Якою була участь, роль і значення кримськотатарського народу в Другій світовій війні?
Роман Кабачій: Близько 10000 кримських татар були у складі Червоної армії, серед них є шість Героїв Радянського Союзу. Один з них – відомий льотчик Амет–Хан Султан, якого зіграв Ахтем Сейтаблаєв у фільмі "Хайтарма". До лав Червоної армії кримські татари потрапляли не завжди з доброї волі, але були й такі, які опинялися в ній ще до початку війни. Приміром, у одного з записаних нашим музеєм свідків Юсуфа Гафарова було троє братів, які були в Червоній армії. А він сам в останній рік війни ще малим пішов в партизани. Натомість надуманий привід, через який їх вирішили депортувати – це співпраця з нацистським режимом. Варто зазначити, що у будь–якого народу була своя квота: серед українців було мільйон колаборантів, у кримських татар – 20 тисяч. Ці люди були ображені, насамперед, на радянську владу за релігію (Радянський Союз переслідував релігійних діячів), за прагнення створити кримсько–татарську державність після Першої світової війни. Також це були люди, ображені на колгоспи, хоч їх було і не багато. Німці зробили все і для кримських татар, і для українців, і для інших народів, щоб їх ненавиділи. А оскільки в кримських горах були умови для партизанського руху, чимало кримських татар пішло в партизани. І якщо не було образи до війни, то вона накопичилася згодом через горе втрати батьківщини.
11 травня 1944 року було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони "Про кримських татар". У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, які стали обґрунтуванням депортації. Чи важливий цей документ для вивчення сьогодні, аби розуміти, що Росія робить нині?
Роман Кабачій: Кожен, хто перебував під німецькою окупацією, був під підозрою, оскільки мав досвід перебування не під радянською владою. Тож малі народи стали своєрідним цапом-відбувайлом. І якщо Гітлер хотів робити з Криму нову Швейцарію, то для Сталіна депортація стала крапкою в тому, що Росія чинила в Криму з XVIII століття. Там було тотальне витіснення кримських татар. В ХІХ столітті багато їх виїхало в Туреччину. І на своїй батьківщині кримські татари опинилися в меншості і мусили доводити своє право на існування до Другої світової війни. І вже на місцях виселення вони також мусили доводити, що вони не бандити, бо їх звинувачували у співпраці з німцями.
На знак пам'яті про невинно загиблих представників кримськотатарського народу у багатьох містах України приспущені державні прапори і відбуваються численні пам'ятні заходи. У Львові зараз перебуває Ельміра Аблялімова, членкиня експертної мережі Кримської платформи, у 2014 – директорка Бахчисарайського історико–культурного заповідника. Які заходи відбуваються там сьогодні?
Ельміра Аблялімова: Я зараз знаходжуся на території музею із дуже символічною назвою – "Територія терору". Цей музей розповідає про репресії українського народу, і мене не полишає думка, що це наша спільна історія. І саме тому ми так гостро відчуваємо біль один одного, адже ми маємо однакові травматичні досвіди. Не лише Радянський Союз вчиняв терор відносно українців і кримських татар, до цього це робила Російська імперія, Московське князівство. Оця імперська політика захоплення територій своїх сусідів завжди була притаманна цим державам, які є правонаступниками один одного. Це політика вичавлення етнічної складової українців, кримських татар, і, як на мене, політика невдала. Бо для нас вкрай важливо, хто ми є, і стрижень нашої внутрішньої ідентичності тримав нас всі ці роки.
Сьогодні у Львові приспущені прапори, і пори те, що сьогодні також і День вишиванки, і День музеїв, мене не полишає відчуття, що ми не одні в сьогоднішньому дні пам'яті.
Сьогодні ви згадуєте історію своєї родини, а також історії цілих населених пунктів, таких як забуте під час депортації село на Арабатській Стрілці...
Ельміра Аблялімова: Це одна з найтрагічніших історія депортації. На Арабатській Стрілці було одне село, називалося тоді Чокрак (нині Стрілкове – ред), про яке радянська влада просто забула. А коли згадала, вирішила погрузити всіх його мешканців на баржу і втопити – жінок, дітей, старих.
А сьогодні я вкотре згадую історію своєї бабусі, якій в 1944 році було лише 24 роки. Вона була депортована з двома дітьми, і практично нічого не встигла з собою прихопити, окрім документів і білих туфель, які їй подарував дідусь. І коли її депортували в Костромську область, село Шайтан, вона обміняла ці білі туфлі на відро картоплі, бо не було чого їсти. І вже через багато-багато років, вже в Криму, коли я показувала бабусі якісь свої обновки, вона завжди казала :"Так, вони гарні, але оті мої білі туфлі з бантом були набагато красивіші". Та, 24–річна дівчинка не носила цих туфель, це була її нездійсненна мрія – взути їх в красивому місці. Натомість, вона змушена була обміняти їх на їжу, щоб прогодувати дітей.
Скільки тривала тоді власне депортація?
Ельміра Аблялімова: Вона тривала кілька тижнів. Товарними вагонами людей розвозили в різні напрямки. Дуже багато людей – іноді до 46 %, не витримали депортації і померли.
Скільки було депортовано кримських татар?
Ельміра Аблялімова: Це 280 000. І сьогодні, слухаючи історії кримських татар і українців, які пережили депортацію, я вкотре переконуюся, скільки ж спільного в нашій історії. Якось Мирослав Маринович сказав дуже важливу для мене фразу: "В трагедії окупації Криму 2014 року є дуже важлива річ – ми почали розуміти один одного". Через такий травматичний історичний досвід українці і кримські татари почали більше розуміти один одного, розуміти, як важко втрачати свою батьківщину, як важко втрачати свій рідний дім. І як важливо потім повернутися до себе додому.
Коли на початку 1990 поверталися кримськотатарські родини, це було важко, не просто, і українська влада мало сприяла їхньому поверненню. Чи так це сприймають кримські татари?
Ельміра Аблялімова: До 2014 року в Криму не було ні України, ні національної політики, бо там дуже сильно працювала російська пропаганда. В органах влади, прокуратурі, судах тощо працювали росіяни. Але кримські татари, говорячи про складнощі повернення в 1990 роках, не мають жодної образи на Україну, тому що саме вони і були в Криму українцями. Наші політичні лідери, підтримуючи патріотичний український політичний рух, показували своє ставлення до України. Ми не бачимо іншого свого майбутнього, ніж у складі України.
І коли сьогодні в сучасній Україні, яка бореться з російською агресією, яка захищає свою ідентичність, починаються дискусії, чи потрібно відновлювати права кримськотатарського народу, яка форма цього відновлення має бути на території Криму після деокупації, мені здається, що відповідь вже існує. Кримські татари не бачать свого майбутнього без України. І питання про автономію нині вже недоречні.
Як в Національному музеї історії України у Другій світовій війні представлена історія кримських татар і історія трагічної депортації?
Роман Кабачій: Насамперед згадаю виставковий проєкт "Вирване коріння", який був частиною виставки 2019 року "Україна. Незакінчена війна". Там є унікальний експонат – щоденник Рамазана Ісмаїлова, який почав вести цей щоденник прямо в день депортації 18 травня 1944 року і писав його з перервами до середини 1945 року. Він описує, як до нього приходили на прослуховування НКВДисти, але щоденник був надійно захований. Це була дуже сильна морально людина – він добивався роботи від радянської влади, бо розумів, якщо вони в Сибіру чи в Узбекистані не будуть працювати, то просто не виживуть. Він дожив до Незалежності, та про існування щоденника працівники музею дізналися в 2013 році. Поїхали в Крим і переконали родину взяти цей щоденник на тимчасове зберігання. А після 2014 року родина дозволила залишити його в музеї. Цей щоденник розшифрований і перекладений українською, він є в доступі, і його можна почитати. Він надрукований в науковій збірці 2017 року "Полиновий травень".
В цій збірці, окрім щоденника, надруковані ще одні свідчення вже згаданого сьогодні Юсуфа Гафарова, який малим пішов в партизани. В 2020 році вийшла наступна книга "Вирване коріння", присвячена загалом депортації, передовсім, українців. Але там теж є кримсько–татарська лінія. Зокрема, спогади бабусі Аліма Алієва, відомого культурного діяча, заступника директора Українського інституту. Вона згадує переддень депортації, коли до них в дім прийшов співробітник НКВД, переписав всіх членів родини, мовляв, для перепису населення. Вони його нагодували супом, а на наступний день він був серед тих, хто їх виселяв в "Голодний Степ" – так бабуся називала Узбекистан. Є в колекції і матеріальні артефакти – Рустем Скибін, відомий кримськотатарський митець, передав пояс ХІХ століття, срібну пряжку якого також після депортації змушені були поміняти на їжу.
Таких історій, коли речі доводилося міняти на їжу, безліч. Вражає історія жінки Мурвет Баїрової, мама якої в депортації сильно захворіла, і дуже захотіла кавуна. Її діти взяли мамині перли і пішли в сусіднє село шукати кавун. Їм за перли дали боби, трохи рису і пів кавуна. Мама його з'їла і через три дні померла. Іноді річ, яка зберігається в музеї, може розповісти свою історію.
