Лауреат Премії імені Шевельова 2024 року Мирослав Лаюк. Фото: pen.org.ua / Кирило Русанівський
Жанр есеїстики сам по собі дуже складний і його складно визначити
Цьогорічний переможець премії ім. Шевельова Мирослав Лаюк – це той прапорець, на кого точно варто звернути увагу?
Володимир Єрмоленко: Звісно. Але я би звернув увагу на увесь довгий список – дев’ять творів, які ми обрали. Кожна книжка тут достойна. Вони дуже різні за жанром і видно, що українські автори і авторки шукають цей жанр. Жанр есеїстики сам по собі дуже складний і його складно визначити, але ці пошуки жанру дуже цікаві. Це і репортажистика, і антропологія, і культурна антропологія, і публіцистика, і культурна критика. Дуже багато цікавих текстів, тому я на всі звертаю увагу.
Балансування на межі різних жанрів: репортажистики з фронту та есеїстичних рефлексій
Як би ви описали спеціальну відзнаку у Василя Махна? Це означає, що не могли обрати переможця?
Володимир Єрмоленко: Це певною мірою реальність. Багато книжок, яких є багато свіжих, а також колекції попередніх текстів. Василь Махно – є дуже відомим есеїстом. Книжка, яка зараз вийшла у видавництві Старого Лева "Кури не літають" теж певною збіркою, можливо найкращою, його есеїстики. Є ще одна спеціальна відзнака від Радіо Культура, яку отримав Станіслав Асєєв – дуже важливий для України автор. Це його більш ранній текст, ніж ті текси, які ми знаємо. Це книжка "Мельхіоровий слон". Її складно назвати есеїстикою в класичному стилі. Це скоріше автобіографія чи інтроспекція. Дуже часто серед журі точаться дискусії щодо жанру. Книга Мирослава – це також балансування на межі різних жанрів. Це і репортажистика з фронту, але це і есеїстичні рефлексії, які складають другу частину книжки. Дві інші книжки короткого списку: прекрасна культурна антропологія про українців у Польщі Юлії Буйських "На захід від Бугу" та цікавезна книжка Антона Санченка "Про Чорне море". Чорноморська тема для нас дуже важлива, оскільки є одним з осердь цієї війни. Це цікавезна майже енциклопедія про Чорне море.
Зараз дуже важливим є момент контакту з реальністю
Премію імені Шевельова вручають із 2013 року. Як відбувається обрання переможця? Чи змінюються обговорення і фокус уваги протягом цих років?
Володимир Єрмоленко: Контекст війни звичайно впливає. Премія так чи інакше звертає на це увагу. Пісня 2022 року, коли війна набула тотальних рис, ми не можемо звичайно цієї теми уникати. У довоєнний час у 2013 році ключовим питанням було питання майстерності тому що есеїстика – це велике мистецтво майстерності. Це спроба зловити невловиме. Зараз цього не достатньо, тому що зараз дуже важливим момент контакту з реальністю. Погляди в ці розлами реальності часто дуже болючі. Тому два останні переможці минулорічний Олександр Михел і цьогорічний Мирослав Лаюк – це люди, які пишуть про війну. І це певний погляд про війну, тому що погляд воїна на нулі буде іншим, ніж погляд Лаюка чи Михеда. Дуже важлива тема також військової літератури – літератури від тих людей, які воюють. У культурному полі це дуже важлива тема і є ціле покоління людей, поетів і прозаїків, голос яких дуже важливо чути.
В сумі ми отримаємо правду про війну
Що ви відчуваєте, отримавши премію?
Мирослав Лаюк: Я відчуваю, що в Україні виходить надто багато книжок, але в нас надто мало премій, щоб їх усіх відзначати. Чому в нас немає премії, яка б відзначила чудову книжку про мореплавство в Україні чи про українців у Польщі? Зараз я займаюся продюсуванням книжок військових. Це будуть чудові книжки від дуже різних українських військових. У мене вчора запитали, чи може книжка розказати про війну, я сказав, що ні. Але книжки можуть. Якщо це поезія військової, яка в окопі чи мемуари військового-артилериста, якщо це парамедик на різних позиціях, то в сумі ми отримаємо правду про війну.
"Після "Бахмуту" я продовжував багато їздити і в мене багато матеріалів"
Чи хотіли б ви щось змінити у своїй книзі?
Мирослав Лаюк: Ні. Я не маю зараз часу навіть перечитати книжку. Нещодавно я відкрив кілька сторінок і зрозумів, що я вже дуже багато чого не пам’ятаю. В мене зараз дуже багато роботи, пов’язаної з репортажистикою та есеїстикою. Після "Бахмуту" я продовжував багато їздити і в мене багато матеріалів. Тому я постійно в роботі. Книжка вийшла рік тому і зажила своїм життям. Мені писали родичі військових, коли натрапляли у книжці на згадки про своїх рідних. Історії цих людей продовжуються і тут складно поставити крапку.
