Марʼяна Савка. Фото: Суспільне
Революція на граніті
— 1990-ті роки мають стереотипне амплуа бандитських і “ліхіх” історій про кримінал. Але для України є нюанс. Наприклад, 1990-й — це час Революції на граніті. Що для тебе цей час?
— Для мене це насамперед час юності, коли все лише починається і в тебе, і в твоєї країни. У 1990 році я вступила до університету імені Івана Франка. Коли ми були студентами, відбувся злам старого ладу, який врешті зруйнував Радянський Союз, залишивши нам багато наслідків. З одного боку, існував романтизм, який потім перейшов у глибоку депресію, бо були складні часи, а потім було багато різних етапів.
Під час Революції на граніті ми ходили на демонстрації у Львові, боролися проти своїх секретарюків, виходили на мітинги. Ця історія всіх дуже зачепила, ми вболівали за студентів, які голодували в Києві. І я, першокурсниця, не змогла поїхати в Київ, бо батьки б мене не пустили. Та я написала відозву «До братів, які голодують на граніті». Вона починалася словами “Мій брате, ми покинули книжки, бо совість б'є у дзвони наших душ. Ми стоїмо зімкнувши кулаки, важкий цей час, і з нього ані руш».
— 1990-ті в Україні — це час дуже емоційний, романтичний та поетичний. Побачити важливість поезії можна й тепер у воєнних реаліях. Мені здається, що в 90-х була подібна атмосфера, і поезія була мовою тих, хто будував нову Україну.
— Суспільство живе певними періодами, і є роки, коли мусять відбутися якісь революції. А наше суспільство живе від революції до революції. Це свідчить, що у людей свобода у венах. У різних регіонах нашої держави цей відлік різний. На Галичині — це 1939 рік, коли Радянська влада прийшла і все змінила. У 1990-тих, після років пригнічення, цей фонтан прорвався. Нас просто розпирало від відчуття, що є свобода, і ми знали, що нікому її не віддамо. Ми розуміли, що не буде повернення, не буде так, як було. Справді, це була неймовірна хвиля патріотичного романтизму, у якій народжувалися мистецтво і література. У 1990-тих з'явилися дуже багато різних угруповань, які почали об'єднуватися.
Наприклад, мені – дівчинці, яка приїхала з маленького містечка Тернопільської області – було важливо побачити своїх, людей, які так само мислять. І ми стихійно об'єднувались у компанії у Львові.
Марʼяна Савка у спільному проєкті Радіо Культура і Видавництва Старого Лева «1990-ті: сучасні класики та їхній час». Фото: Суспільне
Богемний Львів
— Це відчуття свободи, коли ти вириваєшся з дому і немає мобільних телефонів, щоб батьки могли вичислити, де ти. Треба було простояти чергу з монетами в кишені, щоб закинути ці монети в телефонний автомат і додзвонитися до батьків.
Все було крафтове, адже все робили своїми руками. Ми шили божевільні сукні, влаштовували перформанси, куди запрошували друзів, читали вірші, звичайно, з вином. Це був період, коли в крамницях не було практично нічого. На порожніх прилавках продуктових магазинів стояла книжка Вʼячеслава Чорновола «Лихо з розуму» — ось це був вайб 1990-тих.
У нашому студентському раціоні з сучасною поеткою Маріанною Кіяновською, з якою ми жили в одній гуртожитській кімнаті, найпоширенішим був шпротний паштет і горох із комбіжиром, який я не раджу пробувати навіть заради експерименту. Але це була наша студентська їжа, яку нам регулярно привозив батько Маріанни.
— Що їли і пили на богемних вечірках у Львові в 1990-х?
— Новий рік студенти зустрічали разом. Доводилось у цей день з самого ранку йти по магазинах, щоб відстояти чергу по батон, наприклад. Я завжди була голодна і хотіла спати, але думаю, що більшість студентів були в такому стані. Нам завжди хотілася трішки їсти і багато спати.
Іноді не було навіть горняток, склянок і келихів. Я пригадую, що з ми з викладачем якось пішли на пиво. Молодий викладач міг собі дозволити піти на пиво зі студенткою. А пиво наливали у півлітрові баночки, і у всіх мала бути своя баночка.
У середині 90-х ми з театром Леся Курбаса поїхали у Крим і жили у заповіднику «Карабах». Наша улюблена трапеза була така: мідії, які ми самі збирали, і вино «Чорний доктор». Воно було дуже солодке і абсолютно приторне. Нам його хтось приніс із села, вважалося, що воно дуже хороше.
Проголошення Незалежності
— Як ти зустріла Незалежність?
— Перед оголошенням Незалежності я їздила зі своїм татом до Києва, бо він балотувався у депутати, а я читала патріотичні вірші, які сама й писала. Один із віршів — «Сповідь до Тараса Шевченка» — був страшенно резонансним. Думаю, що він би зібрав багато лайків, якби тоді існували соціальні мережі. Я ще була школяркою, коли його написала.
А потім я брала участь у концерті в Тернополі і також читала цей самий вірш. Я його настільки проживала, що у мене просто вібрувало все тіло. І в цей момент залом починає спускатися величезний жовто-синій прапор. Це було відчуття, яке я потім ніколи не переживала. Було враження, що я зараз просто піднімуся над землею.
Часто буває, коли я бачу на День Незалежності український прапор, у мене на очах зʼявляються сльози. І я розумію, що це те, що дуже глибоко прошивається у наші свідомості.
.jpg)
Марʼяна Савка та Ірина Славінська у спільному проєкті Радіо Культура і Видавництва Старого Лева «1990-ті: сучасні класики та їхній час». Фото: Суспільне
Роль молоді у формуванні держави
— У 1990-ті в кожному українському місті були свої молоді голоси, які звучали у той час. Чому саме молодь так активно реагувала?
— Мені здається, що незалежно від епохи молодь надзвичайно гостро реагує на події. Молодь, до якої я належала, була втомлена брехнею Радянського Союзу. Ми розуміли, що нас ошукали.
У дитинстві я була піонеркою, жовтенятком, ходила на святкування і паради. Навіть 1986 рокуі, коли стався вибух на Чорнобильській АЕС, ми були на параді. Я була дівчинкою з «Артеку» — табору, який насправді був дуже ідеологічним. Кожна хвилина твого часу була віддана на те, що в тебе прошивали радянську ідеологію якимись піснями. Там постійно було нагнітання, що таких людей більше ніде немає. Я ридала, коли їхала з того табору, бо думала, що життя закінчилось. Але це все було дуже фальшиве.
Натомість, коли мова зайшла про щось нове, справжнє, вільне, про Незалежність, то молодь негайно зреагувала.
Колись у середніх класах я побачила у вчительки газету «Правда» і подумала: “Ого, а це можна, це не заборонено?”
Здавалося, що правда — це те, що заборонено. Я вже тоді розуміла, що правду нікому не можна говорити. Правди не існує. Фальшивою правдою нас годували кожного дня. Проте моя бабця мені, наприклад, розказувала, хто такий Сталін, але робила це дуже приховано.
А потім, уже в кінці 80-х, перед розпадом Радянського Союзу, допускали багато інформації. І це інформація була руйнівною для того ладу. Мій батько вже мав сміливість говорити, що він проти цієї влади. І ми не були абсолютними неофітами, коли зʼявилась незалежність.
Це наче машина часу: зайти в одні двері, а вийти в інші. З’явилося усвідомлення, що ми - інша країна, у нас інший уряд, що ми українці. Це була хвиля національної ідентичності, яка різко здійнялася.
Щось схоже на те, що відчули українці після початку широкомасштабного вторгнення і Революції 2014 року. Але час 1990-х був складним, бо доводилось виживати.
Про пошук своїх і літературні перформанси
— Ти у цей час шукала своїх?
— Ми одразу знайшли своїх, у нас було жіноче коло тих, хто пише, ми були на одному курсі. Ми називалися «ММЮННА ТУГА» за абревіатурою наших імен. Ми називали себе “Товариством усамітнених графоманок” — дуже постмодерністично.
Всі жінки з цього угрупування були і залишаються дуже сильними особистостями. Нас поєднувало письмо. Нам було нудно у студентські роки. Не було інтернету, натомість були бібліотеки і нескінченні розмови. Окрім мене, в угрупуванні були: Наталка Сніданко — авторка прози і перекладачка, Юлія Міщенко — шоуранерка телевізійних серіалів, у неї було багато музичних гуртів. А також Наталя Томків, яка стала монахинею, потім вийшла з монастиря, але залишилась людиною гуманітарних вподобань.
Ми збиралися разом і писали. Спочатку написали п'єсу, яка називалася “Залишається поставити салат” - ми вважали, що назва має бути оригінальною. Ми навіть мало не поставили цю пʼєсу, але натомість зробили перформанс. І починалася вона з того, що Юля Міщенко виходила на сцену з салатом і казала: “Залишається поставити салат, знову осінь і знову я сама”. Зрештою ми зрозуміли, що це дуже традиційно, а навіщо нам традиційний театр? І ми ставили перформанси з найцікавіших моментів пʼєси. Ми робили його у театрі Леся Курбаса, там була драбина, куди ми поставили цей салат з капусти у пластиковій мисці. Нам було дуже смішно, а люди, які не знали контексту пʼєси, не розуміли, чому ми сміємось. Під час перформансу у нас вкрав цей салат покійний львівський поет і художник Мирослав Ягода.
А потім ми писали роман про любов, який не дописали. Це була вічна історія — ми не дописували наших спільних творів. Це складно, коли люди пишуть разом.
(2).jpg)
Спільний проєкт Радіо Культура і Видавництва Старого Лева «1990-ті: сучасні класики та їхній час». Фото: Суспільне
Взаємодія митців у Львові в 1990-ті
— Існує стереотип, який говорить, що у 1990-ті всі всіх знали, всіх читали, всіх ходили на виставки, концерти. Чи справді так було у Львові?
— Ми справді ходили один до одного на читання, концерти, виставки. Нашими кумирами були Юрко Андрухович, Віктор Неборак. Я приїжджала до Києва і мала прекрасні бесіди з Василем Герасим’юком та Ігорем Римаруком. Вони були справжні класики, а ми — підкласики. Одного разу я бачила Соломію Павличко.
У якийсь момент я зрозуміла, що не допускаю навіть думки, що жінка може бути гіршою за чоловіка. Хоча старші класики-чоловіки спочатку посміювались, потім було не смішно, коли ми вибились в люди. Коли я стала видавчинею, то багато хто забув, що я писала вірші. Довелося відвоювати своє право бути мисткинею, поеткою. Я пережила своє власне узгодження фемінітивів, бо раніше я називала себе тільки поетом, редактором.
— Тексти тих часів складні, барокові, насичені різними фантасмагоріями. У них важко впізнати ту реальність з порожніми вітринами. Чому?
Бо ми були вищі всього цього побуту. У нас почали зʼявлятися заборонені раніше книжки з діаспори, періоду Розстріляного Відродження. Це була українська література, яку від нас приховували. Від нас дуже багато чого приховували, і в 1990-ті доводилось надолужувати. Ми намагалися багато просто не помічати, щоб не сумувати. Бо ми були молоді, і краще бути молодим веселим, ніж молодим сумним.
Обличчя Львова 1990-тих
— Львів 90-х — це що?
— Це “Мертвий Півень”, “Вивих”, Неборак і бубабісти, наш університет і театр Курбаса. Театр зіграв важливу роль у моєму житті, я була його акторкою, поки навчалась в університеті. Також це площа Ринок і “Булка”, де була інколи кава, і Жовтневий проїзд, який потім, на щастя, став проїздом Крива липа.
Розшифровану версію розмови підготувала Олена Лисенко
