Наталія Галаневич: В європейському суспільстві шалена втома від цієї жахливої війни

Наталія Галаневич: В європейському суспільстві шалена втома від цієї жахливої війни

Треба починати шукати нові наративи, щоб утримувати європейську підтримку. Бо увесь час "закидати" тільки документальними історіями вже дуже складно. Таку думку в ефірі Радіо Культура висловила учасниця театрально-музичного гурту "Dakh Daughters" Наталія Галаневич. Щоб достукатися до західної свідомості гурт оновив свою програму, зокрема, тексти і у вересні-жовтні матиме тур у Франції. "Наша основна думка – найважливіше зараз говорити з ними про те, що таке свобода в їхньому розумінні та скільки вони готові за неї заплатити, наскільки вони готові поступитися якимось комфортними речами. Йдеться навіть не тільки про гроші. Йдеться, в принципі, про поняття, що таке свобода для них – людей, які народжені у вільному суспільстві, які не звикли, що за неї треба боротися", – зазначила Наталія Галаневич. 

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Dakh Daughters. Фото: Оля Закревська (Oli Zitch Zakrevska)

 

"В європейському суспільстві присутня шалена втома від цієї жахливої війни"

— Ви відіграли один із тепер дуже рідкісних концертів "Dakh Daughters" в Україні. Ви тепер резидентки одного з європейських театрів, правильно я розумію?

Можливо, не аж так все серйозно. Але так, ми на базі театру репетируємо у Вірі, в Нормандії. І з цим театром ми зробили нову виставу, у січні була прем'єра, яку ми планували ще до вторгнення. Ми її випустили на базі цього театру. Ми не є офіційними акторами цього театру, але підписуємо з ними короткострокові контракти. Разом з директоркою театру Люсі Берелович, як режисером цієї вистави, зробили нову постановку за Піранделло (Луїджі Піранделло, італійський письменник і драматург. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1934 року – ред..)

— Це була ваша ідея, ваш план ще до 24 лютого?

Конкретно ця вистава, так. Це "Mriya" Люсі Берелович, вона так і називається "Велетні з гір. Mriya". Так українське слово прописано латиницею, бо це про мрію в тому числі. 

— Хто ця режисерка?

Люсі Берелович, наша прекрасна подруга, з якою ми познайомились у 2015 році і разом створили виставу "Антігона». Це така українсько-французька була колаборація. Ми її зіграли ще двічі цього року в Ліоні. Це такий був завершальний виступ цієї вистави. І ми разом відтоді з нею час від часу бачилися, вона закохана в нашу творчість, в нашу культуру, в Україну. І дуже сильно нам допомогла в цей час з тим, щоб ми могли всією Європою їздити і зробити нову виставу, більш документальну, про наш біль Danse Macabre. Це було на базі театру. Вона дала цю можливість, вона віддала свої репетиційні дні для того, щоб ми зробили особисту виставу з Владом, як режисером (Владислав Троїцький – український театральний актор, режисер, драматург і телеведучий – ред.). Вона віддала простір, дала свій час. І ми досі з цією виставою "Dance Macabre" їздимо. Вона дуже багато для нас робила і робить.

— Як це відбувалося? Після того, як ви евакуювалися з України, ви зробили "Dance Macabre"?

Так, повністю нову виставу з документальними історіями нашими особистими та інших людей, наших знайомих. І також музика повністю була створена до цієї вистави. 

— Ви проїхали з нею всю Європу. Яка реакція європейської публіки, що змінилося?

Так, у дуже багатьох європейських країнах ми були. Що змінилось? Звісно, змінилося. Так само як і у нас усіх, в європейському суспільстві присутня шалена втома від цієї жахливої війни. І це зрозуміло, це по–людськи, вони втомлені. І це неможливо тримати в собі весь час повністю стовідсоткову емпатію і постійні переживання цього жаху. Людина просто в якийсь момент "сейвиться", хоче відсторонитися від цього. Я зараз нікого не звинувачую, це природній процес виживання. І, звісно, треба починати шукати нові наративи для того, щоб утримувати європейську підтримку. Бо увесь час "закидати" тільки документальними історіями вже дуже складно, вони починають закриватися.  Але ми не можемо без них наразі, на жаль. І ми говоримо, що вибачайте, але вам доведеться нами займатися, якщо ви хочете жити у вільному суспільстві. І тому ми шукаємо інші наративи. Зокрема, ми оновили програму нашу. У нас буде зараз тур у Франції, у вересні-жовтні. І ми оновили нашу програму, зокрема, тексти змінили. Будуть звучати тексти за кадром. Це не на сцені, не з піснями. Тетяна Троїцька буде озвучувати текст написаний Олександрою Матвійчук (лауреатка Нобелівської премії миру, українська правозахисниця  – ред.) спеціально для "DakhaBrakha" (український музичний етногурт – ред), де вона для західної свідомості пояснює, що таке свобода, що таке право людини для розуміння західної людини, чому вони мають підтримувати Україну і про що, власне, йдеться. Вона справді величезна потужна особистість, дуже розумна жінка. І ось наш документальний текст, який звучав у концерті, буде замінений на цей текст Матвійчук, який буде звучати перед концертом. Наша основна думка – найважливіше зараз говорити з ними про те, що така свобода в їхньому розумінні та скільки вони готові за неї заплатити, наскільки вони готові поступитися якимось комфортними речами. Йдеться навіть не тільки про гроші. Йдеться, в принципі, про поняття, що таке свобода для них – людей, які народжені у вільному суспільстві, які не звикли, що за неї треба боротися. Власне, це основний наратив, який ми зараз будемо обговорювати з ними.  

"Для мене це просто кайф"

— Те, що ви показали 1 вересня, це був якийсь варіант цього великого концерту, який тепер поїде по Європі?

Ні, це була інша програма. Тому що тут ми грали багато старих хітів з різних наших альбомів і частину цю нову, яку створили спеціально для наступної програми. А в програмі для Франції  відібрані деякі зі старих хітів і нова частина, створена цього літа. І ще певні попередні перероблені вже зараз, які не звучали в Києві. Тобто це інша програма, крім того ще будуть тексти.

— Скільки разів ти приїжджала з 24–го лютого до України? І яке відчуття?

Двічі. Це вдруге. Вперше, це було дуже карколомно. Я ридала весь час, тому що це неможливо, це складно. Це було дуже сильне відчуття. По-перше, найсильніше, що вразило і досі вражає – це мова. Тобто, тобі не треба "продиратися крізь ці сенси", перекладати французькою, англійською, спілкуватися і віднаходити, а ти просто можеш говорити людині те, що ти думаєш, і вона тебе розуміє. Це був шок після року і чотирьох місяців, що ти можеш говорити рідною мовою. Це перший такий шок великий. І другий – це дім, де ти бачиш якісь речі, які вже ніколи з тобою не будуть асоціюватися. Чому? Ну, бо так.  Це одне з того, що найважче, насправді.

— Попри війну та всі складності, українські містечка і села все ж розвиваються і оновлюються. Що ти цікавого бачиш у тому, як змінюється, скажімо, Київ, і не тільки він?

Безперечно, я бачу ці оновлення. Їх справді велика кількість. Я завжди за книгарнями і за книжками стежу, бо це моя професійна історія, оскільки я навчалась на філології. Це щодо книжок. Але, що я помітила зі змін – це неймовірно прекрасна і дуже різноманітна, стильна і вільна молодь. Для мене це просто кайф якийсь – ти дивишся на цих людей і ти в них тут же закохуєшся. Я безмежно щаслива, що я бачу це зараз в такій кількості. Так переважно це Київ, але минулого разу, коли ми в травні приїжджали, це був і Хмельницький, і Львів, це різні міста. Навіть Гребінки, в яких мешкають мої батьки. Це маленьке містечко, але я бачу ці спеціально відведені місця – тут для пластику, тут для скла. Цього не було навіть нещодавно. Ми, наприклад, з чоловіком нещодавно були в сусідньому селі на першій українській службі в церкві, яка була до того Московського патріархату. Це була перша служба і відчуття, звісно, були якогось долучення до глибинної історії, якогось столітнього очікування. Я щаслива, що ми змогли потрапити на таку важливу для нас усіх подію.

— Ви писали нові пісні для цього нового концерту. Що це за тексти? І що це за нові пісні?

Конкретно ці тексти – Влада Троїцького, який так їх і сформулював: "яке солодке слово свобода", "яке солодке слово гідність", "скільки коштує свобода". Це одна з пісень. І ми переклали її французькою, щоб одразу французькою це звучало. А інша частина цих пісень, вони більш насичені фольклорними піснями. І це те як одна з наших сильних складових – те, що завжди викликає подив на Заході і вони розуміють, що це те справжнє, автентичне, що ідентифікує нас як українців. Для них це завжди дуже потужно і безапеляційно.

"Мистецтва поза політикою не існує"

— Зараз починається ваш тур Європою з цією новою програмою. Вибудувати таку концертну програму для українського гурту у Франції – що це означає, зокрема, з точки зору культурного менеджменту?

Після того, як ми говоримо з людьми після вистав, ми розуміємо, наскільки це важливо. Вони всі залишаються після вистави і розпитують, що відбувається. Хочуть почути з перших уст і ми бачимо, як це в дії спрацьовує. Так, вони не всі політики, але, наприклад, був наш посол в Берліні, коли ми були з виставою. Тобто все одно це дуже важливі міжкультурні і просто громадянські навіть зв'язки. Безперечно, є і арт–площина, і політична площина. Вони пересікаються, бо ми все одно залишаємося в арт–просторі, ми це робимо в артистичній подачі. Але ця громадянська площина для нас завжди була важлива, відколи ми народилися. Ми як громадяни. І зрозуміло, що мистецтва поза політикою не існує і ніколи не існувало. 

— На початку нашої розмови ти говорила про втому наших європейських колег, друзів і глядачів. Але втома є і у нас, очевидно. І втома теж не допомагає цей діалог вибудувати. Чому добре мати "своїх" людей в різних країнах, що роблять українці, які вимушено живуть зараз у різних країнах і продовжують залишатися в своїй сфері. Що це дає?

У першу чергу, це нам легше, коли ми бачимо рідну людину за кордоном. А чому виникають ці маніпуляції? Тому що ми всі втомлені. Кожен відчуває біль і всім важко. Але єдине, за що треба триматися, як за повітря – це те, що нам ні в якому разі не можна сваритися між собою. Бо це просто кінець всьому одразу, це неможливо. Треба знаходити в собі ці сили. Так, залишатися критично мислячою людиною у зболеному, розірваному суспільстві дуже складно. Але людиною варто залишатися завжди.

— І у фіналі нашої розмови запитаю тебе, що означає зіграти концерт в Україні?

Оуу..! Тепер знову плакали…  Це прекрасно. Це ні з чим не порівняно. Це ж дома. Це було дуже сильно, коли з тобою всі співають і ти розумієш, що це відгукується – люди це цінують, вони чекають і люблять.