На Україну чекає провал кіновиробництва — Денис Іванов

На Україну чекає провал кіновиробництва — Денис Іванов

На Україну чекає в наступні роки провал кіновиробництва, констатував в інтерв'ю Радіо Культура продюсер, кінодистриб'ютор Денис Іванов. За його даними, наступного року ми очікуємо, можливо, 5-7 українських повнометражних фільмів. Усі вони були запущені у виробництво до повномасштабної війни, а фінансування отримали до 2019 року. Тому тут точно буде провал. І пов’язаний він не так із об’єктивними причинами пандемії та війни, як із дисфункцією Державного агентства з питань кіно, стверджує Денис Іванов. Під дисфункцією він має на увазі розподіл грошей. Найбільше фінансування отримали серіали, зазначає кінодистриб'ютор. І ці серіали зніматимуть скоріш за все ті компанії, які до 2022 року знімали спільно з росіянами, вважає Денис Іванов.

0:00 0:00
10
1x
Програма:

 

На фото: Вадим Карп’як і Денис Іванов у студії Радіо Культура

 

"Ці серіали зніматимуть скоріш за все ті компанії, які до 2022 року знімали спільно з росіянами"

— Я регулярно спілкуюся з режисерами, продюсерами й від усіх чую одне й те саме: зараз ми додивляємося останні фільми, які почали знімати перед широкомасштабним російським вторгненням. У 2024-25 році у нас буде провал художнього кіно. Нас справді чекає така критична ситуація?

Справді, все досить погано. Коли виділяється фінансування, зазвичай минає ще 2-3 роки і лише потім фільм виходить. А деякі фільми виготовляються навіть довше — 5-6 років. Тому наступного року ми очікуємо, можливо, 5-7 українських повнометражних фільмів різного рівня якості. Усі вони були запущені у виробництво до повномасштабного вторгнення, а фінансування отримали до 2019 року. Тому тут точно буде провал. І він пов’язаний не так із об’єктивними причинами пандемії та війни, як із дисфункцією Державного агентства з питань кіно, яке є основним інвестором кінопроцесу.

— Що ви маєте на увазі під дисфункцією?

Це те, в який спосіб розподіляються гроші. Наприклад, є така загальна фраза "конфлікт інтересів". У нас виділяються гроші на кінематограф, і Держкіно зобов’язане провести творчі конкурси. Їх оцінюють експерти, які обирають найкращі сценарії, а потім найкращі презентовані проєкти — і фінансують їх. Далі ці результати затверджує Рада при Держкіно. На останньому конкурсі кінопроєктів, який відбувся 2021 року, ми побачили серед експертів людей, чиї імена навіть не гугляться, а їхні відгуки на проєкти перебувають на рівні середньої школи. Рада з держпідтримки була переобрана, і зараз термін її дії продовжено через воєнний стан. Її очолює Артем Колюбаєв, який був фігурантом декількох журналістських розслідувань про "дивне" збагачення. До Ради входять люди, які фактично мають конфлікт інтересів — вони є або працівниками компаній, що отримують державне фінансування, або очолюють ці компанії, тобто довіри до результатів проведеного конкурсу немає. Ми розуміємо, що навіть в умовах обмежених ресурсів можна діяти ефективно. А тут у фіналі бачимо результати конкурсу: міжнародні копродукції, коли крім України у фільм вкладаються й інші держави, зайняли десь один відсоток фінансування. Тобто ми фактично відрізали українських кінематографістів, які мають певний міжнародний статус, від подальшого фінансування, адже якщо в тебе не вкладає твоя країна, то й інші країни в тебе не вкладатимуть. Та частина переможців, які отримали найбільше фінансування, це серіали. Ми розуміємо, що кінематограф — це і глядацькі фільми "Довбуш" та "Мавка", і стрічки, спрямовані на культурну дипломатію, і анімація, і документальне кіно, і фестивалі, і кінознавчі розвідки. З усього цього валу, що можна було зробити для кіно, найбільше фінансування отримали серіали. Тому коли зараз лунають ідеї "а давайте витратимо більше одного мільярда гривень на кіно", ми з колегами розуміємо, що ці гроші підуть перш за все на телесеріали, які чомусь є основним об’єктом підтримки з боку держави. Ці серіали зніматимуть скоріш за все ті компанії, які до 2022 року знімали спільно з росіянами. І фактично ми вже поставили на паузу те покоління, що за останні десять років дебютувало і показало результати — зробило свої перші фільми. Вони не пройшли попередній конкурс, тож можуть не отримати фінансування, а отже, ми можемо втратити ці здобутки.

— Тут ідеться про художнє кіно. А що з документалістикою в Україні? Усі хвалять українську документалістику, і режисери, і телеканали знімають свої документальні фільми.

Так, документалістика як ігрове кіно також буде зніматися. Але це нагадуватиме історію, коли ти зробив щось руками, а потім тобі зав’язують руки і кажуть: а ти можеш зробити те ж саме, тільки без рук?

 Має бути "відкритий доступ до фінансування — не для своїх, а для талановитіших"

— Складається враження, що є певний розкол у кіноспільноті на "ми" і "вони". "Вони" — це ті, хто сидять на бюджетних коштах, а "ми" — це незалежні митці, які не мають доступу до цих коштів. Є такий розкол?

Безумовно, є. Бо сам принцип фінансування мистецтва передбачає, по-перше, експертну оцінку спроможності та якості проєктів, а по-друге, має бути відкритий доступ до фінансування. Тобто коли є експертність та відкритий доступ до фінансування — не для своїх, а для тих, хто талановитіший і має більше перспектив — тоді ми бачимо розвиток. Ми його побачили з 2014 року, коли у нас було майже 8 років, за які українське кіно не просто постало, а почало брати участь у великих міжнародних фестивалях — Канни, Берлін, Венеція. Українські фільми почали складати питому частину кіноринку, і це не лише комерційні фільми. Стрічка "20 днів у Маріуполі" стала найбільш касовим українським документальним фільмом. Зараз вона зібрала 2 мільйони гривень у кінопрокаті, це абсолютний рекорд для документального фільму. Крім того, всі розуміють, що це не просте кіно, а фільм, який може ретравматизувати, але люди ідуть на нього. Ми бачимо, що суспільство подорослішало, воно готове дивитися правді в очі, оцінювати реальність і знаходити себе у цій реальності.

— Чи можна сказати, що українське кіно без державного фінансування поки що не виживе, тобто комерційно воно не здатне зараз себе окупити?

Це трапляється не лише в Україні, а й в усіх європейських країнах. Тобто культура не є бізнесом. Кіно є бізнесом тільки у Штатах, може, в Індії та Китаї. Тобто на великих кіноринках або кінематографіях, які мають велику експансію по світу. Бельгійське, німецьке кіно, навіть французьке кіно, яке є одним із найбільших експортерів по світу після американського, усі вони мають державну підтримку. Тому що підтримка та розвиток освіти, медицини і культури має бути функцією держави.

Кейс кіновиробництва у Франції

 — Якщо французьке кіно дотаційне, то ці дотації — з боку французького бізнесу чи держави?

Якщо ми візьмемо Францію як абсолютно окремий кейс, то підтримка держави там існує на декількох рівнях. Насамперед, Франція є одним із лідерів за кінопереглядами — там велика аудиторія, яка ходить у кінотеатри. І з кожного квитка частина грошей іде у фонд, що фінансує майбутні стрічки. Французькі платники податків також інвестують у ці стрічки, і французькі телеканали також мають фонди. Є регіональні кінокомісії, які теж мають свої фонди. Якщо до тебе в регіон приїжджають знімати кіно, то на 1 євро ти отримуєш ще 2-3 євро, які витрачає знімальна група, щоб там жити і винаймати людей. Тому система цієї підтримки багаторівнева. Якщо подивитися на Чеську республіку, Данію, Швецію, там є Міністерство культури, є кінофонд, який або підпорядковується міністерству, або існує окремо, він проводить конкурси кінопроєктів. У 2014 році у нас із російськими колегами були жваві дискусії, коли ми казали: "Друзі, ви нас хочете захопити, але у нас теж є культура". На що вони відповідали: "А що у вас є? Яке кіно ви можете показати? Що воно в прокаті зібрало?" Зараз ми можемо відповісти на ці запитання. Саме завдяки державній підтримці на певний період у нас розквітло кіно, усі його види. Зараз усе це згортається, залишаються телесеріали, які є дуже специфічним жанром. Я взагалі не знаю, наскільки етично сьогодні вливати більше мільярда гривень у структуру, яка вочевидь має корупційні ризики, в той час коли самі кінематографісти вже другий рік намагаються збирати на дрони.

"Для кінематографістів середній рівень серіалів, які у нас знімаються, "нижче поясу" 

— Чи справді серіали є ширвжитком? Можливо, це просто недооцінена частина кіно, адже по телевізору та в інтернеті їх побачить набагато більше людей, а отже, серіали швидше посунуть ідею українського кіно в маси, ніж фільми в кінопрокаті?

Я не хотів би знецінювати досягнення серіалів, тому що насправді є дуже цікаві серіали. Але коли ми говоримо про українське серіальне виробництво, то переходимо на зовсім іншу територію. Я можу згадати декілька українських серіалів, що відповідали певним стандартам художньої якості. "Спіймати Кайдаша" Наталки Ворожбит або, наприклад, серіал "І будуть люди" Аркадія Непиталюка. Для кінематографістів середній рівень серіалів, які у нас знімаються, все ж таки "нижче поясу". Тому що у людей, які знімають серіали, дуже проста економіка: знімаємо за 50% бюджету, а інші 50% кладемо собі в кишеню. Протягом двадцяти років розвивалося саме таке серіальне виробництво, воно було спрямоване більше на копродукцію з Росією, ніж на створення свого продукту. Це ті серіали, які вмикають о 16:00 для умовної Антоніни, тобто так зване "мило". І коли ми говоримо про серіали як частину культури, то бачимо, що вони не виконують свої функції. У нас зараз триває дуже важливий історичний момент, і ми як нація маємо сформувати міф про себе. Бо нація — це завжди оповідь про себе. Можемо взяти приклад серіалу "Юрік" про події в Маріуполі та стрічку "20 днів у Маріуполі". Серіал "Юрік" подивилася мільйонна аудиторія, адже телебачення є безкоштовним медіа. На "20 днів у Маріуполі" люди мають піти в кінотеатр, витратити час, заплатити за квиток, до того ж не в кожному місті є кінотеатр. Але коли ми говоримо "оповідь про себе", то наші серіали тієї якості, що є зараз, не створюють цієї розповіді українців про себе. Вони є симулякрами того, що відбувається. Згадаймо ті серіали, що були профінансовані (або планувалося фінансування) Держкіно України чи Міністерством культури, наприклад, "Санаторій Незабудка" або ж скандальний серіал Юрія Горбунова ("СМТ Інгулець" — ред.). Ми не говоримо зараз про серіали на зразок "Чорнобиля", які за своїми бюджетами перевищують річний бюджет українського кінематографу. Ми говоримо про продукт, знятий на якусь тему через конкурси, коли Мінкульт оголошує конкурс на серіал за тиждень до дедлайну подачі документів. Це все одно що сказати: принесіть мені за тиждень повну розкладку створення нового автомобіля з усією документацією. За тиждень ти просто фізично цього не зробиш, тобто це одразу обмежує людей, які можуть отримати фінансування. Мені здається, у нас зараз стоїть питання виживання, а серіали, особливо профінансовані у такий спосіб, мають почекати.

Останні новини
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Замість Китаю - ЄС. Хто стає головним споживачем української агропродукції?
Замість Китаю - ЄС. Хто стає головним споживачем української агропродукції?
Достукатися до байдужих: Інна Іщенко та Moisei випустили трек "Колискова"
Достукатися до байдужих: Інна Іщенко та Moisei випустили трек "Колискова"
"МСЕК існують": куди звертатися для отримання статусу особи з інвалідністю в час реформи? Коментує експертка
"МСЕК існують": куди звертатися для отримання статусу особи з інвалідністю в час реформи? Коментує експертка
Новини по темі
Радіотеатр: традиція, закладена Українським Радіо у 30-х роках минулого століття
Рейган на зустрічі з Горбачовим цитував "Український вісник". Кендзьор про створення легендарного самвидаву
Дуже важливо, що пам’ятання про загиблих відбувається вже під час війни ― Стичинський
Зробити театр масок було моєю університетською мрією — режисер Давид Петросян про виставу "Слуга двох панів"
Творці фільмів "Сірі бджоли", "Редакція" та "День як день" на Радіо Культура