"Наша задача — наповнити світ українським, а не позбавити російського" — публіцист Віталій Портников

"Наша задача — наповнити світ українським, а не позбавити російського" — публіцист Віталій Портников

Чому історія розвивається через війни й кризи та чи є місце нормі у 21 сторіччі? Чи буде кінець Російської імперії та що українцям варто робити для перемоги? Про це в ефірі Радіо Культура говорить журналіст, публіцист Віталій Портников.

0:00 0:00
10
1x

Віталій Портников. Фото: ФБ-сторінка Віталія Портникова

Життя в процесі зміни обрисів реальності

Впродовж останніх кількох років світ загалом і наша держава зокрема зазнали стрімких змін. Ковід з локдауном, повномасштабне вторгнення Росії в Україну спричинили швидку втрату колишніх обрисів реальності. Віталій Портников вважає: 

"Ми жили ще в ХХ сторіччі, а стали жити в ХХІ. Існували певні ознаки того, що минуле сторіччя закінчується, і воно нарешті закінчилося.

Атака на вежі-близнюки у США була такою ознакою зміни, напад Росії на Україну у 2014 році теж. Однак насправді пандемія й велика війна чітко показали, в якому саме світі ми житимемо найближче десятиріччя. У нас є ілюзія, нібито єдине, що нам зараз потрібно, — це закінчення російсько-української війни. Пандемії немає, війна закінчиться, і все буде, як було. Але так не буде. Відбуватимуться інші події, тому що триває кризова епоха. Суспільства перебувають у кризовій ситуації. Це очевидна річ, яку ми маємо усвідомлювати".

Як змінюються категорії "нормальність", "норма", "звичка"?

Публіцист зауважує, що поняття звички залишилося сталим, однак поняття "нормальність" змінюється: “Ми всі звикли до певної цивілізації. Причому вона теж була нетривалою, бо між радянською цивілізацією, в якій ми жили до початку 1990-х, і сучасною цивілізацією, до якої ми почали звикати, існує провалля.  

Що змінює цей світ?

Віталій Портников вважає, що світ змінюють нові інформаційні технології: "Ми говорили про це ще в епоху "нормальності". Коли безвідповідальність стає не виключенням, а нормою. Скажімо, тріумф Дональда Трампа. Про це ми колись читали в Айзека Азімова — про появу Мула, який не підкорявся політичним законам і повністю змінив людську цивілізацію на сторіччя. Дональд Трамп — хороший приклад людини, яка не підкоряється системі й змінює систему під себе або просто її руйнує.

Брекзит — теж дуже хороший приклад. Коли ми говорили про те, що він призведе до катастрофічних наслідків для самої Великої Британії, і британці будуть проти нього вже за кілька років, це сприймалося як нерозуміння ситуації саме у безвідповідальних суспільствах. У Британії вважали, що це точно буде нормальним вибором. І в Україні британців підтримували. Хоч самі ми хочемо в Євросоюз. Для мене це була ілюстрація безвідповідальності. Тепер ми бачимо, що більшість британців розуміє, що Брекзит був помилкою, але "потяг пішов", і вони, можна сказати, з нього зійшли. Для нас це теж має бути серйозним уроком на майбутнє: навіть внормоване, усталене суспільство може ухвалювати рішення, з яких потім не бачить виходу".

Що робити звичайній людині, щоб не боятися складних рішень?

Журналіст зазначає, що цей рецепт дуже умовний: "Ми не можемо сказати людині "багато читай, багато думай", як і не можемо сказати "кожного дня тренуйся", "не пий пива, пий зелений чай". Людина має жити так, як вона вважає для себе за комфортне. Інша справа, які умови для цього комфорту створені.

Ми перебуваємо в перехідному періоді. Такі періоди наставали завжди, коли змінювалися інформаційні технології. Повірте мені: перехід до друкарського верстата Гутенберга був не меншим шоком для людства, ніж інтернет. І ми, до речі, знаємо "прекрасний" наслідок створення цього друкарського верстата — Велика французька революція. Масові репресії, гільйотина, світові війни, війська Наполеона по всій Європі й Єгипті. Подумайте, це точно було б без верстата? Я не впевнений.

Так само становлення християнства як головної панівної релігії, тому що з'явилася книга, яку можна було переписати й передати іншим. Ну і чому ми тоді дивуємося, якщо книга, переписана від руки, і друкарський верстат змінили цивілізацію до невпізнаності? Чому має бути інакше з новими інформаційними технологіями? Так само сталося, коли з'явилося радіо й телебачення.

Потрібні роки, щоб людство призвичаїлося до цього, щоб сформувалася нова цивілізація, в якій ми будемо жити. Але це обов'язково відбудеться через кризи, війни, загибель великої кількості людей, — цього неможливо уникнути. Стільки, скільки людство буде розвиватися, воно буде породжувати нові можливості й кризи. До цього потрібно ставитися по-філософськи".

Глобальні кризи та наслідки Другої світової

На думку Віталія Портникова, історія розвивається не просто тому, що не вирішуються проблеми держав: "Історія розвивається тому, що не вирішуються проблеми народів. Друга світова війна продемонструвала невирішеність єврейської національної проблеми, і стався Голокост. Спроба світу розв'язати проблеми єврейського народу призвела до серйозної кризи на Близькому Сході. Тому що було чимало тих, хто був не зацікавлений у вирішенні цієї проблеми.

Але так само Друга світова не розв'язала проблеми багатьох інших народів, зокрема українського після Голодомору 1930-х років, після того, як практично всі етнічні українські землі виявилися під окупацією Москви. Сьогодні ми бачимо наслідки цього невирішення. Єврейський, український народи не були державотворчими на момент початку Другої світової війни і залишилися такими на 1945 рік. Згодом, коли розв'язання їхніх проблем почало відбуватися на державному рівні, це спричинило початок глобальних криз. Глобальні кризи, пов'язані з Ізраїлем, продовжуються. Тепер почалися глобальні кризи, пов'язані з Україною. Це цілком передбачувані події".

Журналіст додає, що поки людство не переконається в необхідності розв'язувати проблеми народів, нас весь час буде лихоманити: "Існує чимало народів, які можуть думати про своє майбутнє. Вірменський народ (ми бачили, що нещодавно відбулося в Карабасі), курдський народ, народи колишніх радянських республік, арабський народ Палестини. Я щиро бажаю армії оборони Ізраїлю знищити терористичну небезпеку, але це не означає, що слід забути про невирішеність проблеми арабського населення Палестини — тієї території, яка мала б стати в майбутньому територією арабської держави. І те, що впродовж десятиріч не вдається вирішити це питання, створює серйозні проблеми. Але до того моменту, поки ми не побачимо, що народи відчувають себе рівноправним, кризи відбуватимуться весь час". 

Кінець Російської імперії — єдиний шлях для безпеки українців?

"Російська держава може існувати ще дуже багато десятиріч у тому вигляді, в якому вона є сьогодні", — говорить Віталій Портников. "Якщо ми будемо орієнтуватися тільки на те, що вона припинить своє існування, можемо під час цього щасливого очікування самі зникнути з політичної мапи світу, ніби нас і не було; українці як нація можуть зникнути з етнографічної мапи. Тому єдиний шлях до того, щоб ми почувалися в безпеці — це Північноатлантичний Союз, гарантії безпеки.

Зміна поколінь у самій Росії перетвориться для росіян на те, чим є для них сьогодні Польща і Фінляндія. А весь час очікувати "закінчення" Росії без будь-яких реальних політичних передумов для цього принаймні в наступні роки, — це чергова порція політичного інфантилізму. Ми ще не знаємо, що буде з нашими окупованими територіями. Ми перебуваємо на початку великої війни на виснаження, а вже ділимо шкуру невбитого ведмедя, тобто саму Російську Федерацію".

Чи важливо розуміти, що відбувається в Росії?

Віталій Портников переконаний: "Чим швидше ми перестанемо думати про це як про головну проблему нашого існування, тим для нас краще. Головна проблема нашого існування — це небажання Заходу брати нас до себе. Захід боїться ядерного конфлікту з Росією і зникнення цивілізації на широких просторах Північної Америки і Європи. Це реально у 21-му столітті може відбутись.

Оскільки наша суб'єктність є річчю дуже умовною, то цивілізованому світу рано чи пізно доведеться ухвалити рішення за нас. Ми воюємо західною зброєю і живемо за гроші західних платників податків. Ми можемо скільки завгодно розповідати собі про власну суб'єктність, але вона полягає в тому, що країна воює власною зброєю й живе власним коштом. Країни, які не можуть робити цього і єдина можливість яких — це озброювати власних військовослужбовців чужою зброєю, як правило, не виглядають суб'єктами.

У цьому немає нічого трагічного. Хочу нагадати, що ми — держава з 30-мільйонним населенням, яке воює з державою зі 140-мільйонним населенням, зорієнтованим на наше знищення. Це звичайнісінька війна Давида і Голіафа. Кожен, хто розуміє цю біблійську історію, усвідомлює, що Давиду потрібно дати в руки камінь". 

Що може зробити в цій ситуації наша культура?

Публіцист підкреслює: "Наша культура має репрезентувати себе. Це знову історія про реактивність української суспільної свідомості. З перших днів війни я бачу, як величезна кількість моїх колег зосереджена не на тому, щоб репрезентувати себе, а щоб скасувати росіян. Замість того, щоб запропонувати світу афіші з прізвищами Лисенка, Леонтовича, Майбороди, ми хочемо просто заклеїти афіші з прізвищами Чайковського, Рахманінова чи Прокоф'єва. І потім дивуємося, чого ж вони не заклеюються.

А потрібно зовсім інше — потрібно довести світу, що українська культура є самодостатнім явищем. Що в нас є своя література, музика, живопис. Що на території України, як і на території будь-якої іншої європейської країни, розвивалися культури різними мовами. І що йдеться не про російську культуру, а про Шолом-Алейхема, єврейські театри, про угорські театри, Берегове — все це створює враження європейської країни.

Замість цього ми обговорюємо, котрий із наших письменників говорив з російськомовним колегою зі Швейцарії чи США. Це точно те, що ми маємо зараз робити? Мене це дивує. Однак я не вважаю, що нам потрібно обов'язково брати участь у фестивальних дискусіях з діячами російської культури, це не створює додаткового змісту.

Зараз існує історично вузьке вікно можливостей, коли люди мають знати, ким ми є. Після Другої світової війни, після Голокосту світ почав відкривати для себе єврейську літературу, культуру. Повірте, до війни це цікавило виключно нас. Ми були євреями й самі цікавилися тим, що про себе пишемо і думаємо, бо живемо в герметичному світі". 

Перестати ставитися до російського як до свого

Віталій Портников говорить, що ми маємо перестати ставитися до російського як до свого: "У мене було враження, що люди скасовують все російське, бо вони це скасовують в собі. У мене ніколи такого не було. По-перше, я ніколи не сприймав це як своє. Так, я володію російською мовою. Так, я можу усвідомлювати якусь музичність рим Пастернака, Мандельштама чи інших поетів Срібної доби. Та я все одно знаю, що Рільке мені більше пасує, хоч і не можу його легко читати німецькою.

Наповнити світ українським, а не позбавити його російського

У другому варіанті ми навряд чи виграємо, а от у першому на нас чекає абсолютна перемога. Ми ж весь час говоримо, де ми хочемо здобути перемогу: нам потрібно більше перекладів українських письменників, більше української музики, зокрема, класичної. Для мене завжди було катастрофою те, що український музичний простір від Ужгорода до Донецька наповнений російською музикою, навіть не європейською. У нас багато було Дворжака, Сметани, Бартока. Те, що є на кожній європейській сцені, в кожному театрі, в кожному концертному залі, включно з Московською філармонією. Є багато українських опер, які ми не ставимо, бо завжди вважалося комерційно виграшним поставити "Лускунчика" — це ж наш фірмовий знак. А хто поставить українську оперу, як не український театр? Після цього вже її починають ставити європейські. Якби у Празі не ставили Дворжака, чи ставили б його у Відні?

Крім того, наші симфонічні оркестри, живопис — потрібно про це теж говорити. Треба сприяти перекладам нашої літератури, створювати власний фонд, який би ці переклади міг фінансувати, як це роблять всі порядні європейські країни, які думають про майбутнє. Я вже не кажу про таку важливу річ, як історія. Росіяни ж зробили абсолютно непересічну справу — вони вкрали українську національну історію. Це ж призвело до приголомшливих результатів. Навіть великі українські літератори, які, скажімо так, конструювали душу українського народу, не могли застосувати історичний компонент.

Водночас треба чітко сказати, що в цій історії були й чорні сторінки. Але це наша історія. Можливо, нам доведеться робити історичні фестивалі, можливо, багато перекладати це іншими мовами тощо — історію потрібно повернути самим українцям.