Фото: ФБ-сторінка "KONTRAMARKA ТЕАТРИ"
"Сенси, які Іван Багряний закладав десятки років тому, вони сьогодні дуже на часі"
— Розкажіть, будь ласка, про роботу над виставою. Чи привнести ви, як автор лібрето, щось у літературну основу? І, як співкомпозитор мюзиклу, розкажіть, якою буде музика у виставі?
Кирило Безкоровайний: Ми почали працювати над мюзиклом із моїм другом Антоном Гуманюком у 2018 році, й тоді це було для нас, швидше, хобі. Ми були захоплені бродвейськими мюзиклами та романом Івана Багряного і вирішили щось створити для себе, для свого задоволення. А коли, кілька років потому, ми дописали 25 пісень і лібрето, зрозуміли, що вийшло непогано, і це потрібно показати режисеру. Так розпочався тривалий період зустрічей із різними режисерами, і, в результаті, ми познайомилися із Богданом Струтинським, театральним режисером, художнім керівником Київського національного академічного театру оперети. І сьогодні нам уже не віриться, що прем'єра відбудеться за кілька днів. Роман "Тигролови" нині є дуже актуальним. Ми дописали мюзикл ще до повномасштабного вторгнення, а вже під час війни зрозуміли, що всі ті сенси, які Іван Багряний закладав десятки років тому, вони сьогодні дуже на часі. Адже цей роман саме про боротьбу за свободу, про те, що сміливість людини визначає щастя. Ми все це зберегли, і навіть дещо додали з інших романів Івана Багряного. Наприклад, нам здалося, що антагоніст Медвин у романі трішки гірше прописаний, нам не вистачало "фарби". Тож ми її взяли з іншого роману Багряного "Сад Гетсиманський". Там сильніше змальовані сцени ГУЛАГу, тортур і заслання.
— На чому ви розставили акценти в цьому мюзиклі - він буде пригодницький, це буде героїка, чи ліричний твір?
Кирило Безкоровайний: Там, насправді, є все: динамічний екшн, адже роман пригодницький, там є і любовна лінія - кохання Наталки і Григорія, є страшна атмосфера тортур і допитів. Емоції дуже різні, і цікаво відкорегував наше лібрето режисер Сергій Павлюк. Ми в першому варіанті сцени ГУЛАГу показували в обох актах. Він же вибудовує сюжет від темряви до світла, до перемоги. Важливо й те, що цей роман з хеппі-ендом, що не часто зустрічається в українській літературі. І ми в цьому бачимо перемогу світла над темрявою. Це дуже життєствердно і дуже зараз потрібно!
— Розкажіть про музичну мову вистави.
Кирило Безкоровайний: Ні я, ні співавтор Антон Гуманюк не є професійними музикантами, тож, коли ми писали мелодії, ми награвали і записували акорди, тобто створювали переважно мелодику. А неймовірно талановитий композитор Богдан Решетілов, з яким ми познайомилися в театрі оперети, вже поклав це на клавір, на партитуру і зробив оркестровки. Музика буде різних жанрів: і речитативні пісні на межі з репом, і ліричні композиції, і японські мотиви, оскільки дія відбувається в тайзі. В другому акті буде навіть танок гейш. Загалом, до постановки залучена велика кількість дуже талановитих людей, які привнесли своє творче бачення.
"Сьогодні найголовніша місія мистецтва – реабілітація через мистецтво"
— Серйозний роман і мюзикл: чи не було дисонансу на початку роботи над ним?
Олександр Білозуб: У мене особисто не було. У Богдана Струтинського, гадаю, теж. Тут, швидше, був дисонанс внутрішній. Я довго не розумів, яка моя місія з початком повномасштабного вторгнення; те, чим я займаюсь, не поєднувалося з тим, що відбувається. Півроку я не міг малювати. Ні пейзажі, ні авангардні речі не збігалися з тим випробуванням, яке нам випало. І оцей фактор часу дуже важливий у виборі цього твору. Для мене, як художника-постановника, це й досі велике питання: про що говорити під час війни і як говорити - стукати чи ні, чекати, що відкриється серце або душа у глядача чи ні? Я й досі не знаю, бо всі зараз надто багатовекторні, ми розбиті фізично і морально. Тому зараз для мене існує одна формула – зігріти цих людей любов'ю, віддати частину себе. Без пафосу: це сьогодні найголовніша місія мистецтва – реабілітація через мистецтво.
— Говорячи при цьому про непрості трагічні речі...
Олександр Білозуб: І як говорити, і про що - це вкрай важливе завдання.
— Що глядач побачить на сцені? Звідки і як народжувалися ваші сценічні рішення?
Олександр Білозуб: Для мене вкрай важливо було заглибитися в постать Івана Багряного. Все його життя відтворене і в його романі. Історія, побудована на страшних ліхоліттях 20-30 років із Сибіром, каторгами тощо, але там є дуже красива романтична історія. Чому твір називається "Тигролови"? Бо тигролови - це люди, які йдуть з відкритим забралом на найстрашнішого звіра Сибіру - тигра. Вони надпотужні за своїм еволюційним розвитком і силою, вони рівні з тигром. Однак у творі людина воює не лише з тигром, людина воює з іншою людиною – чекістом, представником НКВС тощо. Є люди, які полюють на тигра, бо це їжа, хутро, а є люди які полюють на людей. Ця історія повторюється і сьогодні. Щодня ми бачимо, що московити за нами полюють. Є природнє протистояння людини і природи, і є неприроднє протистояння людини і людини. Ще одна цікава історія в творі - історія збереження традицій тих, кого завезли в Сибір. Вони не могли з собою нічого взяти дорогою в Сибір, є тільки стара скриня, де зібране збіжжя, фотографії родичів різних поколінь, якими завішана хата і українські рушники, котрі вони привезли з далекої України
"Ця історія "жива" для режисера Сергія Павлюка, херсонця, багатодітного батька, який сам був на допитах і встиг звідти вирватися"
— Безумовно, вистава не втілюється тільки в побутовому вимірі, а й в образному. Приміром, дерев'яні балки на сцені - це і ліс, це і рейки, це і клітки, це і мечі.
Олександр Білозуб: Ця історія з точки зору сценографії - це тунель, в якому їде потяг, потяг який їде на тебе. Цей момент є у виставі, коли потяг зависає над оркестровою ямою. А потім він трансформується у вагон, в який завантажують людей і відвозять. Цей вагон, з одного боку, місце події - сільська хата, вагон-ресторан, в'язниця. З іншого боку, це образ потягу, який летить в безодню часу, історії. Вийшов дуже потужний динамічний енергетичний образ, як і музика у виставі - надпотужна. Спочатку ми послухали музику, а вже потім вигадували сценографію. Ця історія "жива" і для режисера Сергія Павлюка, херсонця, багатодітного батька, який сам був на допитах і встиг звідти вирватися. Йому є про що говорити. Він багато розповідав мені про допити в Херсоні, і це були цивільні. Тому у виставі ми категорично відмовилися від форми НКВС. Це, на перший погляд, нормальні люди, які по суті своїй є садисти, які можуть вбити в будь-який момент. І коли читаємо "Тигроловів", ми не думаємо про НКВС, сьогодні у нас є новий конкретний ворог, проти якого ми відбиваємося, вистоюємо і вистоїмо!
— Розкажіть про кінохроніку, задіяну у виставі.
Олександр Білозуб: Це Сибір, 30 роки. Я знайшов хроніки абсолютного безумства, коли тисячі людей працюють, возять ліс, пиляють, копають, а посередині для підняття їхнього духу грає оркестр на відполірованих інструментах у білих френчах. Такий собі центр культури серед жаху і смерті. Це відео – факт того життя, це реальність, яку важко збагнути і усвідомити. Оце і є ознака тоталітарної людиноненависницької системи, яка ніяких висновків для себе відтоді не зробила, і знову суне до нас у такій жахливій формі, яку ми всі бачимо.
