Родина виселених Прокутків – мати Ярина, дочки Єлизавета та Юхима, син Дмитро. Фото із сімейного архіву
Донос про звʼязок з УПА і виселення
Серед депортованих була й родина Олександра Прокутка. Тоді назавжди покинула рідний дім його прабабуся з чотирма дітьми. Ще двоє її синів, включно з дідусем пана Олександра, дивом залишилися в Україні. А найстарший, Юрій, ще до Другої світової війни, в 1930-роках, поїхав розвивати Аргентину.
"Це родина мого діда по батькові. Проживали вони також там, звідки був і я. Це село Кричильськ, Сарненський район, Рівненська область. Родина була в них велика. Батько Іван і старший син Юрій, вони в кінці 30-х років поїхали, була програма, бо в нас територія за Польщею. Вони поїхали в Латинську Америку, освоєння тих земель їм пропонували. Поплили на пароплаві. Там обіцяли їм якісь, видно, і кредити, і землю, і в такому плані. І от почалася війна вже у 1939 році і зв'язок обірвався. Цю частину окупувала Німеччина, цю — Радянський Союз, розділили Західну Україну. Сім'я, що залишилася, це — мати Ярина, потім діти — Єлизавета, Юхима, Марко, Дмитро, Кузьма, мій дід Антон та Пимен. Вони мали там землю гектарів 6-7 десь, жили звичайним життям. І от причина, чому попали вони на виселення — Пимен, який був в УПА. В наші часи в музеї архівні дані були і знайшли в списках Прокутко Пимена Івановича. Він загинув, був в цих загонах УПА. Мені сусід, уже немає його, більше інформації розказав, бо він дуже добре знав цю сім'ю. У 1947 році, коли були післявоєнні часи, була тенденція, коли там якісь конфлікти в селі були, то вони от писали ці доноси, що там така-то сім'я мала зв'язок з підпіллям УПА. Вони просто написали ці доноси, і тоді автоматично вони попадали в ці списки. І от так вийшло із нашою сім'єю, що хтось, видно, написав, там вже одному Богу відомо, як це сталося", — розповів Олександр Прокутко.
Донецьк, Луганськ та Далекий Схід
Коли родину Прокутків прийшли виселяти, то дід Олександра Антон пас телята у сусідньому селі. Так і врятувався. Ще один брат Кузьма мав уже свою родину, дітей. Його тоді теж не забрали. Але, як зазначає Олександр Прокутко, через постійні владні візити, ретельні перевірки, чоловікові довелося виїхати з Рівненщини на Донбас.
"Ще в мене один був дід Кузьма, цей, що залишився, і мій дід Антон. То мій дід Антон дуже не любив радянської влади. Із сімʼї залишився сам, був в такому депресивному стані. А його брат Кузьма теж знаходився тут. В нього молода сім'я, але після війни його почали викликати в райком. Йому порекомендували, щоб він втікав, бо це нічим добрим не закінчиться, то він виїхав на Донбас, на шахти. Так багато хто на той час робив. До війни я спілкувався з його родичами з Донецька, Луганської області. Вони якби все розуміли, але там інші настрої. Зараз я з ними не спілкуюся.
Я зв'язався вже по "Однокласниках" з родичами Марка і Дмитра, бо Єлизавета і Юхима вийшли заміж і змінили прізвище. А от Марка родичі були в Забайкалі, Малоречинську, вони свого діда пам'ятають, хоча мало що знають по цьому, бо ця тема — табу. Про бандерівців їм ніхто ніколи не розповідав.
А Дмитро — це Далекий Схід, там родичі знаходяться, це вже мої троюрідні сестри, то я з ними спілкувався ще до війни, вони фотки висилали і все таке. Дмитра туди вислали, він вже там пішов в армію радянську. Він відслужив там строкову службу. Це вже, можна сказати, з українського мало що залишилось. Вони теж були такі, розумієте, радянські люди. В 2014 році вони написали мені, чи правда, що у вас це відбувається? Майдан і це все. Бо в нас, кажуть, зовсім інше. Та і все, вони не багатослівні, це отак переписка.. Я їм розказав, що було, то вони все зрозуміли і все. Напевно, теж бояться. А після того я видалився з "Однокласників" і більше не спілкувався".
Взагалі про депортацію 1947 року в родині Прокутків воліли не згадувати аж до 1990-х. Дідусь Олександра Антон помер ще за 20 років до проголошення незалежності. Він був закритою людиною. Розумів, що має всі шанси бути заарештованим. Олександр вважає, що дідуся не зачепили лише через те, що він втратив зір на одне око і що був яскравим представником пролетаріату — постійно працював на когось.
Родина Антона Прокутка, який дивом залишився в Україні. Серед них – тато Олександра Прокутка. Фото із сімейного архіву
Родичі, які переїхали до Аргентини, спочатку намагалися підтримувати звʼязок, навіть надсилали якусь матеріальну допомогу. Але в радянські часи українським Прокуткам недвозначно натякнули, що краще з "представниками капіталістичних країн" дружбу не водити.
Ті ж рідні, які залишилися на виселенні, не надто хотіли спілкуватися. Вони, на жаль, повністю зросійщилися. Навіть після розвалу СРСР намагалися спілкуватися на нейтральні теми.
Усі фото депортованої родини зберігалися в темному куточку на горищі. Дітям ніхто нічого не розповідав. Деталі історії депортованих рідних Олександр Прокутко дізнався від сусіда — довгожителя.
"Основним доказом їхнього "куркульства" була металева покрівля"
У родині Мирослави Барабаш також воліли не афішувати те, що їхніх рідних депортували у 1947-му. Але довгими зимовими вечорами пані Мирослава просто діймала бабусю, щоб та розповіла якусь казку. От старенька замість вигадок і згадувала свої поневіряння в Сибіру. Там вона познайомилася з чоловіком, там народився їхній старший син, батько Мирослави:
"З села Покрівці, Жидачівського району Львівської області. Це мої прабаба і прадід, баба і дід мого батька. Розповідала мені про це моя бабуся, про цю всю історію їх виселення. Виселяли їх у 1947 році. Дідусь, прадід мій, Михайло. Прізвище Балабан. Це батьки Михайло і Розалія і четверо дітей – Олекса, Василь, Ганна і Михайло. Бабуся розповідала, що ще було досить тепло. Вони щось робили в городі, в них було велике господарство, вони працьовиті були, мали собі коні, корівку. Тобто, не можна сказати, що вони були дуже заможні, але хазяйновиті люди були. Вони ввечері прийшли з роботи, хто що там мав, поробив, і полягали спати. Десь під ранок уже прийшли люди, почали стукати в двері, в вікна, виганяти їх з хати, сказали взяти з собою лише теплі речі. Ну, фактично, все, що вони встигли взяти, — це те, що було на них, і що похапали зі скрині там, з вішаків. Єдине, що прабабуся, Розалія, встигла взяти молитовник, заховала його за пазуху, бо не можна було такі речі брати. А з Михайлика один з військових намагався здерти хрестика, бо вирішив, що він золотий. Ну, хрестик явно був не золотий, але він так намагався його здерти, що поранив дитині шийку. Йому тоді було 9 років.
Прямо в них на очах повиносили книги, бо сім'я була писемна, вони любили читати. Дідусь, прадід мій Михайло, воював, дійшов до Берліна. Мій тато, коли народився, він народився уже в Сибіру, то він навіть тими медалями за взяття Берліна грався. Але це для тої влади не мало ніякого значення", — розповіла Мирослава Барабаш.
Родина Балабанів ніяк не була причетна до УПА. Просто хтось написав донос, що вони куркулі. Основним доказом їхнього "куркульства" була металева покрівля. Мовляв, у всіх дах під соломою, або з черепиці, а тут така розкіш. Крім того, прадідусь Мирослави відмовлявся вступати до комуністичної партії. Це була віруюча родина, яка мала свої цінності, які аж ніяк не збігалися з комуністичним ладом.
"Бабусю забрали працювати на кухню. Це і врятувало"
Також, як зазначає Мирослава Барабаш, у власності її предків було трохи землі, на яку поклали око в колгоспі. Все це і стало причиною того, що вночі 21 жовтня 1947 року їх просто вигнали з рідної хати, посадили у потяг і вивезли до Сибіру.
"Вони прямо при них викидали з хати образи, книги, вишиті рушники. Підпалили це все під хатою. Єдине, що вони не змогли хату підпалити, бо там залишалася мати моєї прабаби, досить таки огрядна жінка, вже у віці, і вона погано дуже ходила. І вони не змогли її вигнати. Вона просто не змогла встати. Ну і, мабуть, стрес спрацював, то вона залишилась в хаті, фактично сама, бо за нею доглядали діти. Там потім їй, звичайно, сусіди допомагали, але це не родина. Вивезли їх в Усть-Абакан. Спочатку це були такі побудовані бараки, довжелезні, просто з дощок збиті. Це Красноярський край, там досить таки холодно. Це були просто збиті з дощок бараки, в які заганяли людей фактично як скоттну. Вони спали збитих з дощок нарах. Потім вони щось собі придумували там, якісь вже рядна навішали, щоб не відчувати себе в тюрмі, якось відчути себе більше в комфортних умовах, наскільки це можливо на той час було взагалі. Виганяли фактично на роботу, тому що робота була важка, і жінки, чоловіки працювали однаково. Це були роботи з лісом, тобто там десь хтось валив ліс, хтось обстругував ліс, хтось стягав той ліс. Там загинув старший син Олекса. Він працював на крані, була дуже погана погода, сильний вітер, а бригадир їхній був нетверезим і вигнав людей на роботу. Цей кран від сильного пориву вітру перевернувся, і Олекса там загинув.
Спочатку взагалі нічого не платили. Фактично працювали за їжу — баланду. Прабабуся готувала і з тієї баланди за свої кошти, які вона виручала, продаючи своє майно, робила їстівну страву. Там жінки, чоловіки побачили, що вона вміє і її забрали працювати на кухні. Це їх і врятувало, бо дуже багато людей там від цинги помирало, і від вошей. Там страшне, що робилося в тих бараках. Потім, коли вже бабусю забрали на цю кухню, то вона казала, що готувати з того, що вони давали, було неможливо. Якщо це було м'ясо, то воно було гниле, прострочене, смердюче. Майже всі крупи були заражені довгоносиками. Тобто, це важко було з того зробити щось їстівне. Бабуся почали там коріння копати, петрушку садити, як всі українці. Десь біля бараку вони вже собі там якісь грядочки поробили".
"Вони були однієї крові"
Років пʼять родина Балабанів прожила в бараці, а потім переселеним збудували гуртожитки. Нове житло теж не відзначалося комфортом, але хоча б кожна сімʼя мала окрему кімнату. Бабуся Мирослави — Ганна — пішла у швацький цех. Там вчилася і відразу працювала. А хлопцям не було іншого місця роботи, окрім лісоповалу. Молодший — Михайлик — ще не міг працювати у лісі. Він вчився і паралельно шив рукавиці, навіть школярі мали постійні обовʼязки і норми.
Невдовзі 21-річна Ганна, познайомилася з майбутнім чоловіком – Петром Власюком. Хоч він був на 10 років старший, але батьки схвалили цей вибір. Бо дідусь був справжнім українцем.
"У 18 років він "пішов у ліс" і потім в 1943 році, коли нас "звільнила" радянська армія, його заарештували і відправили в Сибір. Наші хлопці робили засідки на німецькі війська, звільняли з полону всіх. Вони не знищували росіян, звільняли всіх, просто своїх вони, ясно, до себе забирали, а тих — відпускали. І так йому пощастило звільнити одного офіцера, який потім його впізнав і сказав, що він — ворог народу. Його заарештували і відправили теж в Сибір. В нього набагато страшніша історія. Він пройшов сталінські табори.
Коли він зустрівся з бабусею в 31 рік, то в нього ні одного зуба не було в роті. Тобто, цинга. Просто така ще ситуація була, що там дуже важко було, чоловіки рано гинули. Чоловіки працювали на лісоповалі, і молоді хлопці дуже часто гинули там. А жінок залишалося багато. Прадід мій сказав бабусі, що "або ти підеш за українця, або ні за кого". Так сталося, що він прийшов до їхнього гуртка і вони познайомилися. Одружилися, в них було четверо дітей, вони все життя прожили разом. Чи це було кохання, чи, може, взаємна повага, взаємовиручка. Вони були однієї крові.
Їм дозволили виїхати звідти в 1958-му, але не дозволили їхати на Львівщину. Мій дідусь був із Рівненшини, тож вони поїхали саме туди. Їм там виділили землю і вони вже збиралися будуватися, закупили матеріали. Вже їм це все привезли. Але прадід мій Михайло постійно писав до Києва прохання про дозвіл на повернення додому. І вони дочекалися. Все покинули і поїхали на Львівщину".
Розповів свою історію лише перед смертю дворічному правнуку
Молода сімʼя із дворічним сином Ярославом, татом Мирослави, залишилася на Рівненщині, а уся інша родина повернулася у Львівську область. Там їх таки дочекалася старенька прабабуся, яку не змогли депортувати разом з усіма. Землю, звичайно, забрав колгосп, але хата вціліла.
Після повернення до усіх депортованих часто навідувалися з обшуками. Могли прийти вночі перевірити, чи немає зайвого майна. Сільські люди теж інколи дивилися на переселених як на "ворогів народу". Тому історію депортації намагалися приховати. Навіть батько Мирослави, який народився в Сибіру, не знав подробиць. Деталі дідусь-бандерівець розповів уже маленькому правнуку перед смертю.
"У мене дідусь був цікавою людиною, він дуже скромний був і мало що так розказував про себе. І взагалі, мабуть, важко це було розказувати. Але останні 9 місяців він лежав, не вставав зовсім. В мене тоді вже був син, ще маленький, два роки лише, але він йому дуже багато почав розповідати. Тобто не нам — дітям, внукам, а правнуку. І от все, що він розповідав, я "мотала на вус". Він розповідав і про зустрічі з Нілом Хасевичем, якого знав особисто, і як розносив листівки, які друкувалися в друкарні Уласа Самчука. І взагалі такі історії, як вони комунікували, бо він працював в підпіллі, як вони виживали взагалі. Це було дуже страшно і цікаво. Тоді ми ще не знали, що нас ця війна чекає, і ти думав, "як можна було жити в той час, як вони взагалі не боялися".
.jpg)
Родина Мирослави Барабаш під час короткої зустрічі з сином Вадимом. Вадим – праправнук переселених Балабанів і правнук бандерівця Петра Власюка. Фото із сімейного архіву
Син Мирослави Вадим Барабаш памʼятає лише міцний потиск руки прадідуся Петра. Хлопець певним чином продовжив його справу життя. Адже Вадим з першого дня повномасштабного вторгнення пішов добровольцем на фронт, хоча за станом здоровʼя міг не йти. Зрозуміло, у 2 роки навіть вражаючі розповіді не залишаються у памʼяті. Але спогади Петра Власюка, коли він намагався їх передати правнуку, старанно занотувала пані Мирослава. Таким чином історія родини відновлена і тепер передаватиметься поколіннями.
