Остромирове Євангеліє. Фото з відкритих джерел
Українці ― це автохтони на наших теренах
Чи має наша мова тисячолітню історію?
На історичному фундаменті будується сьогодення і проростає та сила, з якою наші воїни боронять рідну землю. І боронять наш цивілізаційний вибір, нашу традицію, мову і культуру. Вони боронять нас, Україну. Чи має наша мова тисячолітню історію? Нам усім треба запам’ятати: українці ― це автохтони на наших теренах. Не перекотиполе, не якісь кочові племена. Тому те, що було найдавніше на наших теренах, ми називаємо викопною культурою певного археологічного періоду, але вона була саме тут. І артефакти цієї культури то там, то тут промовляють у нашій культурі, а це означає, що міжчасова переємність існувала. Наші прапращури не були без’язикими й безмовними і не бігли до когось запитувати, як їм комунікувати між собою, яких пісень співати, яких обрядів дотримуватися. Вони творили своє матеріальне буття і духовну культуру. І плекали свою мову, яка їх виводила у скрутні часи тонкою стежиною над проваллями історії та зберегла їх до сьогодні. Отже, сила мови полягає у збереженні етносу та розвитку нації. Увесь досвід було акумульовано у мові, тому він завжди проростає, ми це спостерігаємо у різних регіонах. Україна сьогодні має потужну словесну культуру, велику літературу, а це не створюється за одне-два покоління. Це ― тисячоліття.
З Остромировим Євангелієм прийшло християнство і на Новгородську землю
Як і чому у нас вкрали Остромирове Євангеліє?
Треба збагнути одне. Розвиток українців на зламі тисячоліть, йдеться про ІХ-Х-ХІ століття, це був небачений вибух. Містобудування, зведення оборонних споруд, поява нової архітектоніки суспільства ― і рівень інтелектуального розвитку наших земляків у ті часи був настільки високим, що надбання християнства поширювалися навіть до офіційного його прийняття 988 року. Вже були церкви і бабця Володимира Хрестителя вже тут була християнкою. А християнство ― це система правил, записаних на скрижалях великих книг, але де їх узяти? Де взяти писарів, які будуть множити ці книги? Уявіть собі, 700-800 великоформатних аркушів потрібно було лише на одне Євангеліє. І князь розумів, що треба вкладатися в культуру, освіту та людей, що були носіями цієї культури. Це монаший корпус, який займався переписуванням книг. Люди віддавали на процес переписування все життя. Переписували зі староболгарських оригіналів, і серце писарів вело руку так, як вони говорили між собою. Так із "солнце" з’явилося "сонце". Вимальовувалася кожна літера, і це називалося уставне письмо. Наприкінці Остромирового Євангелія є припис людини, яка його переписала ― дяка Григорія: "А хто горазд сього напише, не може заздрити мені грішному. Не кляніте ― благословіте". Отже, крім того, що в євангельському тексті ми бачимо українські елементи, маємо цілий припис, де зазначено й роки 1056-1057. І це зроблено тут, у Києві. У той момент, в ХІ столітті Новгород як нове місто був підпорядкований Києву і копіював його уклад. Князь київський посилає свого посадника Остромира до Новгорода і дає йому священну книгу ― Євангеліє. Протягом тривалого часу ця книга там зберігалася як найсвятіша книга, бо з нею прийшло християнство і на Новгородську землю. Одначе, коли вже у петровський період з’явилась небачена сверблячка переписати історію, треба було всім показати, що носіями історичної правди, справедливості та історичного права є Московія. Аби показати, що всі давні книги ― це книги руські, вони і назву Русь тихесенько підім’яли під себе, заступивши Московію Руссю. На велике щастя, ні Петро І, ні пізніше Катерина ІІ не зрозуміли історичної значущості цього рукопису ― і віддали його в імператорську бібліотеку. І вже у ХХ столітті було зроблене факсимільне видання, воно опубліковане та є в багатьох університетах.
Староукраїнську мову визнавали у Європі, а наші книжники були поліглотами
Але я б хотів зробити місточок ― не одним Остромировим Євангелієм була цінна київська вибухова традиція книжності. Були закладені основи шкільництва задля поширення грамотності, і графіті Софії Київської, Чернігівських печер свідчать про те, що вже був рух якісно нової етнічної спільноти ― рух до знань. Київ, Чернігів, Галич, а згодом Львів стали центрами, де творилися сотні найрізноманітніших пам’яток культового змісту та історико-культурного. Бо "Повість временних літ" Нестора Літописця, що б там не говорили, була дуже важливою пам’яткою. Далі ми перейняли греко-візантійську традицію створення енциклопедій. Наші енциклопедії називалися "Ізборники" ― це зведення інформації з різних галузей знань певної епохи. Крім того, на київських пагорбах був створений унікальний теологічно-філософський твір першого митрополита Іларіона ― "Слово про закон і благодать". Тобто автор бачив аудиторію сприймачів такого тексту, а це був дуже високий рівень метамови. Ми говоримо, що було "Слово про Ігорів похід", і це закономірно, бо ці героїчні саги творились у європейському контексті. Ми зналися з усією Європою, адже з княжим двором Києва намагалися породичатися багато королівських родин Європи. І тому сама традиція книготворення, текстотворення збереглась упродовж навіть чорних століть, коли ми зруйновані й підпорядковані несли найважливіше: "навчи свою дитину грамоті". А згодом наші ремісничі цехи обов’язково давали на школу і науку й утримували дітей, щоб дати освіту. Отже, ми говоримо про високий рівень книжності, культури і літератури нашого народу. Ми маємо всі докази, що староукраїнська мова київських книжників і також галицьких була одночасно мовою, яку використовували в Румунії, при дворі Стефана Воєводи. Пам’ятки ці збереглися. А коли постала Річ Посполита, то об’єднання Литви та Польщі теж не оминуло використання староукраїнської мови ― один із варіантів Литовського статуту написаний зі значними домішками староукраїнської мови. Тобто ця мова була розвинена, її визнавали, а українські книжники були поліглотами, бо перекладали з інших мов. Говоримо про глибинну українську традицію.
Фото: Наталія Грабченко та Павло Гриценко у студії Радіо Культура
Нашу колосальну спадщину треба осмислювати і говорити про неї на повен голос
Що ж ми знову доводимо у ХХІ столітті, коли північний опонент продовжує паплюжити нашу мову й культуру на всіх міжнародних майданчиках? Ви сказали про фонетичне зросійщення ― саме в такому вигляді ми вивчали "Слово о полку Ігоревім" та "Повість минулих літ". Це величезна диверсія проти української мови. Як же нам відстоювати своє?
Зроблю ще історичну ремарку. Князь вручає Остромирове Євангеліє посаднику Остромиру з рук в руки. Але проходить час ― і інший український князь Іван Мазепа долучається до рятування Пересопницького Євангелія, знаючи про те, що багато українських рукописів возами вивозили до Москви "для ісправлєнія", тобто фактично для викидання в болото. Це було свідоме й цілеспрямоване нищення того інтелектуального доробку, який існував у домосковський період в Україні. А українці завжди були дуже вкорінені, вони ховали частину рукописних Євангелій і Часословів. Тож у нашій науковій бібліотеці імені Вернадського є оригінал Пересопницького Євангелія, на якому складають присягу новообрані президенти України. Іван Мазепа тримав у руках це Євангеліє, дав гроші на оклад, а потім, у 1845 році, Тарас Шевченко тримає це Євангеліє у руках. Це ж перст Божий, бо не все згоріло і не все знищено. А кілька років тому ми дізналися, що у Вільнюській бібліотеці зберігається рукопис 1520 року ― унікальне Євангеліє з Полісся. І ми не знаємо, де ще можуть бути віднайдені нові й нові рукописи. Нашу колосальну спадщину треба осмислювати і говорити про неї на повен голос. Чи ми перекричимо московські інститути, спеціально фінансовані, щоб сіяти неправду або "тенденційну правду". Проте є одна правда ― це пам’ятки українські, доробок українського народу та свідчення окремішності українського народу, його інтелектуальної сили, яка виявляла себе упродовж тисячоліть. Західні суспільства й політики не тримали цих пам’яток в руках і перебувають здебільшого під впливом російської пропаганди. А сьогоднішній представник кремлівського жандармського управління Путін повторює: "нє било, нєт і бить нє может, ето видумка Лєніна".
Українці ― європейський народ. А тим, хто за "поребриком", доведеться змиритися
Ми говоримо, що сучасна українська мова ― це мова Котляревського і Шевченка. Чи правильне таке формулювання? Виходить, що ми відмовляємося від спадку ХІ-ХІV століть, який свідчить, що в Київській Русі розмовляли українською мовою?
Ми маємо усвідомлювати, якими основними лініями відбувався розвиток мови. Була народна мова, яка перебувала у стані постійного оновлення і розвитку та передавалася здебільшого усним шляхом від старшого покоління до молодшого. Саме завдяки цьому механізму збереглися праслов’янські елементи в нашій мові. Українська мова своєю структурою ― виразно центральнослов’янська, медіальнослов’янська, яка має зв’язки з південними слов’янами, іншими східними слов’янами та західними слов’янами. Вона абсорбувала елементи різних мов. Але коли йдеться про закріплення у літературному стандарті, то староукраїнський стандарт мав носіїв Івана Вишенського та Григорія Сковороду, а коли він зайшов у певну структурну суперечність із розмовним мовленням, то орозмовлення й онароднення мови відбулося у вибухових текстах Котляревського, Шевченка, Квітки-Основ’яненка, харківських поетів-романтиків. Цей процес набирав сили й у західних землях України, згадаймо Русалку Дністрову. Від староукраїнської спадщини ніхто ніколи не відмовляється. Її треба вивчати, але потрібно розуміти, що в період бездержавності кінця ХVІІІ-ХІХ століття український етнос могла врятувати лише нова форма літературної мови, тобто потрібен був чисто народний об’єднавчий імпульс. І зрозумілі Шевченкові слова з їх ритмікою і словоладом можна було чути поза текстом, як народну пісню, тож ці слова народ об’єднали. Сьогодні нам не треба слухати нікого, бо ми маємо вердикт, вистражданий мільйонами українців: українці ― європейський народ. Він має сильну мову і сильну культуру. Дбаймо за її збереження, поширення та утвердження. А тим, хто за "поребриком", доведеться із цим змиритися.
