Тетяна Пилипчук отримує Премію імені Василя Стуса під час урочистої церемонії 10 вересня 2024 року у Києво-Могилянській Бізнес-Школі. Фото: Кирило Русанівський / pen.org.ua/
Музеї — це те, що розповідає не стільки про минуле, а може задати саме майбутнє
Ваші відчуття, враження і що для вас взагалі означає стати лауреаткою премії Стуса?
Для мене це було несподівано, я звикла, що цю премію здебільшого все ж таки отримують митці, і те, що озвучили, що це за стійку громадянську позицію… Коли ми в музеї вирішили залишитися і працювати, ми не думали тоді ані про стійку громадянську позицію, якщо чесно, ми думали про те, що нам потрібно захистити місто, захистити країну, нам потрібно не просто вижити, нам потрібно, щоби наша країна була нашою країною справді. Я вважаю, що це премія не тільки моя персональна, це премія всієї нашої команди літературного музею, причому команди, яка не тільки зараз працює вже під час повномасштабного вторгнення, а команди, яка починала цей музей, яка засновувала цей музей і яка задавала той особливий вайб, який є сьогодні в музеї, і який, я сподіваюсь, що ми продовжуємо. Я вважаю, що це наша спільна премія, що це визнання нашої роботи. І для мене це ще надзвичайно важливо тим, що музею все одно трішки — хоча у нас є таке поняття, як національні музеї — особливо музеї невеликі, не столичні можуть сприйматись, як трохи маргінальна історія: є якісь люди, які зберігають старі речі. І ця премія — визнання того, що те, що роблять музеї, це надзвичайно важливо, це те, що розповідає не стільки про минуле, а може задати саме майбутнє. Саме існування таких премій, як премія імені Василя Стуса, або імені Юрія Шевельова — це теж про збереження нашої пам'яті, про те, що для нас надзвичайно важливо те, що нам залишили у спадок ці люди і ці покоління. Ми знаємо, наскільки важливим було життя Василя Стуса — не тільки його творчість для нас, для всіх, це приклад життєвої позиції. Тому ця премія — це надзвичайна відповідальність, страшенно приємно було вчора отримувати цю нагороду, бачити таку щиру підтримку від друзів і тих, хто, я сподіваюсь, стане друзями. Це особливе тепло, коли співперпереживають твою радість. Завжди важче співпереживати радість, ніж горе — ми це знаємо. І от всі люди співпереживають твою радість і я подумала: "Боже, а що тепер має робити музей, щоби бути достойним, як тепер, як ми маємо, очевидно, підняти якусь планку, як тепер ми маємо працювати, щоби бути достойним саме цієї премії Василя Стуса?"
Робота в музеї надзвичайна, на межі науки і мистецтва
Харківський літературний музей комунікує і передає знання широкому загалу і разом із тим є, фактично, науковою інституцією, яка займається дослідженням. Бо він займався періодом проукраїнських митців 1920-х років і дисидентів радянського періоду. А це все те, що зараз є вкрай важливим для нашої ідентичності, як такої в ці складні часи…
Коли музей тільки починався, то перші співробітники музею одразу вирішили сфокусуватись на 1920-х роках. Перші співробітники музею мали проходити цензуру радянську, щоби говорити про свою історію так, як ми хочемо говорити. Музей зробив колосальну роботу за всі 36 років з тим, щоби зібрати дуже непогану колекції і 1920-х років, і 1960-х років, щоб досліджувати цю колекцію. Зараз перед нами виклик діджиталізувати цю колекцію, щоби зробити її доступною, щоби науковцям було легко тим користуватись. Нам хочеться максимально включити в науковий обіг ті предмети, ті матеріали, які ми зберігаємо, щоби всі могли тим користуватись і пропонувати дуже різні інтерпретації, щоб не тільки музей мав монополію на певні інтерпретації, певні теми, а щоби це входило в ширше коло. Робота в музеї надзвичайна, тому що це на межі науки і мистецтва, ці дослідження, які потім мають перетворитись на просте — не спрощене, а саме просте, дуже зрозуміле і емоційне висловлювання, щоби популяризувати цю спадщину — не тільки зберігати, не тільки вивчати її, а і популяризувати. І це надзвичайно цікава робота, яка вимагає дуже багатьох знань і вмінь, робота музейних працівників надзвичайно цікава.
Ми зберігаємо не старі речі, ми зберігаємо смисли та досвід
Що би ви виокремили зараз з найбільш складних задач для літмузею і чи маєте ви потужності взагалі давати з ними раду, з цими викликами?
Найбільш складна задача —- тримати середовище, тому що ми навчились — ковід нас підготував — працювати онлайн, ми вже оперуємо багатьма різними форматами онлайн, але все одно — і це відчутно, і відчутно це стало і під час саме повномасштабного вторгнення, що зустрічі наживо і формують середовище, вони і створюють оці от мережива, дуже тендітні іноді, але і міцні, які нас тримають, тому що ми все ж таки горизонтальне суспільство України, і створювати, тримати це середовище і проводити ці зустрічі наживо — це сьогодні надзвичайно складно. Це справді виклик, це надзвичайно складно. І, звісно, що музей працює без музейних предметів. Ми звикли все ж таки розговорювати конкретні предмети на певні теми і через предмети комунікувати минулий досвід, формуючи нашу сучасну культурну пам'ять. А сьогодні ми змушені заховати наші музейні предмети і якось вчитись працювати без них. Це не тільки виклик, а це й додаткові можливості, тому що не тільки нам, музейним співробітникам, але і нашим відвідувачам стало очевидно, що ми зберігаємо не старі речі, ми зберігаємо смисли, ми зберігаємо досвід, наш спільний досвід, і якщо ми здатні з цим досвідом і з цими смислами працювати, то ми можемо обійтись і без музейних предметів.
"Навіщо нам їхати з нашого міста Харкова? Щоби що…?"
Чому не створювати філії тих чи інших музеїв, не вивозити їх вже разом там з колекціями десь вглиб країни? Як ви взагалі ставитесь до таких тез? Чи може Харківський літмузей існувати за межами Харкова?
Ви знаєте, ми про це навіть не думали, музей же ж не припиняв роботу із початком повномасштабного вторгнення, музей настільки в харківському контексті, в харківському середовищі… Ви знаєте, можливо можна думати і в тому напрямку, щоби в іншому контексті розвивати ці теми і розвивати ці ідеї. Але тут постає питання: навіщо? Навіщо нам їхати з нашого міста? Щоби що…? Поки ми залишаємося в Харкові, для мене це демонстрація високого рівня нашої опірності, що ми не залишимо місто, і поки ми в Харкові, Харків буде жити, Харків буде таким, яким ми його хочемо створити. Якщо ми вирішимо всі поїхати, очевидно, що ми полишимо наше місто і очевидно, що Харкова не буде.
Я дякую вам за цю відповідь, тому що зізнаюся чесно, з мого боку, це було великою мірою провокативне запитання, напевно для того, щоби почути саме такі слова від вас. Я вас щиро вітаю і бажаю вам снаги, сили робити те, що ви робите, це неймовірно важлива справа, я дякую вам за вашу роботу.
