6-кілограмовий "Репортер", кілометри плівки і ножиці
Слухачі завжди чують готовий продукт. Чіткий і змістовний, легкий для сприйняття на слух. Мало хто задумується з чого і якими силами він зроблений. Яку історію він пережив на шляху до ефіру. Так само, як у театрі чи в кіно, ви не бачите процес роботи костюмерів, освітлювачів, продюсерів і режисерів, не знаєте в якому настрої прийшов актор і як він готував свою роль. І менше з тим, за лаштунками ще цікавіше, ніж на сцені.
Чим жили працівники Українського Радіо у 60-х і 70-х роках? Як готували програми? На якій техніці працювали? У які пригоди втрапляли? І як відпочивали? Ласкаво просимо за лаштунки радіомовлення!
Почнемо з техніки. На чому працювали. Після війни стає доступною магнітна плівка. І це була революція в радіомовленні. Якщо раніше все відбувалося у прямому ефірі, а запис, з огляду на складність, робився тільки у виняткових випадках, тепер все стало навпаки. У 60-х у прямому ефірі звучали тільки новини. Всі інші програми записувалися заздалегідь. Магнітна плівка намотувалася на тонкі котушки – бобіни. Рулони плівки були до 30 сантиметрів у діаметрі і мали властивість падати і розсипатися. Зібрати і акуратно змотати близько кілометра заплутаної плівки – завдання не для слабкодухих. Рулони зберігалися у футлярах. Які мали властивість переплутуватись. Так плівка з однією програмою потрапляла у футляр від іншої, і в ефір виходив зовсім інший матеріал. Монтувався запис двома способами. Плівку можна було банально розрізати ножицями і склеїти у потрібному місці клеєм або скотчем, або переписати з одного магнітофона на інший. Така конструкція із двох спарених магнітофонів називалася монтажний стіл. Моделі, якими користувалось Українське Радіо, були 40-х років випуску, німецькі, трофейні. Кореспонденти працювали з портативними магнітофонами. Хоча "портативними" — це дуже умовно. Найпопулярніша модель 1965-го року "Репортер-5" з комплектом батарей і мікрофоном важила близько 4 кг. Тому у 70-му році новину про випуск моделі "Репортер-6" кореспонденти радіо зустріли з надією. Але марно. Нова модель у повному спорядженні важила 6 кг.
Ніна Карповець – журналіст районного, Київського обласного та Українського Радіо з 1968-го до 2021-го року:
"Цей важкий "Репортер" я носила на плечах. Колега-журналіст з "Київської правди" Володя Стрекаль, каже: "Ніно, давай мені свою машину!" І це він носить "Репортер", допомагає, бо так поносити його за день — це важко".
Але за певної звички вага – це не проблема. Справжні проблеми починалися, якщо "Репортер" ламався. Загалом ці моделі мали хороший запас міцності, але й умови експлуатації були не прості. Як і кожен пристрій з механічними деталями, рано чи пізно він підносив неприємний сюрприз.
Генрієтта Верба – журналістка Харківського радіо з 70-го до 2000-го року:
"Як і всі молоді, я була дуже самовпевнена. Був у нас на озброєнні магнітофон "Репортер-5". Порівняно з іншими він легенький. Але там всередині був пасік, і він іноді вискакував. Ми навчилися, як його одягати. Я колись приїхала в Барвінківський район, Барвінкове, це дуже далекий район від обласного центру. Приїхала, і в мене цей пасік зіскочив. Я взяла, повідкручувала там все, думаю: "Зараз я його відкрию". Я ж бачила, як це одягають. Потім, як я зрозуміла, що не можу його зібрати докупи, що все повідривалося у мене всередині, викликали якогось умільця з радіомайстерні, хлопця, який три години возився з тим, що я наробила, покривав мене такими "компліментами". Я все це слухала, але це була така мені наука".
Повоєнний автопарк Українського Радіо
Усі матеріали писалися наживо. Ніяких скайпів-зумів-вайберів. Так, технологія телефонного запису була. Але ж страждала якість. Та й традиція була інша, люди надавали перевагу особистим зустрічам. Для столичних кореспондентів доїхати на подію не становило проблеми – міський транспорт їздив справно. А от журналістам з областей іноді доводилося долати десятки кілометрів, аби записати інтерв’ю на кілька хвилин. І логістика цього маршруту часто залишалася проблемою самого журналіста.
Ніна Карповець – журналіст районного, Київського обласного та Українського радіо з 1968-го до 2021-го року:
"Сам їдеш у відрядження і без машини. Сідаєш, береш квиточок — і поїхав собі автобусом у якийсь район. А там уже тебе хто зустріне, а хто й ні".
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Були різні історії. І робота під час потужної пилової бурі, це 1969-й рік, з сильними морозами. Лінійкою якраз об'їжджав поля, агроном виділив мені коня. Я на лінійці сиджу, віжки у мене, і я конем їду. Тому що в той час не було навіть "ГАЗ"ика чи "УАЗ"ика". Прив'язав коня, я його майже не знайшов, тому що такий пил був страшний і вітрюган. Зрештою, десь години через три, той кінь відірвався".
Згодом "ГАЗ"и і "УАЗ"и таки з’явилися. Але пригод від того не поменшало. Ось як харківські журналісти у 70-х збирали матеріал для програми "Колос".
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Поїхали ми у колгосп "Маяк" Вовчанського району. І що ви думаєте? "ГАЗ"ик застряг прямо серед поля. Холодно. І ми вночі три години там вовтузились. Хтось сказав голові колгоспу, і бульдозером витягли нас нарешті о 12 годині ночі. Ледве не провалився потім на кризі ставка у Сахновщинському районі. І досі пам'ятаю село Дубові Гряди. Крига була. І ми по кризі потихеньку, потім чую – тріщить за нами ставок. Але добрались".
Яким взагалі був повоєнний автопарк Українського Радіо? Які спецавтомобілі використовували? В архівах ми знайшли накази голови українського радіокомітету 1965-го року щодо передачі Будинку радіомовлення і звукозапису автомобіля ГАЗ М-20 "Побєда". А Кіровоградському обласному радіо цього ж року передавався автомобіль ГАЗ 69, що логічно, оскільки це був найпоширеніший на той час радянський позашляховик, який міг пересуватися колгоспним бездоріжжям. Цікаве авто згадується у наказі Комітету радіоінформації 1953-го року. Ним на баланс Київського будинку звукозапису передається (цитую) "спеціальна автомашина Форд-8 з закритим кузовом 1939 року". Про цю модель інформації у відкритих джерелах майже немає.
Володимир Винник – історик:
"Було кілька цікавих, як казали, "хитрих" "Побєд". Біля заднього сидіння було встановлено магнітофон. Тож було пожертвувано майже все заднє сидіння. Біля водія сидів журналіст, репортер, який записував всіх кого треба і що треба на цей магнітофон. Шнур для мікрофона був недовгий, це було досить незручно, але можна було виїхати на будь-яку відстань. Був додатковий акумулятор в машині, і будь-де можна було записатись. І була одна дуже "хитра" машина, яка проходить в двох списках: у списках гаража Українського Радіо і в списку Київської адміністрації при німцях. Це так званий "Ford V8". Що це за машина? В Німеччині, в місті Кельні, підрозділ "Форд" існував з середини 30-х років. Адміністрація Гітлера це вітала, і спеціально для армії німецький "Форд" випускає військовий варіант європейського "Форда" з овальним грилем решітки радіатора, вантажопідйомність 3 тонни, 3,6 л об'єм двигуна, 90 кінських сил. Вантажівочка вийшла непогана. У німців ерзац-паливо було таке собі за якістю, і тому у Вермахті на польові колони намагалися "Форди" брати якомога менше. Тож на них ладнали різні спецмашини, радіостанції, польові кухні, просто кунги, пожежні машини. Автомобіль був обладнаний магнітофоном "Siemens", двома радіотранслюючими гучномовцями, режисерським пультом і довгим шнуром з мікрофоном, щоб кореспондент міг вийти. Такий автомобіль працював в Києві. І працював всю окупацію разом ще з одним фургоном. Це був просто гучномовець на колесах від "Опель Бліца". І коли німців з Києва вигнали, то гучномовець німці забрали з собою, а ось великий функваген (так вони називали) лишився в Києві. І це була основа гаража Українського Радіо. Він міг їздити на велику відстань, хоча трошки був прожерливий. Це був єдиний його мінус, я думаю. А так це була чудова машина".
З автопарком Українського Радіо пов’язані і дитячі спогади харківської журналістки Генрієтти Верби. Автобус звукозапису справив на школярку таке враження, що у дорослому житті вона також обрала професію радіожурналіста.
Генрієтта Верба – журналістка Харківського радіо з 1970-го до 2000-го року:
"1954-ий рік. Я поїхала в табір. І до нас приїхали журналісти розповісти про наше табірне життя. Автобус зупинився не на самій території, бо не можна було підключитися. Якісь шнури, дроти кинули. Нам було дуже все цікаво. Автобус приїхав дещо чудний, ми не бачили таких автобусів в містах. Він був великий, просторий, там стояли магнітофони, на які записувалися. Отакі бобіни великі там стояли. Дуже роздивлятися не можна було, бо приїхала велика бригада ціла технарів, які писали, і журналісти були. І ми розказували, пісень співали про наше табірне життя. По черзі заходили в автобус. Більше враження на мене справив оператор, який там клацає. А журналіст говорив щось...".
Пригоди журналістів та курйози під час запису програм
Радіо – це робота з людьми, і під час цієї роботи іноді трапляються неочікувані або курйозні ситуації.
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Була у нас така радіошкола передового досвіду. І запропонували мені про буряковода. Відзначений він двома орденами Леніна. Поїхав я туди "УАЗ"іком, вже 18-та година вечора. І немає механізатора. Хтось із районного управління сільського господарства каже: "То поїхали до нього додому, в село. Це пів години". Кажу: "Нічого собі — пів години. Це туди, а потім назад, а потім ще невідомо, скільки там будемо". Приїхали. Каже голова колгоспу: "Давайте у мене в кабінеті будете брати інтерв'ю". Я ж з цим магнітофоном — Р6 тоді вже був, ще важчий на кілограм, ніж Р5. Влаштувались у його кабінеті. А він каже, що, "якби написати, то воно б краще було". Я ж кажу, що не знаю, про що ви хочете сказати. Це треба ще знати, про що він хотів сказати. Давайте я вам щось буду говорити. Каже: "Ви що самі не можете? Краще ви". Добре. А це десять сторінок друкованого треба. А писаного ще більше. Написали зрештою. "Ну що, будете читати?", — питаю. Він каже: "Ви знаєте, якби ще надрукувати". Так що, надрукувати? Це скільки друкувати? Це 10 аркушів, Бог знає скільки. Діватися нікуди. Треба завдання виконувати. Надрукував я. Це ще більше години минуло. Давайте тоді прочитаємо. Будете читати? Хоч я не прихильник ніколи був, щоб текст начитувати. Але оскільки це відповідальне нібито завдання, давайте. І він сором'язливо так каже: "Ви знаєте що, я вибачаюсь, я не вмію читати". А я вже скільки часу вже згаяв, треба будь-яким способом готувати передачу. Давайте тоді, як кажуть, під зозульку. Я три слова скажу, ви точно з такою ж інтонацією, якщо посмішка — з посмішкою. І ми ще десь години півтори, може, дві, мучили. Він аж мокрий. Голова колгоспу каже: "Вже перша година ночі, що ви там пишете?" Ми щось записали, потім він ще чарочку випив самогонки. Та давайте закусить. Господи, це скільки я намучився. Приїхали ми десь аж під ранок до Харкова. Я закрився у студії, переписав усе і сам змонтував. Сказав, щоб ніхто до мене не заходив. Передача вийшла 20 хвилин, уявіть. І на літучці оглядач говорить: "Звичайно, якби такі співрозмовники були, як у Олексія, так нам і робити нічого". А потім тільки приїхали до Харкова, десь через тиждень мені знову пропозиція: оскільки у вас гарна вийшла передача про вирощування цукрових буряків, то давайте зробимо про запліднення свиней! Я три дні ходив, як його викрутити все це, щоб воно більш-менш по-людському було, щоб зрозуміли. І теж вийшло".
Багато матеріалів Українського Радіо були критичними. І часто це призводило до конфліктів, погроз та навіть нападів.
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"А доводилось і сатиричну програму "До бар'єру" готувати. Це щотижнева суботня програма, тривалістю півгодини, і де довелося розбиратися із чиновниками міськради, із різними керівниками, що вони мене боялися. Думаю, це я дожив до такого, що мене бояться, треба кидати це все. І потім почав отримувати погрози, і по телефону, і на адресу сім'ї. Я рік так працював. Думав, навіщо воно мені? Така ж сама зарплата, скільки я тут нервів вбив. А люди пишуть і пишуть. В день я один отримував 30 листів. Допоможіть мені там, тим. Там працівники торгівлі обважують, там громадське харчування, непорядки якісь. А якщо лист надійшов, то треба вживати заходів.
Я пригадую, є під Харковом село Комарове, там молокозавод, і несуть відтіля всю продукцію — то масло, то сметану, то молоко. І тут електричка, і вони раз швиденько — і на електричку. Ми причаїлися у кущах із працівниками позавідомчої охорони. І дивлюсь: чоловік троє, несуть дуже важкенькі пакунки. Я кажу: "Ану стояти! Руки вгору!" Так якось вирвалось, хай вони щоб поставили все це на землю. Вони поставили на землю і тікати. А чого тікати? Мікрофон при місячному сяйві заблищав. А вони подумали: а хто знає, може, це зброя чи ще що. І втекли. І залишили тут всю продукцію: і сметану, і молоко, і масло. Позавідомча охорона не знала, що з цим робити".
Критика місцевого керівництва або керівників підприємств завжди сприймалася серйозно. Ніхто не хотів стати негативним героєм передачі, адже перевага майже завжди була на користь журналістів, і недобросовісний чиновник легко міг заплатити за порушення чи недбалість посадою. Але коли питання стосувалося партійного керівництва, ситуація була інакша.
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Була ще історія з медвитверезником. Там що тільки не надивишся. Тут же їх миють, стрижуть, укладають. І один так розходився, розбишака. Каже: "Я з ЦК КПРС. Завтра дізнаєтесь". Бігає, скрізь погрожує всім. Я записав, що він там говорив. І мовчки так приїхав додому. Що ви думаєте? Приїжджають троє чоловіків десь до мене додому. Кажуть: "Ви такий то?" Кажу, що такий. "Ви знаєте, є велике прохання, щоб ви зняли цей матеріал, що ви там готуєте, бо це до нас приїжджав якась велика шишка із ЦК КПРС з Москви". Та кажу: "Мені то однаково, я ще й не готував. Зачекайте". Я взяв з кімнати, якраз вдома був магнітофон із мікрофоном, виходжу і кажу: "А тепер ви говоріть". І вони втекли. Звичайно, видно, керівництву нашому хтось зателефонував, мовляв: "Та ні, ви ж так не грайтеся, це ж рівень високий". І мені не дали".
"Всі прекрасно розуміли, у якій системі живуть, але намагалися бути об’єктивними"
Всі прекрасно розуміли, у якій системі живуть, але навіть у цих умовах журналісти радіо намагалися бути об’єктивними, в усякому разі мали сміливість не вестись на відверті маніпуляції. Більшість таких історій залишалися не публічними, але деякі лягали в основу розгромних передач.
Ніна Карповець – журналіст районного, Київського обласного та Українського Радіо з 1968-го до 2021-го року:
"Подзвонила в Поліський район, мене чекають, приїхала. Начальник управління питає: "Що ви хочете?" Я кажу: "Хочу репортаж, як збирають льон. Хочу побачити, а тоді коментар". А він мені: "Та ні, я поспішаю на Київ, то давайте я вам коментар, а тут ви вже будете працювати". І він мені розказує, таку пісню співає, що мало не завтра у нас уже обжинки, льон завершують збирати. І далі ми поїхали по району, попрощалися. А ніде той льон майже не збирають. Як же мені виходить в ефір, що ж мені казать? І як зараз пам'ятаю, я підготувала той репортаж, подзвонила начальнику управління, кажу: "Не забудьте послухати вранці". А тоді дуже прислухались, бо це додаткова інформація з міст і для області, і для самого району. Він слухає. Я включила, як він співає мені, як все в нас ідеально збирається. А потім звучить: "Ось так, сидячи у себе в кабінеті, коментує хід збирання начальник районного управління сільського господарства. А тепер послухаємо, що ж на ділі". І далі розповідаю, де і що. І потім ми були друзі із цим товаришем, він каже: "Ніно, я як почув після моїх слів, що ти сказала, я зрозумів, що не на ту натрапив і не те ляпнув". І після того, скільки б я не приїздила у Поліський район, він казав: "Я нікуди не їду, поїхали, побачимо, а після того я буду вам коментувати".
Дружність колективу, стінгазети та "капустник"
Усі журналісти Українського Радіо 60-70-тих років, з якими ми поспілкувались, відзначають дружність колективу. Слова "тімбілдинг" тоді не знали. Але сам він, тімбілдинг, вже був. Радійники залюбки проводили час у компанії колег і поза роботою.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Українське Радіо завжди славилося дуже хорошим морально-психологічним кліматом в колективі. Люди з великою повагою ставилися один до одного, старші допомагали молодим, створювали прекрасні умови для розвитку, молоді з шанобливістю ставилися до старших. Робота, звичайно, важка і непроста, і коли траплялась можливість якимось чином відпочити — це теж була як єдина сім'я. Скажімо, ми їздили на екскурсію з цією компанією. Наприклад, екскурсія Радіо в Чернігів на колісному пароплаві. Весь колектив "Останніх вістей" виїжджає на колісному пароплаві на Чернігів і назад — це ж такі незабутні штуки. На свято головний редактор відбирав кілька найталановитіших журналістів, звільняв їх від іншої роботи і давав завдання готувати стінгазету. Стінгазета складалася, склеювалася з великих ватманських листів, і метрів 25 була довжиною. Всі стіни великої кімнати, в якій працювали 20 чоловік, всі повністю були у стінгазеті. Там і шаржі, і епіграми, і колажі із фотографій. Весь колектив, який тут працює, на Хрещатику, 26, приходив в цю кімнату подивитися і почитати цю стінгазету".
Крім стінгазети, готували ще й гумористичну радіопрограму. В ефір вона не виходила, виключно для внутрішнього використання. Але працювали над нею чи не більше, ніж над звичайними передачами. За словами Анатолія Табаченка, тодішній голова Держтелерадіокомітету Борис Іваненко зізнавався, що послухав багато програм, але жодна його так не вразила, як капусник редакції "Останніх вістей".
