Кшиштоф Чижевський. Фото: commons.wikimedia.org
"У людей забрали культуру через фестивалізацію"
— Культурний аніматор. Що це таке?
Якщо коротко, то практик ідеї. Але я завжди мав проблему, щоб сказати, хто я за професією? Найпростіше кажучи, аніматор культури – це людина, яка перекладає ідеї на практику культури. Це не менеджер культури, не людина, яка займається імпресаріатом мистецьким, художнім. Це людина, яка будує витвори мистецтва за участю місцевої спільноти.
— Це пов'язано з театральним досвідом, який у вас є?
Сто відсотків. Для створення такої справи потрібна драматургія, сценарій, сценографія, актори, перформери. Тобто все відбувається на цій сполучній тканині. Мистецтво аніматора культури полягає в тому, щоб зробити людей співтворцями. Це як художник міста, як митець міста. Бувало, наприклад, я міг бути художнім артистичним директором міста і мав ціле місто як свій верстат, художню лабораторію. Це означає, що я мусив побудувати розповідь як спектакль з цілим містом, з різними районами, з різними групами людей. Тобто це не те що я проведу фестиваль і приведу відомих людей, на яких вони будуть дивитися. Вони мають бути творцями тої справи. Тобто справа аніматора для мене настільки важлива, що вона переламує той синдром фестивалізації культури. У людей забрали культуру через фестивалізацію. Бо фестиваль – це свято, яке ми не мусимо випрацьовувати. Ми можемо його купити, замовити. А це не свято. Свято тоді, коли ми цілий рік працюємо і наприкінці маємо свято з тієї спільної роботи.
— У нас ці процеси зараз теж відбуваються, але це скоріше через воєнний стан. Ми вимушені шукати інші форми. Відхід від фестивалізації відбувся б без воєнного стану?
Для мене це теж цікаво, бо звичайно війна має різні трагічні наслідки. Але вона також дає шанс на зміни. Ми відчуваємо потребу дати справедливість тій людині, яка постраждала, мусимо створити щось нове, знайти нову мову. І це стосується не тільки поезії чи літератури, а взагалі культурних дій. Мені було б дуже цікаво, якби, наприклад, Київ чи Харків отримали статус "Місто європейської культури". Якби ви це в Україні зробили, мені здається, що вже не було би місця для величезного фестивалю.
— Якими містами ви керували, перетворюючи їх на культурні столиці?
Спочатку був Краків. Це була перша польська культурна столиця, де я брав участь у будівництві тієї програми культурної. Також я керував Любліном. Але коли він не отримав цього статусу, я протягом року був артистичним арт-директором у Вроцлаві. Але я залишив і це, оскільки не було шансу якось змінити той кшталт міста-фестивалю на анімацію культури.
"Пограниччя" не має зовнішніх кордонів"
— Хочу поговорити про феномен "Пограниччя". Що це за ідея, як вона пов'язана з географією? Тому що Пограниччя не завжди було в селі Красногруда (на березі озера Хольни в Польщі – ред.), а тільки з 2010-го. Чому змінилося місце?
"Пограниччя" має справу з кордонами, але не так, як би хотіла "імперія культури". Але і не так, як радикально закрита національна країна. Англійською нас часто помилково перекладають як "border line", тобто як чітка лінія поділу, як кордон держави. А це "border land", тобто земля, країна, спільна земля. Різні мови, культури, люди, покоління, які живуть разом. Тобто всі межі на "Пограниччі" всередині організму. Воно не має зовнішніх кордонів. Тобто людина "Пограниччя" – це людина, яка бере відповідальність за свій район або частину міста, чи, як в нашому випадку, єврейський квартал, литовський, польський. У нашому містечку з одного боку польський дім культури, з іншого – литовський, а посередині залишилася синагога. Відтак, з'являється осередок Пограниччя всередині. Тобто, якщо сказати, що після Голокосту в нас немає євреїв, то синагогою хто має опікуватися? Хто має опікуватися пам'яттю про тих людей? Культурою, яка була частиною тієї спільноти? І це, власне, відповідальність осередку і людей "Пограниччя". У ХХ столітті Пограниччя стали пороздирані через різні конфлікти. І після тієї всієї катастрофи в Польщі, ми, як поляки, відчули, що це наш обов'язок: дбати про нашу історію і пам'ять. А факт, що ми залишилися господарями цієї спільної пам'яті Пограниччя означає, що саме ми повинні зайнятися тією цілісністю, що історія дає нам у руки таку відповідальність.
— Але Пограниччя це не тільки красива ідея, це й робота. Що таке Пограниччя як структура, як інституція?
Повернімося до теми про анімацію культури. Ми люди авангардного театру 70-80-х років. Це була така сильна антикомуністична традиція в Польщі. Наш вибір у 1989-му році був такий, що ми перестаємо їздити по великих міжнародних фестивалях і опиняємося в місті Пограниччя, де весь час живе та багатокультурність. І залишаємося там на все життя. Це була найбільша революція, яку ми зробили. На сьогодні ми маємо два інститути – незалежну фундацію, яка здобуває кошти від міжнародних організацій, і локальну організацію культури, яку підтримує місцева влада. Друга важлива дія – ми були митцями, які зрозуміли, що не зреалізують своїх мрій артистичних без співпраці з мешканцями Пограниччя. Я думаю, що в Україні ви дуже добре можете відчувати таку ситуацію. Щоб культура могла дати справедливість тому, що відбувається зараз у реальності, це не може бути поп-культура, не може бути дешева чи брехлива культура, бо тоді людей не поважають. Культура втрачає зв'язок зі справжнім досвідом людей.
"У колишній Югославії ніколи не було слова "перемога".
— Для Польщі 1989 рік – це початок нової незалежної історії, але цьому передував супротив і воєнний стан. Згодом події на Балканах. А тепер війна Росії проти України. Що це за досвід воєнного стану для вас, для Польщі?
Воєнний стан це досвід поколінь, який на нас наклав тінь. Бо вся ця сила "Солідарності" початку 80-х років була зламана насильством. І поставила людей в ситуацію складних виборів, після яких ми вже більше не стали так само на ноги. Звичайно, нашим великим досягненням було те, що ми довели цю ситуацію до круглого столу без насильства. Історія дала нам шанс виконати цей перелом без зброї в руках. Але швидко прийшла війна в Югославії. І ця віра, що можна щось зробити без зброї, вже була "підважена". Сараєво було в облозі через війська Караджича. А люди з Боснії і Герцеговини, які голосували за культурну незалежність, були без зброї і в облозі. В них почали стріляти. Минав день, місяць, рік, три, а ми мовчали. Було ембарго на доставку зброї. Європа не хотіла мілітарно в це входити. А люди гинули десятками тисяч. І треба було три роки очікування, щоб дводенна інтервенція НАТО поставила на цьому хрест. Потім ще була Сребрениця. Це мій життєвий досвід. Я відчуваю себе людиною покоління Боснії. У колишній Югославії ніколи не було слова "перемога". Було мирне порозуміння в Дейтоні (мирний договір між Сербією, Хорватією та Боснією і Герцеговиною про завершення Боснійської війни, підписаний у Дейтоні, США - ред.), але ніхто цю угоду не розглядав, як перемогу.
.jpg)
18 березня 1994 року: президенти Боснії та Хорватії Алія Ізетбегович і Франьо Туджман підписують мирну угоду. Фото: Президентська бібліотека Вільяма Клінтона
Це, власне, те, що нині українці дають всьому світові, що ставкою стала Перемога. Після багатьох десятиліть поразок у світі, купівлі миру ціною страждання і смертей багатьох людей з'явився народ, який більше не хоче фальшивого компромісу. А хоче Перемоги. Тому в нашому словнику "Пограниччя" з'явилося дуже важливе слово – "Перемога". Я вважаю, що увесь світ має навчитися цього українського слова – перемога. І це та цінність, за яку ми сьогодні боремося, допомагаючи українцям.
"30 поетичних збірок ми вже видали"
— А можете назвати проєкти, які ви тоді робили. Бо це щось дуже подібне до того, що ви зараз робите для українських письменників.
Так, це бібліотека письменників під час війни. Вона має своє продовження в бібліотеці української поезії "Перед лицем війни". Ми дуже швидко наважилися на стежку друку української поезії, яка з'являлася починаючи з 2014 року. Це розповіді найбільш безпосередньою мовою – мовою поезії, якою найважче збрехати, і яка має силу передати емоції формою мистецтва. На сьогоднішній день 30 поетичних збірок ми вже видали. Працюємо над черговою десяткою, тобто буде 40. Має також з'явитися грузинське видання цієї серії. І з'являються переклади англійською та іншими мовами. Із цим також було пов’язане кафе "Европа" в колишній Югославії. Зараз ми мали кафе "Европа" у Львові, у галереї Дзиґа. Ми знали, що потрібні люди зовні, в нашому випадку це були поляки. Ми разом зібрали місцевих творців, поетів під одним дахом. І, власне, створили таке спільне місце, щоб ми могли знову зустрітися разом, послухати один одного, поплакати, пережити той катарсис. Так і сталося в Дзизі. Ми, люди з "Пограниччя", були тільки свідками чогось надзвичайного, що переживали люди з України.
— Як ви думаєте, що буде найбільшим культурним викликом після Перемоги?
Це найважливіше питання, бо це питання про те, як Перемога перекладеться на культуру. Якою буде культура, яку роль вона відіграє у відродженні України? Слухаючи спікерів на Конгресі культури, я дізнався багато важливих речей, як українці відчувають себе відповідальними за те, щоб сказати правду про свій досвід світові. Це також дуже важливо у протиставленні російській пропаганді. На другому рівні – це успадкування культури в Україні, як її можна буде врятувати і будувати довкола неї освіту. Третій рівень, який, можливо, буде ключовим – це те, що ми створимо нового, як відповідь на ту ситуацію. Моя концепція – це створення в різних містах, районах міст "маленьких центрів світу". Викликом може стати централізація. Тобто, створення культури тільки у великих метрополіях. Але найважливішою буде оця культура децентралізації – інвестицій в мале, яке є довготривалим і має такий сенс, що жодне з них не хоче бути великим. Жоден із них не має комплексу величини і в себе на місці може робити найважливіші речі у світі.
