почали хліб привозити, по булці давали. Їсти було, але ти йдеш по вулиці, на тебе їде БТР, сидять в окулярах, рукава закатані. І що в нього в голові, чи він у тебе вистрілить, чи ні… Не солдати – якісь нелюди.
Роботи не було: жінки трохи їздили на роботу до фермерів. То вони перевіряли у них порожні відра, висаджували з транспорту: "Мы у себя дома. Что хотим, то и делаем. Хотим отпустим, хотим расстреляем". Оце такі визволителі. Забирали те, що хотіли: молоко чи м'ясо. Відкривали багажник: забирали скільки хотіли."
Мальовничі херсонські села, черешневі та персикові сади, сучасні будинки з усіма зручностями неабияк вабили окупантів. Вони насолоджувались українською природою й будували далекоглядні плани.
"Казав там один: сади, вишня, черешня… "Вот мы победим, я заберу семью, привезу сюда, выберу дом, какой мне понравится"… Не побудую, чи якось там, а "понравится, такой и заберу". Оце такі освободители…"
Росіяни розраховували на пенсіонерів, визначивши їм по 10 тисяч рублів пенсії. Сума, здавалось, солідна, але й ціна продуктів зросла у 3 – 4 рази.
"Зацікавлювали пенсіонерів: по дві пенсії давали зразу. 10 тис рублів — дали таку пенсію. Але ковбаса коштувала 500 гривень. Все дуже дороге. Останнім часом, коли вже виїжджали, то бензин коштував 200 грн літр".
Окупанти їздили селом на БТРах, із закоченими до ліктів рукавами, хизуючись своєю владою. І казали, що тут, на нашій землі господарі — вони. Були переконані, що прийшли назавжди і… боялися: будь-якого шелесту, людей, всього українського.
"Телефони перевіряли, паспорти. У телефоні тільки побачать лайк за Україну – зразу розбивали. Скло у машині або розтонуй, або розіб'єм. Вони боялися, дуже боялися. У нас там плавні, то туди ввечері взагалі ходити боялися."
І коли був так званий референдум, то двох бабусь, які ходили дворами з бюлетенями та урнами, (з тих, що, очевидно були вмотивовані "великою" пенсією), теж супроводжував БТР. Більшість мешканців села так і не вийшли на заклик голосувати, урни залишились порожніми.
"95% села було за Україну. Дві бабусі ходили, кликали голосувати. Вони потім вийшли за край села, вкинули бюлетені, сіли й поїхали. Оце так голосували. В основному всі були за Україну і чекали наших хлопців. Всі чекали. А коли хлопці зайшли, багато вийшло з українськими прапорами. Їх берегли, ховали. Колаборанти, коли йшли, то все покидали."
Майже весь час жителі області жили в інформаційному вакуумі: українські теле- та радіоканали глушили. Тим, хто жив ближче до Миколаєва, вдавалося чути українські новини, якими ділилися з тими, хто жив далі. Про те, що наші близько, теж зрозуміли з дій окупантів, бо ті, як кажуть, почали збирати речі.
"Вони зразу почали по хатах ходити. Гребли все на КамАЗи, сіткою камуфляжною понакривали і везли в бік Херсона. Всі зрозуміли, що щось не так. Люди передавали, що їх давлять з боку Миколаєва".
До слова, зібрали речі й ті місцеві, які допомагали так званим "визволителям". Рушили до Росії.
"Наші виїжджали. Хотіли в Петербург до родичів. То їм сказали: їдете туди, куди скажемо, в Красноярський край. Або вивезли когось в Генічеськ в літні будиночки, де не було ані світла, ані їжі. Та й забули про них. То все була пропаганда: гроші дають, житло дають. Все брехня".
Зараз їхнє село над Дніпром чи не щодня зазнає обстрілів з того боку річки. Від тих, хто називав себе їхніми "визволителями" й обіцяв "захистити". Багато мешканців Велетенського, як і Юрій з дружиною, змушені були виїхати з рідних осель. Але там з різних причин залишаються близькі люди, донька, бо є сімейні обставини. Нікому з тих, хто не відчув, мабуть, до кінця не зрозуміти тих, хто пережив. Юрій посміхається і вірить. Але душа плаче.
"Зараз дуже складно – обстріли. З лівого берега стріляють прямо по нашому селу. У мене дочка там залишилась. 50% села зруйновано. У куми прилетіло, прямо біля будинку. Бог врятував їх. Стріляють, не розбираються, куди і як. Відсотків 80% з села виїхало. Та всі переживають, щоб було куди повернутися. Газ є. Волонтери приїжджають. І наші солдати допомагають. Їжа є. Генератори є. Єдине, що світла немає. І ліки трохи завозять вже. Головне, аби по селу не стріляли. Я тут, а душа там…"
Фото: ілюстративне. Розчулена мешканка деокупованої території зустрічає українських військових. bilyayivka.city
