Фото: Укрінформ
Виходить, що є три автори цього Акту: Левко Лук'яненко, Дмитро Павличко та Сергій Головатий
Давайте повернемося в ті часи і згадаємо, як це було…
19 серпня 1991-го року я і ще один депутат з Києва перебували на відпочинку у всесоюзному санаторії Кисловодська на мінеральних водах. Вранці того дня під час сніданку ми почули по радіо, що в Москві стався путч і одразу побігли до начальника цього санаторію, що нам треба негайно летіти до Києва. А вже літаки не літали, Москва була закрита. Ситуацію врятувало те, що там було дуже багато московських депутатів. В обід з'ясувалося, що можливий політ з цими московськими депутатами і цей літак буде летіти через Київ. З рюкзаками і валізами ми з колегою приїхали до Верховної Ради ввечері 19-го і звідти вже не виходили, поки не проголосили незалежність. Там і ночували, бо ми не знали, що буде: випустять, не випустять, куди йти, куди їхати. Оці всі три дні варилося все там. Єдине, що ми ходили до Спілки письменників, тому що Народною Радою ми обговорювали, що робити, як робити, в який спосіб і так далі. І там був випрацюваний план. Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Іван Драч відносили мене до екстремістів рухівців молодших (таких екстремістів було декілька), і наша позиція полягала в тому, що ми мусимо, дійсно, якщо ухвалили рішення проголошувати незалежність, прокласти незалежність декомунізованої України. І ми тоді затвердили план, що спочатку ми ухвалюємо низку законів і під апофеоз, заборонивши Комуністичну партію, забравши майно в неї, заборонивши ВЛКСМ, ухваливши закони про Збройні Сили, про національну валюту, 13-м пунктом йшло проголошення незалежності вже декомунізованої України. І от за цим планом вже 23-го числа доручили писати текст Левкові Лук'яненку, як символічному патріархові української незалежності. Він погодився. Він якраз 23-го напередодні, о 16 годині, підійшов до мене і каже: "Гляньте на мій текст." І ми пішли з ним вдвох за стіл довгий і я почав правити. Коли я потрапив на його фразу про продовження "традиції державотворення Української Народної Республіки, сформульованої в її універсалах — української державності до того не було" — я власною рукою це виправив. Він погодився. Я тоді написав "продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні", починаючи від князя Володимира Хрестителя. Я тоді чомусь подумав, що нам треба це зафіксувати.
Потім, коли я прочитав, що "Верховна Рада Української РСР проголошує незалежність Української Радянської Соціалістичної Республіки" — це нонсенс юридичний. Не можна проголосити незалежність УРСР, бо вже там прикметник "радянська" є. Довелося і це виправити. Проголошення української держави я виправив на "України" — без республіки.
Редакційних поправок, які я запропонував, було багато, щоби юридично все було вивірено. І Лук'яненко з цим листком кудись пішов. Я тоді від 23 серпня 1991-го року зберігаю цей оригінальний текст. Потім з'ясувалося, що була додана ще одна фраза — її написав власноруч Дмитро Павличко — "виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991-го року". Це його авторська фраза. В такий спосіб виходить, що є три автори цього Акту.
І 24 серпня ми були переконані, що буде так, як ми домовилися напередодні. Ми чекаємо на оцю всю хронологію, що спочатку проголосуємо про декомунізацію (13 актів було напрацьовано), а потім і про незалежність. Але підходить до Лук'яненка Яворівський, вириває з його рук оцей листок з текстом Акту і йде на трибуну. І Кравчук оголошує, що Яворівський прочитає цей текст. І стоїть Левко Григорович переді мною і плаче. Бо він мав прочитати це з трибуни ВР. Коли поставили на голосування, то і я, і багато інших депутатів проголосували проти, бо ми були шоковані, що нас зрадили, що ми хотіли декомунізованої незалежності, а не просто незалежності. Можливо, ми були не праві.
Оригінал "Акта проголошення незалежності України"
Давайте пояснимо тим, хто не знає, який був тоді склад Верховної Ради? Група 239 — це ж суцільні комуністи.
Їх було більше, ніж 239. Загалом же тоді було 450 народних депутатів. Народну Раду становила група не більше, ніж 120. 450 мінус 120 — це всього 330. Конституційна більшість належала комуністам. Сталось так, що проголосували лише один "Акт проголошення незалежності". Коли поставили уже постанову про проголошення незалежності, тоді ми підтримали і вже голосували, бо ми бачили, що іншого виходу не буде.
Завершуючи 24 серпня — адже це було вже по шостій — всі на радощах — комуністи, які, як сказав Кравчук, з переляку проголосували — пішли на Хрещатик в ресторан "Столічний" святкувати. Я із Валерієм Івасюком не пішли на ті танці. Ми тоді пішли на Хрещатик 26. На той час на УТ-1 об 11 вечора виходила програма "Вечірній вісник" в прямому ефірі, яку вела журналістка Євдокія Колесник. Ми тоді сказали прямо в ефірі, що так незалежність не виборюється і не проголошується. Україна без пролитої крові не буде незалежною. Відчуття було, що це щось штучне, неправдиве. Оці два прапори на щоглі ВР і оці "обнімашки" з комуністами.
Свято закінчилося 24 серпня, а яка доля була цих 13 актів?
Можливо мають рацію ті, хто сказав, що тоді би ми ці закони не ухвалили, бо комуністи за це би ніколи не проголосували. Мабуть в цьому є якась велика частка правди.
Референдум, який відбувся 1 грудня.
Влада ще належала комуністам. Ідея провести референдум і ним закріпити, употужнити незалежність… Бо на початку того самого року був референдум союзний, де українці голосували за збереження Союзу.
Референдум — це завжди маніпулятивна річ, завжди, особливо в суспільствах недорозвинутих з погляду демократії, з погляду традицій, яких не було — це дуже небезпечно мати референдум. Те, що еліта пішла на це — це правильно, що ми 1 грудня затвердили всеукраїнським референдум свою незалежність. Це потужна легітимізація того, ніж все було проголошено представницьким органом. От так і сталося, що понад 90% затвердили незалежність.
Ми одна з останніх націй, яка постала, як національна держава
Наскільки політик собі може дозволити емоції?
Я можу сказати вам, що у політиці, мабуть, в мене двічі за всі 35 років вперше сльози потекли на установчому з'їзді руху, коли ми щойно починали з'їзд і коли заграли "Козацький марш". А тоді ж він був заборонений. Я про нього чув, що він є. І коли заграли "Козацький марш" і вся зала в в Будинку культури КПІ піднялася… у мене потекли сльози. І потекли сльози, коли ухвалили Конституцію. Моя мрія, як юриста, від самого початку, як я увійшов в парламент, мати Конституцію незалежної і демократичної України. Я Конституцію ціную — її хоч і ухвалили пізно, але ухвалили непоганий документ, який дозволяє нам навіть на сьогодні рухатися до західних цінностей або цінності західної ліберальної демократії. Бо нову Конституцію з комуністами творити було важко. Ми останні з колишніх радянських республіків ухвалили Конституцію, але з'ясувалося, що вона демократична і з однопалатним парламентом.
Ми отримали незалежність 1991 року. Це диво чи це закономірність?
Якщо брати природню справедливість — то це не диво, а це закономірність, тому що нація, так як і люди з народження, вільні — це їхні природні права, і ніхто не може поневолити людину. Так само і націю — вона має право на самовизначення, на самовиживання. Тому ми виняток, скоріш за все, бо ми найпізніше зробили самовизначення, юридично змогли це зробити. Тисячоліттями розвивалося українство, українське суспільство, Україна, як явище, українство за своєю мовою, своєю культурою, своїм духом і своєю релігією, але не могло мати державу. Це закономірність — право нації на свободу. Ми одна з останніх націй, хто постала, як національна держава.
Я хочу провести одразу місток, що ця фраза, яку я записав про продовження тисячолітньої традиції державотворення, вона для мене була визначальною, фундаментальною, засадницею для всього подальшого розвитку. Коли християнська церква відзначає День рівноапостольного князя Володимира Великого та День хрещення Руси-України, ми відзначаємо тоді, як День Української Державності, щоби показати цю понад тисячолітню тяглість. Так що є тяглість між Актом проголошення незалежності 1991-го року і встановленням Дня Української Державності на підставі цього уже набагато пізніше.
На фото Сергій Головатий та Наталя Грабченко в студії Радіо Культура
