Директор Польського інституту в Києві Роберт Чижевський. Фото: Світлани Мялик
"Miesiąс miodowy"
Найважливіше для мене (і це дуже приємно), що українці сильно полюбили Польщу. Працювати тут дуже приємно. Звісно, ми маємо проблеми ― як людина, я міг би жити в країні, де немає повітряної тривоги, але з іншої точки зору дуже приємно працювати, коли люди дивляться на тебе і кажуть: "дякуємо за те, що робить Польща". Це показник, наскільки все змінилося, але також й великий виклик. Маємо зараз такий собі "miesiąс miodowy" між чоловіком і жінкою, коли вони розпочали бути собою, все добре, але пізніше буде гірше. Тому нам треба використати цей медовий місяць якнайкраще і для мене цей виклик найбільший.
"У Польщі було кілька десятків тисяч українців, а тепер ми маємо кілька мільйонів"
Передусім нам треба зрозуміти один одного, краще пізнати. Колись поляки та українці були дуже близькі, але через, наприклад, переселення в часах Другої світової війни наші контакти стали набагато слабшими. Звісно, прикордонні райони України знають Польщу краще ― як в поганому сенсі цього слова, так і в кращому. Поляки на прикордонні також щось думають про Україну. Проте території Польщі та України завжди була територією зіткнення Сходу та Заходу, місцем їхньої зустрічі. Проте це перестало працювати і зараз це треба відновити.
Багато моїх друзів розповідають, що почуювають себе зараз у Варшаві дуже цікаво, оскільки видається, що існує Перша Річ Посполита, бо вони чують українську мову. Це складно, адже ми звикли, що всі говорять польською мовою і всі один одного розуміють. Польща була практично моноетнічною державою: в Польщі залишилися кілька десятків тисяч українців, а тепер ми маємо кілька мільйонів. Крім того, польські українці, які до цього часу були громадянами Польщі розмовляли польською без жодного акценту. А зараз ми маємо дітей в школах, людей на вулицях, жінок, які грають на українських інструментах. Бандура з’явилася на вулицях Варшави і для поляків це наче повернення до світу, який був колись. "Це моє місто, а зараз тут хтось інший, з іншою точкою зору і це якесь диво". Але, не дивлячись на сотні тисяч нових людей, немає жодних негараздів, які мали би бути хоча б статистично. Я вважаю, що українці в Польщі намагаються бути кращими, аніж у себе вдома. З іншої точки зору, я маю надію, що присутність українців у Польщі принесе щось нове. Колись так і було за часів Речі Посполитої, світ був двомовний. Чому не відкрити польських шкіл з навчанням української мови як іноземної?
Українська як іноземна в польських школах
Така практика існує в Україні і в Польщі вона також буде нам потрібна. Ми маємо сильніші зв’язки і найбільшою перепоною для молоді є кирилиця. Моє покоління ще навчали російської кирилиці, проте молодь вже не може нічого прочитати. Я вважаю, що дві години на тиждень поляк би не розмовляв, але після 4-5 років у школі він міг би зрозуміти українця. Якби таке ж навчання забезпечити й українцям, думаю, наші два народи могли би вільно між собою розмовляти.
"Шопенівська" лавочка в Києві
Моя робота – це польська мова тут, в Україні. Для мене важливо, щоб суспільства обох країн зблизились, проте в цьому випадку між собою мали би комунікувати не міністерства закордонних справ, а освіти. Я намагаюсь зробити Польський інститут в Києві відомою установою, щоб він гарно виглядав. Зокрема, у Варшаві в нас є "шопенівські" лавки і я дуже хочу встановити таку в Києві біля очолюваного мною інституту.
Такі лавки є у Варшаві, зокрема, біля костелу, де зберігається серце Шопена
А тут, я маю мрію, буде одна така лавочка, яка буде грати декілька творів Шопена. Проте тягнути таку лавочку з Польщі було би безглуздо, тому я хочу замовити її тут, а систему, яка відтворює звук, привезли вже з Польщі. Маю надію на підтримку Інституту Шопена (хоча вони про це ще не знають) і я майже впевнений, що вони не будуть проти. Цю лавочку треба було би також поєднати з системою, завдяки якій можна було би заряджати пристрої. Тоді вона була би більш сучасна. Також я хотів би поставили біля Інституту великий горщик із червоною калиною. Це мало би бути для українців великим викликом, тому що у вас дуже сучасні архітектори, зокрема й довкілля, які навчаються в Європі. Проте в Європі ніхто не знає про червону калину. І зараз ми маємо вулицю Червоної калини, а самого куща немає. Це український символ.
Співпраця інституту з Київською адміністрацією
У нас хороші стосунки, робимо разом багато проєктів. Взагалі можна сказати, що керування таким великим містом, як Київ, ― це великий виклик, адже за розміром він такий самий, як всі балтійські держави разом. І київський масштаб на одному рівні важливості із державним. Водночас з’явилося декілька викликів під час війни. По-перше, в нас змінилась частина проєктів і нам потрібні трохи інші працівники. Частину працівників я повернув до роботи. У Польщі ми зараз також маємо економічну кризу і складно працевлаштували більше людей.
Польща докладає значних зусиль, щоб закупити багато зброї, адже хочемо забезпечити себе. З іншого боку, виробництво в Польщі допомагатиме й Україні.
.jpg)
Роберт Чижевський та Світлана Мялик
"Українське коріння дозволяє мені бути почутим в Україні"
Воно допомагає українцям дивитися на мене як на свого. Я можу більше українцям сказати. Хоча я історик і історична думка в мені дуже сильна. В Польщі є додаток "Polak", в якому можна подивитися, які продукти зроблені в Польщі і я бігаю з цим додатком супермаркетами, бо для мене це важливо. З іншого боку, я вважаю, що в людини дуже важлива підсвідомість, тому я не можу відкинути того, що підсвідомо знаю, що мої предки тут були, в Україні. Я завжди можу сказати, що мій дідусь воював у "Другому зимовому поході". Це дозволяє українцям не тільки мене слухати, але й почути.
