Ілюстративне фото УНІАН
Лібанова: "Моя мрія – 50%. А якщо повернеться 60%, я буду щаслива"
— Українці, які втекли від війни до країн Євросоюзу, нині масово оновлюють свої посвідки на проживання до березня 2025 року. Вочевидь, це може статися востаннє, згідно з Директивою ради Європейського Союзу від 2001 року, яка визначає, що тимчасовий захист за будь-яких обставин не може надаватися більше, ніж на три роки і не може перезапускатися відносно певної категорії. Чи стане це однією з причин для того, щоб повернутися до України? Які ще можуть бути стимули, щоб повертатися? Чим довше люди перебувають за кордоном, навчаючись, працюючи, облаштовуючи житло, тим складніше їм знаходити мотивацію для повернення в Україну. Хто насамперед з українців залишиться за кордоном?
Можливість адаптації до життя в нових умовах, безумовно, впливатиме на це рішення. Для людей, які знайшли роботу, мають перспективи працевлаштування і можливість подолати мовний бар'єр, вимальовується досить оптимістична перспектива.
В листопаді минулого року наша відома демографиня Елла Лібанова на запитання, скільки людей може повернутися в Україну, відповідала: "Моя мрія – 50%. А якщо повернеться 60%, я буду щаслива". Оце і є квінтесенція щодо цифр. Ми маємо бути свідомі, що для нас це і демографічний, і економічний виклик. Тому що ми втрачаємо, насамперед, людей працездатного віку. Тому залишатися по цій Директиві ЄС в статусі біженця вони будуть ще до березня наступного року. А далі ті, хто не зміг влаштуватися, не знайшов роботу, постане перед дилемою: або знаходити роботу, або повертатися додому.
Олександр Стегній. Скриншот із відео Українського Радіо
Я думаю, що це буде проблемою для тих людей, які не змогли подолати мовний бар'єр і не знайшли роботу. Також серед тих людей, які виїхали, багато старших людей пенсійного віку. І вони змушені будуть повертатися. І тут постає питання для України: на скільки вона готова їх приймати? На першому місці у нас чинник безпеки. Чим довше триває війна, тим менша імовірність повернення людей. Другий чинник, який стоїть на перешкоді – це масштабні руйнування житла в Україні. Чим вищий чинник руйнувань, тим менший шанс повернути людей. І безумовно, ще один чинник – це економічні перспективи України. І це виклик також для соціальної сфери України.
Нині для держави неабиякий виклик – це забезпечити підтримкою внутрішньо переміщених осіб, які перебувають всередині країни. А якщо люди будуть повертатися з-за кордону, це буде новий виклик. Тобто це обопільна проблема: і для людей, які будуть вирішувати, повертатися чи ні, і для української держави також.
"Перебування українців в їхніх країнах сприймається як позитив. А ми це сприймаємо як мінус"
— Чи готова Україна до цих економічних викликів?
Якщо дивитися на демографічну структуру населення України, побачимо, що населення старішає. І кількість пенсіонерів в Україні зростає. Кількість людей працездатного віку, які мають працювати на себе і на податки, зменшується. Ситуація досить складна.
Зараз багато дискусій щодо того, як стимулювати людей повертатися. Але питання номер один – на скільки ми всередині країни готові в довгостроковій перспективі, приміром в найближчі 10 років, цей виклик прийняти на себе? Навіть якщо залучати інвесторів, закордонну допомогу гуманітарних фондів, має бути розписана цільова програма відновлення житла. А йдеться про кілька мільйонів зруйнованих квартир. І це перспектива дуже складна. І поки я не бачу, щоб ми розписали цю програму і зрозуміли, як вона буде працювати. У нас політичні гасла йдуть попереду економічної реальності й буденності цього життя.
Можливо, є певна надія на те, що люди втомляться в Європі. Ще один рік до наступного року є у них для юридичного врегулювання перебування за кордоном. Але ж ми говоримо, насамперед, про людей працездатного віку. І тут на шальках терезів ті умови, які є в Європейському Союзі. Це – адаптація до нових умов проживання, рівень певної конкуренції і мовний бар'єр. Не секрет, що з іноземними мовами в Україні було складно. І навіть нинішня ініціатива зробити англійську другою мовою спілкування – це лише гасло. Щоб ця ідея пішла в життя, треба багато чого зробити в системі освіти. Три роки юридичного перебування – це достатній період для володіння мовою, принаймні, на рівні спілкування в побуті й нескладної роботи. Це можливо зробити, була б мотивація. Щодо працевлаштування, можливо і є певний рівень безробіття. Але це конкуренція.
Німецькі та польські джерела пишуть про те, що вони задоволені рівнем освіти наших біженців. Не забуваймо, що в класичній Європі також існує проблема демографічного розвитку. Тож перебування українців в їхніх країнах сприймається як позитив. А ми це сприймаємо як мінус. Тобто я хочу сказати, що без прагматичної в сенсі реальності виконання, перспективної програми у нас нічого не вийде. І це треба робити вже зараз, а не чекати завершення активних бойових дій. Це стратегічна і методологічна помилка – так думати.
"На це Європейський Союз не піде"
— Днями президент Володимир Зеленський в інтерв'ю одному з німецьких телеканалів сказав, що ми б хотіли, аби люди мобілізаційного віку, які виїхали поза законом, були в Україні. І питання не в тому, щоб вони усі були на фронті, питання в справедливості: люди повинні сплачувати податки, бо ці гроші ми потім віддаємо нашим військовим. На вашу думку, чи будуть йти на такі кроки держави, на території яких перебувають українці мобілізаційного віку? Чи можливе їхнє повернення?
Дуже цікаве питання! Оця колізія – це приклад існування правової держави, як такої. Правова держава в Європейському Союзі – це даність, вона існує завжди, за певними винятками форс-мажорних обставин, адже там теж трапляються корупційні схеми. Але правова держава – це принципи, на яких існують ці країни. І в них права людини гарантовані законом. Формально і в нашій країні вони гарантовані, але у них це виконується в житті. Тобто якщо людина, яка перетнула кордон, для тих країн перебуває там легально, не порушуючи закон, то підстав повертати цю людину в Україну у них немає.
Наше бажання я розумію. Але виникає питання, а як вони змогли туди потрапити? Частина людей надала довідки про те, що вони "раптом" стали багатодітними батьками. Інші були "немічні" й абсолютно хворі, хоча мали міцне здоров'я. Корупційні схеми в Україні дозволили їм туди виїхати. І це відбувається вже майже два роки. Окрему частину звісно ловлять на кордоні. Але якщо взяти оцей потік людей, які виїхали, то кількість впійманих на кордоні – це лише невеличка частина. Більшість перетнула кордон під різними фіктивними документами. І це питання повертається бумерангом назад в Україну.
Повернути їх назад на наше прохання, не маючи юридичних підстав – це порушити права людини. На це Європейський Союз не піде. І це потрібно нам чітко розуміти. І в цьому питанні не повинно бути жодних ілюзій. Наші адміністративні рішення у них там не працюють. І жодна країна на цей крок не піде. Адже в зворотньому випадку вона покаже власним громадянам, що коли людина перебуває легально і не порушує закон, її права можна проігнорувати. І на це вони не підуть. Бо це, власне, і є європейські цінності. І це нам потрібно враховувати, коли ми говоримо про такі наші плани.
Хто може повернутися?
— Які категорії наших громадян можуть повернутися найближчим часом, потенційно будуть повертатися, а які будуть залишатися? Хто може повернутися?
Перша і основна частина – це ті, хто не зможе адаптуватися до умов перебування за кордоном, а саме, до умов конкуренції, до умов високих стандартів вимоги до праці, хіба що вони стануть підсобними робітниками. Також ті, хто не зможе подолати мовний бар'єр. Вони вимушені будуть повертатися. Хто там залишиться? Це безумовно ті люди, які мали високий рівень кваліфікації й готові працювати в умовах конкуренції. І, звісно ж, ті, які подолали мовний бар'єр.
Дуже великий виклик для нас – це зовнішня безпека, на рівень якої ми не можемо впливати. Але якщо ми хочемо, щоб повернулися кваліфіковані працівники, які, наприклад, втратили житло, вкрай потрібні модульні програми відновлення житла, принаймні для певних цільових груп. Тільки тоді вони зможуть повернутися. А тільки одними закликами ми цього не зможемо зробити.
