Якими є останні новини щодо музею Революції Гідності?
Антон Дробович: У нас зараз на фінальній стадії переговори з німецькою фірмою архітекторів, які виграли архітектурний конкурс. Якщо все буде добре, то буде укладено ліцензійний договір на передачу прав. Далі буде вибір генпроектувальника, що стане наступним етапом у будівництві музею.
Коли ми говоримо про право на пам’ять і про те, що ми пам'ятаємо, невже дійсно важливо мати стіни, у яких розташовано музей?
Ігор Пошивайло: Дуже важливо мати стіни, але щонайважливіше — не ув’язнювати у них себе та своїх відвідувачів. Саме тому музей за ці останні п'ять років набув дуже багато досвіду, яким чином працювати без стін, і вже пора йому весь цей досвід, напрацювання сотень тисяч людей сублімувати в одному місці, якого так бракує у сучасному Києві. Насправді мова йде про важливу і постійну локацію. Багато однодумців, соратників, майданівців говорять, що після того, як було зачищено Майдан в серпні 2014-го року, сама локація залишилася, але зникли ті атрибути особливого середовища. Зникли намети, важливі артефакти, і втратилася та атмосфера. І люди, котрі звикли в тих умовах 94 дні спілкуватися на будь-які теми, сприймали цей простір в Києві, в інших містах, обласних центрах як місце зустрічі, місце довіри, солідарності, єднання, спільної дії. І коли сьогодні ми це місце втратили, оскільки Майдан Незалежності змінює свою річну ідентичність, то музею Революції Гідності як приміщення дуже бракує. Саме для того, щоб об'єднувати людей, вирішувати кризові і складні запитання, спускати пар для того, аби люди не буди злі і не виходили на протести. Потрібне місце, де люди могли б почути один одного і домовитися заради спільної мети.
Фото: Юрій Харитончук
Як і що ми пам’ятаємо, коли йдеться про події Євромайдану та Революції Гідності?
Антон Дробович: У даному випадку дуже показовими є соціологічні дослідження. Нещодавно музей Революції Гідності представив дослідження про те, що і як пам'ятають школярі про Революцію Гідності. Його фантастично цікаво читати. 84% школярів щось чули у загальних рисах, але відчувають, що їм не достатньо інформації. І лише 8% дуже проінформовані, хоча і це непогано. Мене також вразило те, що надзвичайно сильну роль в тому, як саме відзначати, відіграє родина. Тобто інтерпретація подій насамперед здійснюється родиною, а не школою і не ЗМІ. І тому неможливо нормально пам'ятати події, якщо немає сімейної пам'яті.
Ігор Пошивайло: Щодо людей старшого віку, які можуть пам’ятати ці події, теж було соціологічне дослідження, яке ми проводили три роки тому, а також минулого року. 22 лютого ми будемо презентувати результати. Але загалом є тенденція, що все ж таки все більше людей забувають про найосновніші складові: про контекст, наслідки, уроки. Це зокрема спричинено тим, що дуже багато людей розчаровані в подальших процесах в державі. Вони травмовані війною, яка перекрила дуже багато важливих подій та досягнень Майдану, якщо ми не говоримо лише про травму. І у цьому контексті дуже важливо консолідувати людей, бо кожен має свою індивідуальну пам’ять. Деякі історики та політологи на політичних ток-шоу зараз почали говорити про соціальні передумови Революції Гідності, а також про економічну складову. Насправді навіть опитування школярів, говорить, що це одна з найостанніших причин. Майдан був настільки багаторівневим і багатофункціональним явищем, це не однорідна річ, тому кожен запам'ятав те, з чим він прийшов, чого він хотів і що він виніс як особистий досвід.
Крім того, соціологічні дослідження підтверджують, що кількість людей, які були на Майдані і підтримували його, зараз трішки зменшується саме через процес розчарування. Все менше людей кажуть, що пішли б на Майдан другий раз. Натомість ті люди, які не підтримували Майдан і в яких є на це свої пояснення, залишаються на своїх позиціях. Це число, на жаль, не зменшується. І це дуже загрозливий показник. Тому у цьому контексті важливо, що люди важливо пам’ятають індивідуально і що держава хотіла би зафіксувати в історичній пам'яті ці події для майбутніх поколінь. Ця пам’ять формується. Вона є комунікативна і культурна, адже її несе кожен з нас. Вона емоційна, жива і передається від батьків до дітей. І тримається на рівні трьох-чотирьох поколінь.
Навіщо існуючу пам’ять формувати на державному рівні, включати її в роботу якихось інституцій і робити менш приватною?
Ігор Пошивайло: Бо комунікативна пам’ять має тенденцію розсіюватися за 3-4 покоління, а це по суті 50-70 років. Коли історики намагаються дати назву якійсь події, я вже не кажу про її меморалізацію, вони говорять про необхідність історичної дистанції як мінімум 50 років. Інакше пам’ять та родинний досвід можуть зникнути або трансформуватися під дією інших подій. Тому й існує пам'ять культурна, яку формує держава і органи державної влади, інституції та інфраструктура пам’яті, зокрема музеї. Ця пам’ять дуже важлива, і головне, щоб вона була гармонійна і резонувала з індивідуальною комунікативною пам’яттю.
Я б хотів наголосити, що Майдан — це не лише недоброчесні політики, олігархи, корумповані чиновники або проросійські ЗМІ і їхні посіпаки. Це передусім багатомільйонна солідарність українців, від студентів до пенсіонерів, які не побоялися і вийшли на вулиці майданів в різних містах. Це абсолютно різний зріз людей, котрі зробили власний вибір, аби змінити свою країну. Вони виходили не за політиків і не за економіку, а за майбутнє України, за реформи у всіх ділянках, за чесні правила гри, за власну гідність і свободу, за справедливе правосуддя. Так, його сьогодні немає, але все одно ці питання були порушені. Час розставить все на свої місця. Я б сконцентрурався зараз на тому, чи можемо ми знову об'єднатися і що ми можемо зробити для своєї країни. Бо Майдан змінив усіх нас у той чи інший бік. І все ж настала пора об'єднуватись, бо зараз важливо, що конкретно кожен зробив, аби ті завдання Майдану, які ставилися й раніше, були реалізовані.
Наскільки важливим є право на правду?
Антон Дробович: Коли Радянський Союз придушив спротив українців, які хотіли незалежної держави на початку ХХ століття, перше, що вони зробили — вичистили цю пам'ять і вбивали людей, які особисто боролися за Україну і могли про це розповідати, а також тих, хто розповідав про повстання проти більшовиків. І це дуже важлива історія, тому що тоталітарні режими знають, що спротив і свобода зріють там, де є пам'ять про гідність і опір. Таким чином, право на правду — якоюсь мірою запорука нормальної цивілізованої держави, і тому її треба берегти. Тому важливі стіни для музею, місце в Києві, куди можуть приходити родини, аби реалізовувати живу пам'ять, куди можуть приходити дізнаватися і діти, і дорослі. Інформацію про це можна поширювати і в роликах, і писати книги, але головне — робити це не з примусом. Тому що якщо це роблять тільки держава і чиновники, то з цього не буде великого діла. Держава має лише сприяти цьому. А люди, які це живо переживають, зокрема митці, мають розповідати про це і віднаходити тих, для кого це не байдуже. І тоді це гармонійно доповнить і посилить суспільство.
Фото: Валерій Шмаков
