Василь Симоненко. Фото з відкритих джерел
"Нині рядки Симоненка – це як постріли"
8 січня 1935 року народився видатний український поет, журналіст, шістдесятник, діяч українського руху опору Василь Симоненко. Сьогодні йому могло б виповнитися 90 років. У чому феномен Василя Симоненка? Чому він важливий і цікавий донині?
Василь Симоненко – один із яскравих представників покоління шістдесятників, які не тільки увійшли в історію української літератури, як потужне літературно-мистецьке покоління, але й як ті, хто формував нашу національну ідентичність. І на цьому потрібно зараз особливо наголошувати. Василь Симоненко – це унікальна постать, тому що його слова зараз дуже співзвучні з нашим часом. Його до певної міри можна назвати провидницьким поетом.
Потужний громадянський пафос подекуди заважає літературознавцям оцінювати його, як визначного поета, говорячи про його нібито спрощеність. Але як сказав Валерій Шевчук, це – поет складної простоти. Я не раз розвінчувала цю думку, яка іноді присутня в літературному дискурсі. А зараз ми переконуємося, що голос Симоненка, як і голос Стуса та інших поетів того часу, настільки актуальні, що коли їх нині перечитуєш, то відчуваєш мурашки по тілу. Нині рядки Симоненка – це як постріли. Точні. З прямим попаданням у ворога, у байдужі, або як ми зараз кажемо, "ватні" серця. Наприклад:
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Або ж:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд!
Це дуже потужні рядки. І таких рядків дуже багато. І тут йдеться не про простоту. Це насправді дуже виважена простота. Вона резонувала з тодішнім часом. Коли після викриття культу Сталіна треба було достукатися до сердець людей і пробудити в них почуття відповідальності, почуття совісті. І це робилося поетичним словом насамперед. Тому що публіцистику не всі читали, проза може теж тоді не до всіх доходила. А поезія Ліни Костенко чи Василя Стуса звучала повсюди. І ті масові вечори, які збирали величезну кількість людей – свідчення того. Очевидці згадували, як після одного з виступів в санаторії, де поет лікувався, його винесли після виступу в їдальню буквально на руках. Я не читала про інших поетів, щоб їх виносили на руках. Це була величезна шана і повага до поета, який був звичайним хлопцем з черкаського села. Він дуже вчасно відчув у собі дух Шевченка, Сковороди. І відчув у собі виклик часу, і відгукнувся на нього нефальшивим словом.
Він був знищений системою
Євген Сверстюк писав свого часу, що Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вчити, як частку історії України. Що малося на увазі – його непроста біографія чи те, що він був знищений системою, чи його внесок у суспільно-політичну боротьбу?
Те, як він був знищений системою, як він входив у цей шістдесятницький рух і його місце в нашому національному поступі. Симоненко справді становить частку історії України. І його феномен визначається загальнонаціональним місцем в українській поезії ХХ століття. Романтик. Мораліст. Максималіст. Людина високої відповідальності, честі гідності. Йому дуже пекла байдужість. Треба згадати той факт, що Симоненко працював у Черкасах, до Києва він наїжджав періодично, брав участь у різних вечорах, і не тільки у вечорах.
Ми пам’ятаємо про роботу комісії з розслідувань катівень НКВД і поховань у Биківні, якими займався Клуб творчої молоді в Києві, згадуємо меморандум, підписаний шістдесятниками до Київської міської ради з проханням оприлюднити поховання на Лук’янівському і Васильківському кладовищах і створити там національний меморіал. Чи знав Симоненко, що чинить громадянський подвиг? Мені здається, що він про це не думав. Він просто йшов за покликом свого серця. Взагалі шістдесятництво – це явище, яке розвивалося за покликом серця, яке переймалося долею України.
Людмила Тарнашинська. Фото: nas.gov.ua
Йому потрібно було достукатися до людей
Що йому не дозволяло губитися серед міцної плеяди знакових поетів 60-х років? В чому була його особливість, саме як майстра поетичного слова?
Я насамперед відзначаю високий регістр його слова, як резонанс із часом. Оскільки він чув серцем потреби свого часу, йому потрібно було достукатися до людей. Це була форма віртуального діалогу, де він на себе брав відповідальність говорити про соціальні, суспільно-значущі речі. Шістдесятникам пощастило увійти в літературу під час найвищої потреби суспільства в поезії. Як писала Ірина Жиленко в своїх спогадах, про Симоненка можна було сказати словами іншого поета – "за всіх скажу, за всіх переболію". Він усі болі брав на себе. І оця оголеність – це для того, щоб його почули. Звичайно, притишена поезія, розрахована на читання в тиші, не могла б із цим впоратися.
Хоча його перша збірка, яка вийшла за життя, "Тиша і грім" ніби поділяє його поетичний простір на дві складові – і тишу, і грім. Тобто він сам усвідомлював, що у нього є і більш лапідарні поезії, і такі, які гримлять своєю окличністю. Стус, до речі, писав, що збірка "Зелене тяжіння" (друга збірка Василя Симоненка, опублікована у 1964 році вже після смерті автора – ред.) видається йому більш громовою територією, ніж перша поетична книжка. Згадаймо також, як Іван Дзюба оцінював Василя Симоненка. Він писав, що Симоненко більший за самого себе. Нам потрібно просто його відчути.
Поет, мабуть, не може пояснити, чому він став поетом
Що, на вашу думку, підштовхнуло Симоненка до літературного бунтарства? На скільки мало значення те, що він присвятив себе журналістиці, й спочатку наївно говорив правду саме через неї? Наївно, бо всі повірили в хрущовську "відлигу" і в те, що може щось змінитися.
Це дуже складні екзистенційні питання. Поет, мабуть, не може пояснити, чому він став поетом. Це внутрішня потреба. Це самовираження. Це перекладений на слова внутрішній бунт. І це форма комунікації. Тому що в публіцистиці так не скажеш, як в поезії.
При всіх обставинах він був дуже ліричною і романтичною людиною. У нього є твір "Вино з троянд", і він справді навчився сам робити вино з троянд. І потім жартував, що саме через це у нього і закохалася дружина. Як, на вашу думку, в одній людині поєднувалися такі різні іпостасі?
Це нормально. Я думаю, ми всі такі. Особливо ті, хто пише. Це нормально. Людина не може бути постійно в окличному стані. Їй потрібні й інші, стишені регістри для набору якоїсь поетичної енергетики. Є й більш інтимні речі, про які хочеться написати. Наприклад, про кохану. Чи про матір.
"Тему Симоненка дотепер не порушують"
Дотепер поширена думка, що побиття поета було наслідком знахідки в Биківні. Нагадаю, в 1962 році він разом з Аллою Горською і Лесем Танюком виявив місця поховання розстріляних жертв НКВС і намагався надати цьому певного розголосу. Є різні версії, чому в ту ніч Симоненка так жорстоко побили – від цілковитого заперечення політичного підтексту до абсолютної впевненості, що з поетом цілеспрямовано розправилися. І що цей інцидент можна вважати сигналом майбутніх репресій. Василь Стус у розмові з рідними тоді лаконічно констатував, що хлопця замордували. Ще говорили, що відіграла роль образа Хрущова за вірш Симоненка проти нього. Чи є на сьогодні остаточна версія того, що відбулося?
Усі мої дослідження суголосні з вашими твердженнями. Я про це писала, і я не знаходила точного рішення. Мені здається, до цього питання досі ніхто не повертався. Зараз частіше в масмедійному просторі говорять про Івасюка, трохи – про Горську. Тему Симоненка дотепер не порушують. Але там усе очевидно. Якщо людина написала такі рядки: "Вони прийшли не тільки за добром. Вони прийшли забрати ім’я твоє, мову. Пустили твого сина байстрюком. З гнобителем не житимеш у згоді". Це вірш "Курдському братові". Він і тоді відгукується, і тепер. Особливо тепер.
Що б ви порадили прочитати з літературної спадщини Василя Симоненка?
Оскільки вірші читають все ж частіше, можливо, я б порадила прочитати про Симоненка. Зокрема, статтю Євгена Сверстюка "Симоненко – ідея". Вона спочатку друкувалася за кордоном анонімно, а пізніше у книжках Євгена Олександровича. Прочитати Дзюбу про Симоненка. Прочитати Стуса про Симоненка. Це розкриває значення цієї людини. Для нас головне – розуміти ці постаті. Тому що література теж пройшла свій складний шлях. Ми маємо тримати рівновагу і бачити своє з конструктивного боку.
