Ірма Вітовська. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
— Ви щойно побували у Польщі. Там відбулися два кінофестивалі – Варшавський і фестиваль українських фільмів, де одразу було представлено шість стрічок. Так?
На Варшавському міжнародному кінофестивалі, наскільки я знаю, було три стрічки. А на другому – їх було понад 20 чи близько 30 картин. Тобто це фестиваль українських фільмів, який триває вже восьмий рік поспіль. Там йдуть оглядини всього кіноринку України і представлені всі стрічки. І з цього великого букету за моєї участі там було 6 картин.
На Варшавський фестиваль категорії "А" я не їздила, тому що треба було пропустити два тижні. Він йде за тиждень до другого. А я не маю можливості так довго "гуляти", бо є поточна робота, вистави, студенти, інші справи. Є волонтерська робота. Я ще є амбасадором деяких проєктів і належу до декількох наглядових рад, які теж потребують певної співпраці. Тому я обрала другий фестиваль. Я хотіла подивитись на великому екрані "Смак свободи" – це було відкриття року. Тому, власне, вибір був такий.
"Між нами"
— 2 листопада вийшов у прокат ваш фільм "Між нами". Чим для вас особлива чи, може, несподівана ця робота?
Зараз мені важко сказати, тому що всі картини, які виходять зараз у прокат, були екранізовані до вторгнення. Відповідно, прив'язка емоційна зовсім інша сьогодні, ніж тоді. Я дивилася стрічку в 2021 році – це були одні емоції, сьогодні це зовсім інші емоції. Мені здається, що будь-яка стрічка зараз так сприймається. Ми змінилися і це, відповідно, впливає на сприйняття картини. Іноді ти дивишся ніби за іншим життям, якого вже немає. Тому мені подобається стрічка (психологічний трилер "Між нами" української режисерки Соломії Томащук – ред.). По-перше, я дуже люблю дебютантів. І чим більше буде нової хвилі, тим краще. Це дебют молодої режисерки, яка і розповіла цю історію складних аб'юзних стосунків. Перевершив жанр психологічний трилер, що для нас є новим жанром. У нас, можливо, і був психологічний трилер, але щоб була жінка в фокусі, з жіночою тематикою – це справді вперше.
"Коли ти свідомо йдеш в українофобський продукт, то це зовсім інше питання"
— А як ви розглядаєте ролі? Це вам буде цікаво, це доречно, а від цього треба відмовитися?
Я намагаюся не погоджуватися, якщо є можливість. Мене можуть мотивувати дві речі – це роль, яку я ніколи не брала і мені цікаво, щось зачепило. Або цікавість того, що я такого не проживала і вже не проживу. Тобто цікаво дослідити, а як от у такому існувати? Ті ж самі "БожеВільні". Мені цікаво було сформулювати іншу світоглядну історію, стати її носієм і бути по її бік, абсолютно аргументувавши ворожу історію. Тобто дві мотивації – це цікавість і це спорідненість у чомусь. І третє – це, звичайно, фінансова пропозиція, яка може перебити мої сумніви. Я буду чесна, тут нема що таїти. Ти робиш якісну роботу, тому що ти знаєш, що люди за це тобі заплатять пристойну суму. Тому три мотиваційних історії. Якщо жодна з них не працює, то повторювати те, що я робила, мені не цікаво.
— Але з 2014 року, яка б не була фінансова мотиваційна історія, ви не знімалися в російських фільмах. Хоча багато хто з українських акторів продовжували зніматися.
Давайте не плутати. Ми надаємо ремесло, ми за це отримуємо гроші й моральна гігієна – це зовсім різні речі. Якщо моральна гігієна потерпає від фінансової спокуси, то це питання до моральності людини. Коли ти свідомо йдеш в українофобський продукт або кошти йдуть агресору, то це зовсім інше питання. Тобто я б розділила питання фінансового, чесного бізнесу і моральної гігієни. Якщо одне з іншим разом існують, то ти працюєш. Якщо вони потребують моральністю пожертвувати, то до біса такий бізнес. Тому тут ми маємо говорити як дорослі люди. Насправді, наша робота – це теж якийсь елемент бізнесу. Ми всі маємо ФОПи, ми всі сплачуємо податки, ніхто не бере в кишеню конверти. Тобто ми надаємо послуги, своє ремесло і нічого тут поганого немає. Але якщо ти своє ремесло даєш ворогам, то це вже зрада. Крапка.
Фільми про війну потрібні
— Вам пропонують зйомки в кіно на тему "гарячих" подій останнього часу? Україна сьогодні має право говорити про війну?
Зважаючи, хто знімає. У мене були зйомки про сучасні події. Це було більше авторське кіно польського режисера Лукаша Карвовського про польського волонтера. Друга картина, яку ми зняли після вторгнення – це робота режисерки Дарії Онищенко "Малевич". Там дуже прослідковується геноцид 30-х років і сьогоднішній геноцид. Тому що окупувати можна не тільки території, а й постаті, роботи, надбання, мистецькі твори, особистості присвоювати собі. Власне, ці особистості ми і забираємо. Рєпіна, Куїнджі, Малевича і дуже багатьох підданих Російської імперії, але які визнавали та ідентифікували себе українцями. Тобто Україна повинна виборювати світові імена, які для світу є авторитетними, і назад їх забирати. Бо це була не добровільна їх робота, а вони просто були в колонії. І, власне, Малевич – одна з цих постатей, який дуже великий пласт своїх робіт присвятив Голодомору 30-х. Це дві мої роботи, які були після вторгнення. В прокат вони вийдуть, мабуть, вже в 2025-му році.
На фото: Ірма Вітовська та Наталія Грабченко
Що зараз знімається, я не знаю. Але вважаю, що фільми про війну потрібні. Варто розглядати в пріоритетності команди, які отримали іміджеву репутацію не тільки серед української кіноспільноти, а й через західну. При цьому конкурси мають бути прозорими, бо якась талановита людина, яку ніхто не знає, може зробити геніальне кіно. Тому команди мають бути якісні. Щодо тем про війну, то можна знімати від комедії до трагедії. І найголовніше, щоб це були чесні власні історії.
Що стосується тем геноциду, то тут я б сказала, що художнє кіно не на часі. Що стосується Бучі, Ізюма, "Ізоляції" (концтабір в окупованому Донецьку – ред.) і всіх тем із 2014 року проти людяності, то я вважаю, що для цього є документальне кіно. Або формат, коли свідки в кадрі й робиться певна реставрація. Але свідки в кадрі живі, а не актори, які говорять або грають. Для художнього кіно потрібна "відстань", переосмислення, дослідження і сам режисер повинен із цим визріти, щоб це розказати. По-друге, в момент, коли геноцид триває, я якось слабо уявляю, що ми про це вже знімаємо. Це моральні певні маркери. Тому наша перевага — це документальне кіно, свідки і світлини.
— На вашу думку, які фільми сьогодні найкраще розказують про Україну?
Треба просто показувати наше кіно світові. Воно має бути про все. Але головне, щоб воно було хороше. А світ вибере сам. Я думаю, що фільмів має бути багато, про все і різних.
— У нас є амбіції отримати "Оскар"?
Тому що "Оскар" – це вже розкручена премія. Вона пережила всі можливі кризи. І це питання більше вже затятості в цьому. Хоча серед наших людей, мабуть, потрібно все-таки інформаційно донести, що "Берлінале", "Золотий ведмідь", "Канська Гілка", не менше престижні, ніж "Оскар". А ми ці премії в Україну вже привезли. Із 16-ти категорій "А", в 15-ть ми були запрошені і, здається, з семи ми привезли перемоги.
"Мені більше подобається свобода"
— Ви багато років працювали у Київському академічному Молодому театрі, тепер національному. А що зараз?
В театрі "Золоті ворота" граю досі. "Сталкери" продовжуються. 25-го листопада виставі буде вже 10 років. Ми граємо її в театрі на Лівому березі Дніпра раз на місяць. В Молодому театрі в мене залишилась вистава. Буде ще одна вистава в Києві. Поки не скажу де, хай вона відбудеться. Буде вистава в Івано-Франківську, зараз готуємо. В Івано-Франківську в мене "Оскар", який ми випустили в 2015 році. Ще була вистава "Гамлет", але я з неї вже вийшла. "Лісова пісня" у мене є. І зараз ми будемо ще одну випускати роботу.
— Тобто ви одна з небагатьох акторів і актрис України, які не прив'язані до одного театру, а грають на багатьох майданчиках?
Я думаю, що це вже стає така правильна традиція. Це чудово мати колектив. Але мені більше подобається свобода. Я більше люблю їхати за концепцією, пропозицією і за режисером.
— Тобто всі розмови про те, що треба бути в одному колективі, розбиваються об цю практику?
Це не всі так можуть. Мені так вдалося, що я можу собі це дозволити. Тому що свобода – це, коли ти можеш без театру, ще маєш якусь діяльність. А дехто прив'язаний тільки до театру, тому для нього важкий цей крок. Я не прив'язуюсь до театру.
