Українське кіно в Каннах
"Вчора відбулась прем’єра першого в офіційній програмі українського фільму "Памфір" режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Всі іноземні колеги, преса кажуть, що це — один з найкращих фільмів програми. До нього величезна увага, зала була повна, потрапити майже неможливо, квитків немає. Фільм справді надзвичайно сильний, я під великим враженням та бажаю йому хорошої фестивальної історії", — розповіла Юлія Сінькевич.
Продюсерка додала, що вчора був український показний день, на кіноринку було презентовано безліч українських кінопроєктів: окремо ігрових, а окремо — документальних, які зараз знаходяться у виробництві: "Також була панельна дискусія, де говорили про ситуацію в українській кіноіндустрії під час війни та те, яким чином наші партнери можуть бути корисними, що є для нас больовими точками та які шляхи вирішення проблем. Питань, звісно, більше, ніж відповідей, але є величезне бажання допомагати Україні, бути солідарними та знаходити можливість підтримки кіноіндустрії та наших фільмів".
"Бюджети Держкіно, Українського культурного фонду і Українського інституту були кардинально скорочені, тому що кошти перенаправлені на наш захист. Проте є багато як європейських, так і світових ініціатив, які збирають кошти на підтримку кінематографістів, документальних проєктів. Зараз це складно назвати проєктами, тому що документалісти скоріше документують те, що відбувається, і використовують це і для міжнародних медіа, і для наших ЗМІ. Проте в подальшому з цього, скоріше за все, будуть і авторські проєкти", — зазначила Сінькевич.
Разом з тим, продюсерка додала, що українській державі треба бути проактивно налаштованою щодо питань культури, незважаючи на підтримку світу: "Треба розуміти на даний момент важливість підтримки культури і власне нашій державі знаходити можливість підтримувати кіноіндустрію, адже є величезна небезпека у відтоці кадрів. Люди можуть піти з професії або виїхати за кордон і це призведе до стагнації індустрії. З боку світової кіноспільноти є бажання допомагати, але ми також маємо бути активними".
"Щодо тематики, то останні вісім років більшість українських фільмів так чи інакше пов'язані з війною і зараз лише сильніше видно, що відбувалось до, чому для нас ця війна, яка повномасштабно розгорнулась, не є сюрпризом", — зазначила Сінькевич.
Разом з тим, продюсерка додала, що в рамках кінофестивалю майже всі режисери, коли представляють свої стрічки, там чи інакше торкаються теми України та загрози миру в світі: "Всі кажуть, що, знімаючи фільми, уявляли їх в іншому контексті, але зараз вони прочитуються зовсім з іншої точки зору, враховуючи, що світ змінився".
Російські vs українські кінематографісти: хто перемагає?
Вчора Каннський кінофестиваль сколихнув й кінорежисер Сергій Лозниця, який зробив ввечері багато контроверсійних заяв, виступивши на захист росіської мови і культури. Щодо бойкоту російського кіна, режисер заявив, що російські кінематографісти є жертвами агресії, як і українці.
"Розуміння причин бойкоту західній Європі дається надзвичайно складно, розуміння причин цієї агресії — також. Ми маємо дуже багато як приватних, так і публічних розмов, де пояснюємо з точки зору історії, культури, економіки, що це означає. Адже навіть якщо російські фільми зняті на приватні гроші підсанкційного олігарха, за них сплачені податки, які пішли на війну проти України.
На цьому інформаційному полі дуже складно битися, особливо, враховуючи, що Лозниця в західному світі є одним з найвідоміших українських режисерів. До нього звертаються, на нього орієнтуються, але інші українські кінематографісти не поділяють його точку зору".
"Вже минулого року на Каннському кінофестивалі, в рамках якого відбулася прем’єра фільму Лозниці "Бабин яр. Контекст", була критика з боку України, що такі меседжі є шкідливими для нас. Вони є перекручуванням історичної правди. Тому, звичайно, в нас позиція єдина, але багато журналістів чи не першим питанням ставлять питання бойкоту, стосунків та можливості діалогу з росіянами".
"Як на мене, зараз ми маємо говорити про себе: хто ми такі, чому європейці мають знати українське кіно та культуру, що почитати, подивитись, аби дізнатись про українців більше. Адже головна думка, яка звучить: ми дуже мало про вас знаємо", — пояснила Сінькевич.
Наостанок продюсерка торкнулась й питання присутності російських делегацій на Каннському кінофестивалі та того, як вони співіснують в одному просторі з українцями: "Зараз росіян в Каннах не настільки багато, як раніше, тому особистого перетинання з ними немає. В цілому ж всі з розумінням ставляться до того, що українці не хочуть зустрічатися з росіянами. Відтак відкритого протистояння, конфлікту та навіть спілкування я не мала. Росіян мало через об'єктивні логістичні проблеми, також делегаціям було відмовлено в участі на кіноринку, а багатьом російським проєктам відмовлено в акредитації. Вони отримали меседж, що їм тут не раді".
"Разом з тим, не скажу, що щось змінилося в лобіюванні російського кіно, крім того, що Україні надали простір для власного голосу. На скандальні заяви того ж Серебреннікова (російський режисер висловився проти "скасування" російської культури через напад РФ на Україну та закликав допомагати сім’ям російських військових і росіянам-переселенцям, а також пом'якшити санкції проти російських олігархів — прим.ред.) жодної реакції від Каннського фестивалю не було. На всі запити щодо сумнівності фінансування його фільму так само були дані якісь дуже абстрактні відомості про те, що це знімалося до війни. Але, попри все, митці відчувають, що зараз червона доріжка — це обгортка, адже ми маємо довкола дуже серйозну загрозу, яка не так вже й далеко від Каннського узбережжя", — підсумувала Юлія Сінькевич.
Фото: Армія.Inform
