Ілюстративне фото СБУ
Є 7 видів діяльності, яка може вважатися співпрацею із державою-агресоркою
Центр прав людини ZMINA презентував аналітичний звіт про те, як працює українське законодавство про колабораціонізм. Станом на 15 червня цього року, за даними Служби безпеки України, зареєстровано понад 9 тисяч кримінальних проваджень за статтею "Колабораційна діяльність". Зазначу, що вироків у справах є понад 1400. Можете пояснити, хто такі колаборанти, відповідно до українського законодавства?
Онисія Синюк: Тут потрібно спиратися на те, що в нас передбачено в чинному законодавстві. І тут ми можемо говорити про те, що є, по суті, 7 видів діяльності, яка може вважатися співпрацею з державою-агресоркою. Починаючи від таких форм, як публічне заперечення чи підтримка російської агресії. Далі – це зайняття не керівних посад в окупаційних адміністраціях. І на противагу цьому є окрема частина, яка стосується зайняття керівних посад в окупаційних адміністраціях. Третя частина статті про колабораціонізм, наприклад, стосується пропаганди в закладах освіти і впровадження стандартів освіти держави-агресорки, тобто російських стандартів в школах. Четверта частина – по суті економічна. Тобто це передача матеріальних ресурсів державі-агресорці чи господарська діяльність у співпраці з державою-агресоркою. Те, що я саме такими складними термінами кажу, це навмисно, тому що деталізацій в законодавстві немає. І ми повинні розуміти це так, наскільки це є широко і зазначено в законодавстві. І сьома частина стосується зайняття посад у правоохоронних органах – це прокуратура, суддівські органи, наприклад. І, відповідно, участь у воєнізованих формуваннях або сформованих на окупованій території або, власне, у російських.
Онисія Синюк. Фото: zmina.ua
"Є кримінальна відповідальність і є вкрай емоційне сприйняття цих питань"
У чому ви, як правозахисники, вбачаєте основну проблему законодавства?
Максим Єлігулашвілі: Мені здається, що одним із ключових викликів є право на визначеність норми закону і, відповідно, він інструменталізується в залежності від конкретної позиції людини. Хоча, насправді, стандарти правосуддя якраз говорять про дотримання цих чітких критеріїв у контексті. Другий аспект – це те, що колабораціонізм і колаборація сприймається на декількох рівнях. Це є кримінальна відповідальність. А по-друге, є вкрай емоційне і болісне сприйняття цих питань. Тобто ми говоримо про практику, яку застосовують правоохоронні органи, слідство, суди, водночас є запит на справедливість, запит правосуддя. Розуміючи це, ми відвідали всі звільнені території і спробували організувати одно-дводенні глибинні діалогові дискусії з представниками різних сфер, але не в контексті індивідуальних інтерв'ю, а спільних діалогових процесів, запиту і бачення з приводу того, як має виглядати справедливість у контексті колабораціонізму. І чесно, це були вкрай емоційні й доволі болісні для людей розмови, адже треба визначатись, треба чітко формулювати свій запит. І доволі часто це сприйняття спроможності забезпечити правосуддя саме у цьому кейсі наштовхується на декілька ключових драйверів або загроз. Тобто ми розуміємо, що частина з тих, хто обіймав керівні посади, ті, хто забезпечував адміністрацію, вони виїхали разом з росіянами. Російської армії немає. Тих, хто забезпечував безпосередньо політичне управління, також немає. Відповідно, залишається дуже локальний вимір людей, які не завжди розуміли, це колабораціонізм чи не колабораціонізм – ось ця взаємодія, комунікація, передача гуманітарної допомоги або матеріальних цінностей. А що є тиском? До тебе приходять і кажуть, що "ми забираємо твої автобуси". Начебто, на тебе не наставляють зброю, але якщо ти перебував у ситуації, коли декілька людей зі зброєю до тебе підходять і кажуть, що "ми заберемо твої автобуси", то тут питання доволі складне. І люди ухвалювали ті рішення, рятуючи майно, рятуючи себе, членів своїх родин.
"Ми криміналізуємо всіх?"
Тобто є опитування людей, є розуміння, куди треба рухатися і якою могла би бути справедливість, але по факту ви говорите, що або дуже важко посадити людину за колабораційну діяльність і важко довести, або дуже легко. Чому так?
Онисія Синюк: Я б напевно почала з того, що в принципі все походить від того, як приймалося від початку це законодавство, в перші місяці після повномасштабного вторгнення. І яка його була мета? Превенція. Попередити, щоб люди не співпрацювали взагалі. І якщо на той момент це могло спрацювати, то ми бачимо вже навіть ті території, які були окуповані після 2022-го, це вже 2 роки. І відповідно не можна ставити ті самі очікування до людей щодо взагалі ніякої не співпраці з окупаційною владою, єдиною владою, яка на даний момент, на жаль, є на тих територіях, коли вони вже 2 роки там живуть.
Максим Єлігулашвілі: У цьому і проблема. Онися якраз зазначила про специфіку ухвалення цього закону в березні 22-го року, як такої дуже швидкої превенції на будь-яку співпрацю. Але зараз вже 2024 рік. Ми розуміємо, що ситуація кардинально змінилася. І як довго може людина не погоджуватися йти працювати в ЖКГ або в іншу сферу і виживати за рахунок чого? З яких надходжень? Вже 3-й рік. А для Сходу, для Криму – це вже 10-й рік. І це момент того, що точно вже назріває. По-перше, треба подивитися на закон і на практику його застосування через уже призму спроможності системи. По-друге, запиту суспільства, бо ситуація змінюється, динаміка змінюється. Ми його використовували як превенцію 2022-го. Зараз він усе більше стає інструментом певної майбутньої реінтеграційної складової – звільнення територій не тільки у військовий спосіб, але й у політичний, наприклад. І тут тоді виникає питання, наскільки не визначено прописаний закон, чи буде він сприяти тому, що рівень підтримки або згоди включення українців, які залишаються на окупованих територіях, яким він буде? Чи може держава дати чіткий сигнал по цій складовій?
Інший аспект. Зараз уже проговорюють остаточне скасування виплат, які надходили і підтримували. Але є українські спеціалісти, які в силу дуже різних обставин залишилися на окупованих територіях. Держава давала їм можливість не взаємодіяти, підтримуючи їх фактично виживання на окупованих територіях. На даний момент цей інструмент підтримки буде прибраний. Якщо він прибирається, то які опції є у людини, яка в силу різних обставин прив'язана до того або іншого населеного пункту? Який формат вбачається по тому, чим вона має забезпечити себе і свою родину? І тут ми відкриваємо цілу Скриньку Пандори, що гаразд, якщо ми прибираємо підтримку, яка у фіналі мала б давати шанс і унеможливлювала цю взаємодію, то який шлях людині ми лишаємо? Ми криміналізуємо всіх? Якщо криміналізуємо всіх, а закон на даний момент прописаний настільки широко, що за великим рахунком дозволяє його так трактувати, і ми маємо цю судову практику на звільнених територіях, то тоді це стає одним із ключових викликів для сталої держави і повернення територій. Цим ми фактично додаємо в тому числі російській пропаганді, яка активно використовує тему колаборації, що нібито "Україна прийде і всіх посадить". Це постійний мотив, який я чую з 14-го року. Це не 22-й рік. І це буде давати свої продукти.
Максим Єлігулашвілі. Фото: facebook/Ukraine.5am
"Час превенції 2022 року минув"
Давайте спробуємо підсумувати. Що треба змінити?
Онисія Синюк: Якщо коротко, то, в першу чергу, врахувати стандарти міжнародного гуманітарного права для того, щоб ті люди, які виконують життєво необхідні функції на окупованій території, мали можливість ці функції виконувати. І уточнити законодавство. Чітко прописати, які, власне, дії підпадають під ці широкі категорії, які в нас визначені. Але зробити це з дуже розумним підходом і розумінням того, що не всі ці дії спрямовані на шкоду національній безпеці, а винятково на виживання. І з цим розумінням внести зміни в законодавство для того, щоб на практиці наші правоохоронні органи працювали так, як є в законодавстві.
Максим Єлігулашвілі: Я би волів визначитися, для чого нам цей інструмент. Закон – це інструмент. Час превенції 2022 року минув, відповідно, цей інструмент вже не працює. Під що ми хочемо вибудовувати закон і тоді вже спираючись на суспільну думку, на спроможність слідчих, на спроможність судів дивитися, що ми можемо собі дозволити в контексті забезпечення справедливості в тих умовах, в яких ми є.
