"Відчуття наближення війни було у багатьох"
22 червня 1941-го року о 14 годині дня біля київських гучномовців зібралися натовпи людей. По Українському Радіо прозвучала новина про початок німецько-радянської війни. Зранку того ж дня Київ прийняв перший повітряний бій. Війська Гітлера просувалися. Столицю України готували до евакуації. Але Українське Радіо працювало з Києва ще майже три місяці – до 18 вересня. Наступного дня німецька армія увійшла до міста і тримала його в окупації майже 800 днів. Радіо вcтигли вивезти, втім, деякі працівники віддали своє життя за те, що залишалися в Києві до останнього.
Під час Другої світової війни роль радіо різко зросла. Воно було основним джерелом інформації для цивільних, а також засобом зв'язку для військових. Біля радіоприймачів збиралися всі охочі, щоб дізнатися останні новини. А їх було немало.
Німеччина розпочала Другу світову війну 1939-го року. Скориставшись нагодою, СРСР захопив території Західної України, Білорусі, Молдови, а також країни Балтії. Починаючи з 1940-го року радянські розвідники повідомляли, що Німеччина перекидає до кордону з СРСР велику кількість військ і техніки. Про загрозу нападу радянське керівництво попереджали і спецслужби інших країн. Однак Сталін, окрилений легкими перемогами, і далі готував війська до наступальних дій. Радянський Союз мав перевагу в кількості техніки. Тож диктатор був переконаний: навіть якщо Гітлер наважиться напасти, СРСР швидко дасть відсіч і перехопить ініціативу.
Російська пропаганда завжди наголошувала, що Гітлер напав зненацька і віроломно. Але насправді, відчуття того, що війна наближається, було у багатьох українців, зокрема, і жителів столиці.
Анатолій Збанацький – історик, завідувач науково-експозиційного відділу Музею історії Києва:
"Звичайно, пропаганда діяла. Народ сприймав гасла, наприклад: "Якщо будемо воювати, то малою кров’ю і на чужій території. Тим більше, що у 1930-х роках була індустріалізація, і значна частина цієї індустріалізації – це був якраз розвиток воєнної промисловості. І налагоджувалось виробництво зброї, зокрема важкої — танки, кораблі, літаки. І за підрахунками істориків, вже після війни, такої кількості танків, які мав Радянський Союз — це було більше, ніж всі інші країни разом взяті. А політика Радянського Союзу була спрямована на розширення зони впливу. І віталися сутички між капіталістичними країнами, заодно і з Німеччиною. І були розрахунки, що вони послаблять один одного. Тоді на арену вийде Радянський Союз, який продиктує свої умови і поширить свою соціалістично-комуністичну систему. Відчуття було таке. Це вже в 1941-му році, коли посилилось відчуття війни, почали перекидатись військові підрозділи з тилових районів країни, зокрема з Далекого Сходу, з інших місць, і це підводилося до кордону".
За повідомленнями, які поширювалися у ЗМІ, також можна побачити, що Радянський Союз готувався до війни. Втім, робив це тихо і обережно, оскільки на той час діяла Угода про ненапад – пакт Молотова-Ріббентропа.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"У нас немає текстів передач, але є газета з розкладом передач за 1 травня 40-го року. І навіть за назвою деяких передач можна зрозуміти, що тема військової загрози постійно була присутня. Наприклад, там є передача "Жінки і оборона", передача для воїнів Червоної армії. Тобто взагалі вся радянська пропаганда була просякнута підготовкою до захисту Батьківщини, там не йшлося про напад. Хоча ми знаємо з історії, що насправді напад такий готувався, і просто Гітлер випередив Сталіна. Бо вся військова доктрина була розрахована на просування на Захід, а не на оборону.
Радіо працювало в тренді взагалі інформаційної політики, яка реалізовувалась в той час, коли не допускалася будь-яка інформація про можливий напад Німеччини, бо був підписаний знаменитий Пакт про ненапад. Хоча, звичайно, я думаю, що військове керівництво прекрасно розуміло, до чого йде справа. Тому на Українському Радіо така інформація не поширювалася. І ясно, що для всієї країни це шоком стало — 22 червня, напад. І по Українському Радіо звернення уряду до радянського народу, українською мовою, прозвучало вперше о 14-й годині".
Оголошення про початок війни
Двома годинами раніше, о 12-й, на всесоюзному радіо виступив народний комісар закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов. Він оголосив про початок війни і повідомив, що німецькі війська начебто неочікувано напали на Радянський Союз. Хоча розвідка передавала Кремлю інформацію про підготовку атаки саме 22-го червня. Ба більше, вночі 22-го червня німецький посол передав очільнику радянського МЗС ноту про початок бойових дій. Втім, Сталін мовчав. А по радіо перед усією країною виступив саме Молотов.
Анатолій Збанацький – історик, завідувач науково-експозиційного відділу Музею історії Києва:
"Він сказав, що неспровокований раптовий напад. І німецькі війська вдерлися, атакували всі кордони Радянського Союзу від півночі й до Чорного моря. Біля оцих радіоприймачів, рупорів, слухали багато людей по всій країні — не тільки у Києві, а по всьому Радянському Союз. Тому що люди розуміли, що це за собою може тягнути.
Є свідчення киян, як вони сприймали. Тому що люди відчували напругу, тому що посилювались навчання протиповітряної оборони. І навіть є спогади одного киянина. Це був вихідний день, і він збирався на роботу в інститут, десь о шостій годині. Вранці встав, і ось у ці години їхав на роботу. Чекав транспорт на трамвайній зупинці. Побачив літаки. Він однозначно зрозумів, що це навчання. Але що було новим? Що всі літаки вели вогонь. Він ще так подумав: "Що це таке відбувається? Навчання навчаннями, але це ж може закінчитись ще і летальним випадком. Хтось може загинути. Йому навіть не спало на думку, що це вже бойові дії. А це якраз він описує перший наліт німецької авіації на Київ. Він відбувся о 7:05 за московським часом. Атакувало 20 "юнкерсів", важких німецьких бомбардувальників".
"Українське Радіо працювало з Києва до 18 вересня 1941-го року, потім почалась евакуація"
Після оголошення про початок війни радянська влада через засоби масової інформації почала закликати суспільство йти до війська, а також усіляко підтримувати армію. А згодом Київ почали готувати до евакуації.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Цілий день давалася інформація РАТАУ про мітинги, про збори трудящих на підтримку Червоної Армії, заклики ставати на захист Батьківщини. А Українське Радіо працювало з Києва до 18 вересня 1941-го року, до останнього дня, поки німці не зайшли в Київ. До речі найпершим припинило роботу тестове українське телебачення, відразу в червні. Радіо працювало до кінця, до останнього дня, хоча перша передова група працівників радіо виїхала в Харків. Бо розуміли до чого йде справа, щоб організувати мовлення з евакуації. У липні під наглядом НКВС органи зв'язку конфіскували і вилучили у населення усі радіоприймачі. Органи зв'язку вилучали, але під наглядом НКВС. До речі, коли зайшли німці, вони цю процедуру зачистки провели повторно, і ця акція, навіть пішла на шкоду, бо потім значно зменшила можливості людей, які залишилися в евакуації, слухати передачі Українського Радіо із, як тоді казали, із великої Землі".
Окрім ефірних приймачів, було поширене дротове радіо, але зрозуміло, що забезпечити мовлення цією мережею з евакуації було неможливо. Потужний броварський передавач РВ-87 був демонтований і вивезений перед евакуацією, менш потужні передавачі зруйновані у ході бойових дій. Натомість, розгорталося "польове" радіо, була створена редакція Південно-Західного фронту. Вона працювала фактично з бліндажів. І мовила крім української, російською, німецькою, польською та румунською мовами.
Евакуація з Києва була масовою, жителі залишали місто. Перевозили також і підприємства, які влада вважала стратегічними. Виїжджали і працівники таких підприємств. Зрештою, у столиці України до початку окупації залишилося менше половини населення.
Анатолій Збанацький – історик, завідувач науково-експозиційного відділу Музею історії Києва:
"Напередодні війни в 1941-му році було 930 тисяч. З Києва на Схід було вивезено 197 підприємств. В основному оборонного значення. І взагалі було із оцих 930 тисяч евакуйовано 325 тисяч. 200 тисяч були призвані в Червону армію. Пішло понад 500 тисяч. І в Києві на момент вступу німців було трохи більш ніж 400 тисяч. Київ під час окупації зазнав великих втрат. Було знищено приблизно 200 тисяч осіб. Фактично із тих 400, які залишились, 200 лягли у землю завдяки окупаційній владі".
Втім, процес евакуації жорстко контролювався. Не всі охочі могли виїхати з Києва.
Олександр Кучерук – завідувач відділу Національного музею історії України:
"Червона Армія фактично не обороняла Київ. Вона його фактично здала. Але до цього готувалися списки на евакуацію. Дуже цікаві є спогади письменника Аркадія Любченка про евакуацію, як це відбувалося. Був абсолютно жорсткий контроль. Як виїхати? На дорозі стоять блокпости, нікого не пускають. На потяг не продають квитки. Як ти виїдеш? А ніяк. І тому для цього створювалися спеціальні списки — першої категорії, другої, третьої. І евакуація відбувалася не з вокзалу, а з дрібних станцій, типу "Пост Волинський". До речі, на Дегтярівській, ближче до Бабиного Яру, був танковий завод, і там була залізнична станція, з якої відбувалася евакуація. Тобто це був один із пунктів евакуації. І якщо ти потрапляв у перший список, то і мав забезпечення першої категорії. Тобі, умовно, три рази давали їсти в день. Якщо зайшов по списку другої категорії, то тобі два рази давали їсти. Але це все контролювалося".
"Величезна кількість українців були визнані нацистськими колаборантами"
Смерті подібно було потрапити у списки, але не встигнути на потяг. Одним із тих, хто не зміг евакуюватися з Києва, був диктор Українського Радіо Савелій Альберт. Він залишився в окупованій столиці. Пізніше, коли радянська влада повернулася до Києва, диктора заарештували за начебто добровільну співпрацю з німцями. На суді Савелій Альберт розповідав, що пропустив момент евакуації у вересні 1941-го року. Потім, під час окупації, як і всі інші жителі Києва, він повинен був зареєструватися на біржі праці, що зрештою і зробив. При цьому радійник вказав, що він начебто бухгалтер. Проте роботи за цим фахом не знайшов і пішов працювати на німецьке радіо. Свідки розповідали, що для нього ця робота була важливою не з ідеологічних мотивів, а через гроші. В окупації потрібно було якось виживати, інших джерел доходу чоловік не мав.
Окрім роботи на німецькому радіо, диктор також взяв участь в озвучці кінокадрів про ексгумацію жертв Великого терору у Вінниці. Річ у тім, що під час німецької окупації почалося організоване дослідження поховань, які з'явилися у 30-х роках у період репресій. У Вінниці знайшли 91 місце масових поховань і ексгумували майже 10 тисяч тіл. Савелій Альберт озвучив цю кінохроніку. Тож коли Київ звільнили від нацистів, його звинуватили у наклепі на радянську владу. Диктора засудили за статтею "антирадянська пропаганда" і призначили 10 років позбавлення волі у трудових таборах. Потім радянські органи вирішили, що вирок занадто м'який і його потрібно перекваліфікувати на статтю "за зраду Батьківщини". Проте ще раз засудити радійника не встигли – він помер у таборі.
Андрій Когут – директор Галузевого державного архіву СБУ, історик:
"Коли ми говоримо про ті справи, які відкривалися після 1943-1944-го року, коли Радянський Союз відновив свій контроль над Україною, то величезна кількість мешканців України де-факто були визнані як нацистські колаборанти. Просто тому, що вони перебували на окупованій території. Відповідно, проти тих, хто так чи інакше працював у будь-яких, наприклад, міських установах чи будь-яких інших, займав керівне становище, автоматично відкривалися справи про зраду Батьківщині. І такі люди засуджувалися, навіть якщо вони не мали жодного стосунку до будь-яких воєнних злочинів, чи вони були справді причетні до колаборації з нацистським режимом, в тому сенсі, що їхня робота потягнула за собою жертви чи мала негативні наслідки для населення України. Якщо ти працював на тій чи іншій посаді, а не був просто робітником чи селянином, ти вже автоматично визнавався винним".
Радіомовлення за часів німецької окупації
До 18 вересня 1941-го року у напівспорожнілому Києві Українське Радіо все ще продовжувало мовлення. Працівники чергували не лише в ефірі, а навіть на даху будівлі Українського Радіо. У такий спосіб вони намагалися захистити радіо від пожеж.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Тоді скидали з літаків запалювальні бомби і треба було стежити, щоб не виникла пожежа, треба було цю бомбу або в ящик з піском, або в бочку з водою засунути спеціальними щипцями. І коли уже відходила остання група радистів (вони відходили через Бориспіль в напрямку Харкова), вони потрапили під бомбардування. І тоді кілька людей загинуло під час бомбардування, серед яких був і голова Українського радіокомітету Поліщук, дикторка Пієвська і ще кілька людей. З Харкова передачі тривали до 25 жовтня 1941-го року, поки не довелося залишити Харків. Причому що цікаво, передачі Харківського Радіо мали подвійне призначення: крім свого основного, вони ще служили як пеленг для штурманів дальньої радянської авіації, яка вночі літала бомбити ворожі тили. І от штурман в літаку прокладав курс, орієнтуючись на музичну передачу, яка звучала по Українському Радіо з Харкова. І тому диктори під час навіть повітряної тривоги не залишали свого робочого місця і залишалися працювати в студії".
Із Харкова радіо перемістилося до Сталінграда, а потім – до Саратова. Звідти велися регулярні передачі українською мовою. На час евакуації радіостанції присвоїли назву імені Тараса Шевченка. Згодом було відкрито ще дві радіостанції, які можна вважати окремими каналами Українського Радіо. "Радянська Україна", де також працювали евакуйовані з Києва журналісти, зокрема, диктор Андрій Євенко, який зачитав перше повідомлення про початок війни українською, та "Партизанка" — спеціальна радіостанція для радянських партизан, де давали поради з мистецтва маскування, ведення бою та диверсійної діяльності.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Це була основна українська радіостанція під час війни. Цікавий факт, якось до редакції радіостанції імені Тараса Шевченка принесли примірник окупантської газети, яка виходила в Житомирі, і на останній сторінці цієї газети було оголошення німецької комендатури такого змісту: за прослуховування радіопередач радіостанції імені Тараса Шевченка — смертна кара через повішення. Тобто таки, мабуть, передачі Українського Радіо ворогу дошкуляли".
Тим часом німці, коли окупували Київ, повторно вилучали у місцевого населення приймачі, щоб вони не мали можливості слухати Українське Радіо. Натомість через міські гучномовці на дротову мережу окупаційна влада розгорнула власне радіомовлення.
Сергій Карамаш – архівіст 1 категорії, президент клубу "Скарбниця документальної пам’яті":
"Віра Іванівна Райко пережила німецьку окупацію. У своїй книжці "Старий Київ на власні очі" вона описала радіомовлення у місті при німцях. Я цитую: "Останні новини повідомлялись по радіо, у газеті і розклеєних листівках, наказах. Вдома у нас була радіоточка, головним чином слухали передачі у вечірні години або у вихідні дні зранку. Мене дивували монологи диктора. Вони дуже відрізнялись від наших довоєнних передач вільністю стиля. Звучали приблизно таким чином: "Привіт, мій друг, Кристіан. Ти вже прокинувся? Цікаво, як ти провів вчорашній вечір? Не лінуйся, вставай на зарядку. Вона допоможе тобі скинути зайвого жиру". Дивно було слухати такі розкуті вислови. Адже ми звикли до суворого контролю дикторів. У нас не допускалися збої і "відсеб'ятина". Потім починалася зарядка під бадьору музику. Часто лунали пісні Лілі Марлен, Розамунда і патріотичні для підтримання бойового духу солдатів".
Хвиля українізації: період можливостей для Українського Радіо
Під час війни здійнялась чергова хвиля українізації. Оскільки театр бойових дій розгорнувся на території України, радянський режим був змушений заохочувати українців до лояльності. Пам’ятаючи 30-ті роки, Голодомор і масові репресії, далеко не всі підтримували владу СРСР. Тож у Кремлі вирішили діяти.
Олександр Кучерук – завідувач відділу Національного музею історії України:
"Україна – це була фактично та територія, заради якої вся ця війна відбувалася, тому що до Росії недалеко дійшло. Все відбулося на території України. І як українці кого підтримують — чи совєтів, чи німців — той і виграв. Поведінка німця на окупованих територіях була жахливіша. Це було для людей страшніше, ніж те, що було при "совєтській власті", при НКВД, і тоді почалися загравання з українцями. Наприклад, кілька фронтів із Степового чи Південно-Західного були перейменовані Перший Український, Другий Український. Був введений єдиний в системі радянської нагородної системи орден Богдана Хмельницького, на якому назва була по-українськи. Були підготовлені підручники історії України, які помітно відрізнялися від довоєнних, які базувалися на короткому курсі, а в цих дозволяють вольності. І через цих письменників, через радіо відбувалося загравання. Тому що на території, окупованій німцями, також почалося загравання з українцями. Наприклад, на території колишньої УРСР були в кожному містечку, районі або в обласному центрі виходили газети, і їх виходило українською стільки, що фактично російською мовою преса не виходила. Була запроваджена грошова система карбованців, які писалися по-українськи і по-німецьки".
Для Українського Радіо це був період можливостей, коли програми не просто звучали українською мовою, але ставали все більше українські за духом. А працювали над ними класики української культури.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Коли уже припекло, почали шукати струни у серцях людей, які б могли викликати патріотичні почуття. Взяти українську літературу: "Данило Галицький". Автор Микола Бажан. Чому раптом згадали про Данила Галицького, який боронив Україну? Таких прикладів дуже багато було, і, звичайно, радіо, не могло стояти осторонь. Там працював цвіт української інтелігенції. Подивіться в нас у музеї фотографії – Олександр Довженко стоїть перед мікрофоном, з пафосом виступає. Остап Вишня, Рильський, Тичина — постійні учасники передач. Петро Панч — у нас фотографії в музеї є посвідчення працівника Українського Радіо. Є наказ: відзначають групу працівників радіо за підготовку новорічної передачі. На першому місці Юрій Шумський — режисер світового рівня. Теж працював на радіо. Тобто всі найкращі сили працювали на радіо".
Українське радіо не припиняло мовлення під час Другої світової війни. Незважаючи на те, що територія України була окупована, радіо продовжувало працювати для своїх слухачів. Воно інформувало про події на фронті і підтримувало моральний дух як цивільних, так і військових. І, що важливо – українською мовою. Війна тривала, і радянська влада була змушена шукати підходи до українців. Українське Радіо змогло використати цей шанс, і саме у розпал війни, 1943-го року, з’являються позивні з національним колоритом – на мотив "Реве та стогне Дніпр широкий". Про це – у наступному епізоді "Життя в ефірі".
