Ілюстративне фото УНІАН
Марко Галаневич: "Ми були щасливі й раді"
— Як ви в "ДахаБраха" відреагувати, коли дізналися, що отримали Шевченківську премію в 2020 році?
Марко Галаневич: Було сприйнято позитивно. Ми, звичайно, зраділи, бо це визнання, до того ж визнання, мабуть, на найвищому рівні. Для нас визнання в нашій країні надзвичайно важливе. Хоча найбільше визнання – це публіка, люди, які приходять на наші концерти, але на державному рівні – це теж важливо. Спочатку ми, можливо, не зовсім адекватно поставились до ідеї бути нагородженими і подаватися на це, тому що це трохи віддавало радянщиною, "совком". Але на той момент нам сказали, що премія оновлюється, модернізується і був дуже хороший набір членів комісії, яка обирала. Зрештою, ми були щасливі, тому що ми тоді опинилися в дуже гарній компанії серед дуже гарних людей і ми були раді стояти на одній сцені з ними.
— А як взагалі вплинула премія на життя колективу і кожного з вас окремо?
Марко Галаневич: За великим рахунком ніяк не вплинула, просто це такий плюс. Дуже приємно було нашим батькам, для них це визначна подія. Для нас не те, щоб це була якась велика наша амбіція, що ми цього прагнули, але це визначне досягнення, адже це найбільша премія в культурі в Україні і ми її отримали. Ми були щасливі й раді.
"Важливо, щоб це було якісне видовище"
— Пам'ятаю, що тоді, в 2020 році, були бурхливі дискусії про присудження премії, зокрема й колективу "ДахаБраха". Частина мистецької спільноти була зорієнтована, що премію мають отримувати більш традиційні форми, а хтось казав, що ні, потрібен модерн та новаторство. Що ви з цього приводу думаєте?
Марко Галаневич: Мені здається, що це не так принципово – традиція чи модерн. Важливо, щоб це були справжні явища, щоб це було якісне видовище, звучання, твори, які визначають сьогодення нашої країни та впливають на розвиток нашої культури. Бажано, щоб ці речі так само мали і міжнародний успіх, розуміння, щоб Україна ставала все більш ціннішою та зрозумілішою для світу. Такі речі варто відзначати і нагороджувати.
Марко Галаневич. Фото: ФБ-сторінка La CLEF 78
Брати Капранови: думка мистецької громадськості має збігатися з думкою Шевченківського комітету
— Хотілося б поговорити про феномен цих державних премій. Я вчора в дружній компанії опитував, хто і що думає про Шевченківську премію і зрозумів, що є багато людей, для яких вона взагалі не у фокусі. Вона актуальна сьогодні як така?
Брати Капранови: Премії – це така штука, яка змінюється. Після присудження Нобелівської премії останніми роками її авторитет, м'яко кажучи, підупав. Тому будь-яка премія, будь-який проєкт має час, коли вони в топі, і час, коли вона падає, це нормально. Інше питання – як зробити так, щоб із ями, в яку її загнали кумівством та неправильними механізмами рішень, ця премія вирвалась. Це можливо лише в один спосіб – якщо її будуть давати гідним митцям, а думка мистецької громадськості буде збігатися з думкою Шевченківського комітету. Тоді років за пʼять вона знову стане авторитетною. Це працює тільки так. Все залежить від того, чи є бажання, розуміння навіщо потрібна премія взагалі, що в результаті…
— Це ключове питання. Свого часу був політичний анекдот, суть якого була в тому, що репресувати артиста можна в два способи: розстріляти або дати Сталінську премію.
Брати Капранови: Якщо Шевченківська – наступник Сталінської премії, це одна історія. А якщо вона претендує на те, щоби стати ідеологічною копією Гонкурівської премії (французька літературна премія, присуджується щорічно з 1903 року за рішенням Гонкурівської академії, до складу якої входять відомі французькі літератори. Назва премії походить від прізвища класиків французької літератури 19 століття – братів Жуля та Едмона де Гонкурів – ред.). Матеріальна частина премії там – одна срібна ложечка. Але присудження Гонкурівської премії призводить до слави, продажів великих накладів книжок, до того, що людина реально стає суперзіркою. Лауреатів Гонкурівської премії всі знають, поважають, а головне – купують їхні книжки. Якщо ми йдемо цим шляхом, то Шевченківська премія повинна, можливо, за рахунок зменшення гонорарного фонду давати славу.
— Головне, щоб якщо приберуть гроші, не було ані слави, ані грошей.
Брати Капранови: Ні, гроші прибирати не можна, тому що тоді взагалі нічого не залишиться. Ми ж не можемо гарантувати людині славу. У нас випадків, коли після отримання премії людина раптом ставала знаменитою і щось починало продаватися, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Щодо решти виникає питання: "а хто це?".
Брати Капранови: "В Україні втратити авторське право – найвища благодать для автора"
— А щодо феномену Шевченка: мені здається, що контексти, які ми написали-намалювали-наговорили довкола Шевченка, стали нарешті достатньо багатовимірними. Чи, на вашу думку, ні?
Брати Капранови: Правильно хтось написав: "Я в школі вивчав Шевченка і ненавидів його не менше, ніж усю українську літературу. А потім на Майдані почув, як він звучить на барикадах і зрозумів, що це зовсім інша історія". Сьогодні Шевченко в нас по-новому звучить, тому що він звучить на барикадах. Коли ти бачиш, як читав його Нігоян, ти розумієш, що це зовсім не те, що було в школі. Та ж сама історія і з передовою. Там Шевченко звучить зовсім інакше і нам він повертається, тому що це не якась нудна шкільна програма, "калина-малина", а ґрунтовна річ. Недарма кажуть, що Шевченко сам не писав віршів, а підслуховував їх у солов'їв. Це шикарна історія, яку дійсно треба розповсюджувати: він сам не писав віршів, а підслуховував у соловʼїв, які співали. Він написав твори, які йдуть із нашої середини. Чому на його вірші так багато пісень? Тому що вони народні по своїй суті. В нас унікальна країна, де втратити авторське право, – це найвища благодать для автора. Я не знаю, чи є багато таких країн, де це за честь, але в нас, якщо твоя пісня чи вірш стали народними, це за честь. А у Шевченка вони народні за народженням. Я відкладаю його якісь складні поеми, а беру основний масив віршів. Вони писані нами всіма, вони в нас в голові крутяться і в цьому його сила та секрет, чому він став пророком. Його вірші – це одна зі спроб сформулювати певні частини національної ідеї. Наприклад, "Садок вишневий коло хати", написаний в казематі. Це картина раю, хто з українців не погодиться? За це ми воюємо, адже ми всі так уявляємо рай. Ми не хочемо бути найбагатшими в світі, ми не хочемо будувати палаців. Не лише ті, хто читав Шевченка, але й ті, хто його не читав. Тому що в нас є національна система цінностей, а він зумів одну із частин цієї системи цінностей влучно віршовано сформулювати. В цьому й полягає його сила і ми повинні цю силу використовувати, інакше це буде нераціонально.
"Куди рухатися і навіщо"
— Нам пишуть, що премія має право на існування і повинна надалі існувати. І питають, чи може премія формулювати ідеологію держави, особливо під час війни.
Брати Капранови: Те, що вона має надалі існувати, очевидно, і, сподіваюсь, наш комітет зрозуміє, куди він рухається і навіщо. Справа в тому, що у премії є ще одна функція, – конкурсна. Коли ти щось зробив і це нагородили, значить інші говорять, що так треба робити, щоб тебе нагородили. Щодо держави, то вона ставить того чи іншого голову комітету та тих чи інших членів. Далі відбувається голосування, тобто між державою і думкою комітету звʼязок дуже далекий. Але враховуючи, що держава призначає людей, які будуть вирішувати… Раніше було так: "скажи, хто в шевченківському комітеті, а я скажу, кому дадуть премію".
Брати Капранови. Фото: ФБ-сторінка Tetiana Fomenko
КОНТЕКСТ
Президент України Володимир Зеленський видав указ про присудження Національної премії імені Тараса Шевченка — найвищої офіційної творчої відзнаки в Україні. Прізвища цьогорічних лауреатів у номінаціях "Література", "Публіцистика, журналістика", "Музичне мистецтво", "Візуальне мистецтво" та "Театральне мистецтво" також напередодні назвав Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка на церемонії нагородження.
Лауреати Шевченківської премії-2024 за номінаціями:
Література: Дмитро Лазуткін за книгу поезій "Закладка"; Ярина Чорногуз за книгу поезії "[dasein: оборона присутності]"
Публіцистика, журналістика: Євген Малолєтка, Мстислав Чернов, Василиса Степаненко за серію журналістських матеріалів про облогу російськими окупантами Маріуполя (репортажі, фото та відеорепортажі, розслідування та фільм "20 днів у Маріуполі").
Музичне мистецтво: Джамала — за альбом Qirim; композиторка Кармелла Цепколенко — за кантати "Читаючи історію" за поезією Оксани Забужко, "Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?" за поезією Сергія Жадана, Дуель-Дует для скрипки та контрабасу, Симфонію № 5.
Театральне мистецтво: Іван Уривський, Тетяна Овсійчук, Сусанна Карпенко за виставу "Конотопська відьма" за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Візуальні мистецтва: Андрій Єрмоленко — серія робіт "Ukrainian resistance // Український опір".
Розмір премії цього року — 429 тисяч гривень кожна.
Цьогоріч не визначили лауреатів із двох категорій: літературознавства і мистецтвознавства та кіномистецтва, хоча претенденти були. Голова Шевченківського комітету Євген Нищук зазначив, що за положенням, якщо у категорії декілька претендентів набрали велику кількість голосів, то комітет може оголосити лауреатами Шевченківської премії одразу обох, і разом з тим не визначити переможця або переможницю в категорії, де номінантам не вистачило голосів.
Національна премія України імені Тараса Шевченка, або Шевченківська премія — державна нагорода України, заснована у 1961 році. Вручається за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва. Одна людина може отримати нагороду раз за життя. Присуджує відзнаку президент України на підставі рішення комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
