"В свої 4 роки син розуміє, що таке війна": історія сім’ї, яка пережила окупацію на "Азовсталі" і вибралась

"В свої 4 роки син розуміє, що таке війна": історія сім’ї, яка пережила окупацію на "Азовсталі" і вибралась

Вчора весь світ вшановував Міжнародний день безневинних дітей — жертв агресії. Щорічно 4-го червня згадують про дітей, які постраждали у результаті військових конфліктів та будь-якої іншої агресії. Вже вісім років цей день, на жаль, актуальний для України. Війна кривдить всіх дітей: і тих, хто постраждав фізично, і тих, хто був змушений виживати в підвалах, тікати з рідної домівки, розлучитися з батьками. Про історію однієї з багатьох родин, травмованих війною, – в матеріалі Українського радіо.

0:00 0:00
10
1x
Ведучі:
    • Ірина Жданова

Анастасія Міхільова – мама 4-річного Вані. Разом з чоловіком і дитиною жила в Приморському районі Маріуполя. Виховувала сина, працювала в аптеці. Мала спокійне усталене життя у рідному місті. Та все змінилося 24-го лютого.

"У мене чоловік військовий і 24 лютого його викликали по тривозі о п’ятій ранку. Він поїхав в частину, а десь біля восьмої подзвонив і сказав, аби я взяла речі на три дні для себе та сина і всі документи. Я в той момент не дуже розуміла, що відбувається, бо в нашому порту була повна тиша. Взяла ці речі та приїхала до бабусі, адже сказали, що дитячий садок вже не працюватиме, та пішла на роботу. Моя аптека була біля Центрального ринку. Години до 12 я побула на роботі, люди вже почали приходити купувати ліки у великих кількостях. І десь біля 12 години в мене почали тремтіти стіни аптеки. Я перелякалась, закрила аптеку і побігла на Кірова до бабусі та сина.

Чоловік мені сказав, що поки що все нормально, сидіть вдома та нікуди не виходьте", – розповіла Міхільова.

У квартирі бабусі зібралися всі родичі. Думали: тут, буде безпечніше. Сподівалися, що максимум за два тижні загострення минеться, та цього не сталося. Обстріли посилювалися, у місті відключили світло, опалення, газ і воду, зачинилися всі магазини. Продукти й воду доводилося шукати. Їжу готували на вогнищі. Вночі дорослі чергували. Коли починалися обстріли, хапали сонних дітей і ховалися в  коридорі у тамбурі, адже бомбосховища у будинку не було – лише необладнаний підвал.

"9 березня прийшов мій чоловік і сказав, що якщо ми звідси не евакуюємось, то просто тут не виживемо. Тому 10 березня він нас вивіз на завод "Азосталь", а 13 березня в нашу квартиру було пряме влучення і вона повністю згоріла. Тому, якби не виїхали з житла, ми й справді не вижили, як і передчував чоловік", – розповіла Міхільова. 

За словами Анастасії, чоловік розповідав, що на "Азовсталі" хороше укриття, принаймні краще, аніж сидіти в квартирі або в підвалі: "І, наскільки я знаю, в підвалі нашого будинку загинуло майже 200 людей, його просто засипало". 

На запитання, "як жили у бомбосховищі Азовсталі?" Анастасія відповідає: ми там не жили, ми просто виживали.  У цьому бункері, одному з багатьох на заводі,  ховалися 42 людини, серед них – 8 дітей. Було дуже холодно і сиро, по стінах текла вода, спали на дерев’яних піддонах, за подушки й ковдри слугували знайдені на заводі штани та фуфайки.

"Щодо їжі, то один раз в день в нас варився суп: 9 літрів води, в яку висипалась банка тушонки та якісь приправи, якщо ми їх знаходили. Ті, хто були сміливіші, ходили заводом та шукали цукор, чай, хоча б щось. Був також запас сухпайків, але їх було дуже мало. Якби не мій чоловік, який приходив і приносив хоча б якусь консерву, печиво, яке роздавалося всім дітям, ми би вмерти там просто з голоду. Дітям весь час хотілося хліба, булочку", – пригадала Анастасія.

Понад усе дорослі прагнули врятувати  дітей. Анастасія пригадує: коли все почалася, її мама сказала: спробуй зробити так, щоб Ваня не злякався. З досвіду інших маріупольських родин, знали: після 14-го року багато дітей мають психологічні проблеми, стали затинатися:

"Я намагалася розповідати йому, що це все є грою. Те, що стріляють, я переводила на жарти. Слава Богу, з психікою в нього все більш-менш добре, єдине, що він трохи погано зараз їсть. 

В укритті не було особливо світла, чоловіки зробили з автомобільних акумуляторів та маленьких лампочок таке-сяке світло, але загалом було темно. Але ми знайшли для дітей парту, за якою вони сиділи і малювали. За два місяці я зі своєю дитиною вивчила алфавіт, до цього він його не знав. Тому ми намагалися чимось їх розважати: знаходили книжечки, зокрема, дитячі казки, придумували ігри. В нас був конкурс серед дітей на найкращий малюнок, а подарунком було галетне печиво. Дрібниця, але для них це було свято".

А ще – діти допомагали батькам. Мали свої обов’язки на рівні з дорослими. Усе робили разом. Щоб помитися, потрібно було збирати дощову воду або розтопити сніг:

"Пішов дощ, ми виставляємо відра, в які капає сніг чи дощ. І через якийсь час треба було підніматися нагору та ці відра заносити в бункер. І наші діти, які постарше, також нам допомагали. Тобто вони виконували всю дорослу роботу".

Попри все люди у бункерах "Азовсталі" сподівалися, що вдасться вижити, що буде евакуація. Від наших військових дізнавалися: має бути зелений коридор. Збирали рюкзаки, були вже готові виходити, та евакуація зривалася через обстріли. Так було кілька разів. Анастасія каже: намагалася триматися, щоб зберегти психіку сина, та всі розуміли – можливо, вийти звідси не вдасться.

"Ми думали про те, що, можливо, це останній день. Більше того, коли ми спали і світло вимикалось повністю, була темрява, тоді зазвичай добре стріляли. Стріляли так, що бункер наче плив на хвилях, стіни тремтіли. Тому ночами я намагалась свою дитину підтягнути до себе поближче, щоб якщо засипле, то помирати хоча б разом. Ніхто не вірив, що ми звідти вийдемо".

Але сподівалися і чекали. І порятунок прийшов. Анастасія з сином вибралася з підземель заводу, коли за участі ООН та Червоного Хреста вдалося направили на "Азовсталь" автобуси для евакуації людей:

"Нас виводили із заводу солдати. Там було три чи чотири солдата, адже всюди руїни і коли ми виходили, моя дитина просто висіла в мене на руці, тому що весь час падала. Ми бігли заводом і навіть в процесі цього бігу треба було десь сховатися, відсидітись, тому що починали літати квадрокоптери. Солдати казали нам, що краще відсидітися, адже ніхто не знає, про що вони (росіяни – прим.ред.) думають. Може зараз скинуть на нас бомбу.

Тому ми сиділи й чекали, коли вони пролетять, а потім бігли далі. Коли виходили, нам казали обов’язково йти прямо, тому що збоку можуть бути заміновані доріжки. В кінці нас зустріли Червоний Хрест та ООН".

Анастасія з сином нарешті в безпеці. Зараз – у Буковелі. Планує їхати до Києва, винаймати житло, облаштовувати життя і чекати чоловіка.  Маленький Ваня згадує свій дитячий садочок, вихователів, друзів, сусідів. Пам’ятає, які іграшки залишилися вдома в Маріуполі. У свої чотири роки хлопчик знає, що таке війна:

"Він якось зранку прокинувся і сказав: мамо, я такий радий, що залишився живий. Коли ми приїхали в Запоріжжя – перше місто, де ми могли спокійно вийти на вулицю і де було тихо – ми вийшли в парк, йдемо, а син говорить: мамо, а що війна вже закінчилась? Я йому сказала, що для нього війна вже закінчилась. А він питає: а чому тоді тут немає тата? Я у відповідь: бо для нашого тата війна ще триває. Це все, що я могла йому сказати і в чотири роки син розуміє, що таке війна".

Чоловік Анастасії – Андрій – разом з іншими нашими військовими з "Азовсталі" був вивезений на тимчасово окуповану територію Донецької області.  Зв’язку з них зараз немає. Анастасія живе надією, що відбудеться обмін, і вони знову будуть разом – мама, тато і син.

Фото: УНІАН