Мар’яна Садовська на репетиції, світлина Ольги Ковалевської. Фото: culture.pl
На весь ліс лунав голос моєї бабці
Ви здійснювали фольклорні експедиції з 1993 по 2016 рік. А чи пам’ятаєте своє перше село, у яке поїхали?
Я почну відповідати на це питання здалека. Я виросла у Львові, і в моїй родині дуже багато співали. Всі наші сімейні свята і застілля завжди супроводжувалися співом.
Я пригадую, коли в дитинстві ми ходили збирати гриби, на весь ліс лунав голос моєї бабці, яка також співала в хорі. Це був такий романсовий, академічний спів. Це з одного боку. А з іншого боку, була радянщина, були оці 15 республік, 15 сестер, пластиковість, кічовість, те, що ми сьогодні називаємо шароварщиною. І попри те, що у нас в музичному училищі у Львові був народний відділ, все одно це було щось штучне.
Пригадую один випадок, який став, певною мірою, вирішальним. Колись моя мама організувала для мене і моїх друзів поїздку з рюкзаками в гори. Ми йшли в село Космач на свято, був дуже гарний сонячний день. І раптом ми почули жінку, яка сиділа в себе на призьбі, грала на дримбі і співала. Зараз я згадую це, як сон. Але я й досі пам'ятаю свій шок, який тоді пережила.
Я почула в її голосі щось таке, чого раніше не розуміла
Бо раптом я почула в її голосі щось таке, чого раніше не розуміла, чого ніколи до цього не чула. І ці неймовірні переливи голосу мене страшенно зацікавили. Тоді у мене прокинулося відчуття, що є світ, досі мені не знаний.
Наступні двері в цей світ мені відкрила для Алла Загайкевич (українська композиторка, авторка численних музикознавчих статей – ред.). Одного разу я була у неї вдома, і вона дала послухати записи, зроблені в селах. Це був поліфонічний спів, наше традиційне багатоголосся. І для мене це стало справжнім одкровенням. І тоді я відчула гостру потребу почути це самій. Тож, я не можу достеменно пояснити, чому я вирішила свою першу подорож. Це був поклик.
Моя перша подорож була на Полісся. Я їхала туди на Трійцю, бо довідалася про свято Водіння Куста. Перше село, в якому я зупинилась – це було село Лісове, в якому мені дуже довго співали жінки в місцевому клубі. Серед них була Уляна Кузло, котра потім стала однією з найважливіших для мене вчительок. Вона пізніше жартувала, мовляв, я – її позашлюбна дочка, щоб пояснити в селі, чому я ще, і ще, і ще повертаюся до неї.
Це було тим, що сьогодні ми називаємо ініціацією
Одного разу, коли жінки вже розійшлися, ми лишилися вдвох, і вона продовжувала мені співати. А в якийсь момент вона сказала: "Зараз я тобі заспіваю твою пісню". І це, мабуть, було тим, що сьогодні ми називаємо словом ініціація. Це була для мене якась неймовірна річ.
Сьогодні усі ми можемо зробити аудіо запис, фото чи відео на свій телефон. А раніше цього всього не було. Як це технічно відбувалося у 90-х? На що ви записували свої перші фольклорні матеріали? Якими пристроями користувалися? Наскільки дорого було дозволити собі, скажімо, касету чи ті самі компакт-диски?
Для своєї першої подорожі я позичила диктофон у пана Ярослава Грицака (український історик та публіцист, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету у Львові – ред.). І за це я йому дуже вдячна. В ті часи купити багато касет я не могла, мала кілька штук, тому дуже їх економила: записувала лише початки пісень, а далі слова дописувала в зошиті. Я й сама не до кінця розуміла, чому я їздила записувати ці пісні. Це була якась абсолютна внутрішня потреба.
Майбутньому чоловіку Андре Ерлену я хотіла показати Україну
Вже пізніше, коли жінки мені виспівували своє життя, я почала відчувати, що це справжня криниця, з якої мене щедро обдаровують. І згодом відчула, що не можу більше в собі це тримати, я мушу цим ділитися. І так з цієї потреби ділитися і виросла моя ідея стати співачкою, тобто почати відтворювати ці пісні. Також мені дуже хотілося моєму майбутньому чоловікові, режисеру Андре Ерлену показати Україну. І я їздила з ним в ці експедиції, в яких він теж знімав. Це теж були міні-касетки були, пізніше – CD. А вже на останній подорожі на Донеччину я вже мала цифровий записувач. Я знаю, що етномузикологи і етномузикологині записували на хороші мікрофони, але у мене цієї можливості не було. Я думаю, що мені хотілося зберегти навіть не самі мелодії і тексти, а оцей світ.
З одного боку – сучасний світ, а з іншого – русалки
Дослідники та дослідниці української традиційної культури часто вдаються до терміну занепад або відмирання традиції. Ваші фольклорні експедиції тривали з 1993 по 2016 рік. За цей період точно можна було зробити якийсь висновок. Чи спостерігали ви за цим процесом?
Насправді я дуже не люблю оцей вислів про вмирання традиції. І я би не хотіла, щоб ми законсервували наші села, щоб вони залишились такими музеями, в яких б жили автентичні бабусі, які б нам співали автентичні пісні, і ми з наших міст час від часу їздили б в екзотичні експедиції. Мені здається, що все міняється. І це так і є. Пам’ятаю обряд проводів русалок в Гайворонщині, де були переселенці з села Річиця. З одного боку, це був сучасний світ, інтернет, а з іншого боку – присутність русалок, яких треба провести. Особливо на Поліссі це поєднання завжди відчувалася, там казковість і сучасність дуже переплітаються. Звичайно, були села, в яких було важко записати якусь дуже давню пісню. Там був дійсно репертуар більш сучасний або колгоспний.
Я пригадую село на Херсонщині, де жінки співали російською мовою, але коли ми почали просити заспівати давніші пісні, то докупалися до пісень, котрі співалися ще до колгоспів. І виявилося, що це україномовні пісні. Знаєте, я часто чую, що в нашому славнозвісному селі Кричківка, мовляв, вже не співають так, як колись. Це говоримо ми сьогодні. А хто знає, як там співали 200 років тому? А може там ще інакше співали?
Традиція – це рух. Традиція – це розвиток, це не консервна банка
Тобто мені здається, традиція – це рух. Традиція – це розвиток, це не консервна банка. Я думаю, що традиція буде жити, до поки ми будемо виконувати пісні, допоки ми будемо співати, допоки ми будемо продовжувати обрядовість в тій чи іншій мірі. Так приємно було бачити в Києві відродження вертепів цього року, це розквітання Києва звіздами, цими кольоровими вертепниками і колядниками.
Мені дуже подобається ідея, яку я побачила в консерваторії в Гельсінкі. Там відділ фольклористики вважає, що обов'язковим заняттям є композиція і створювання нової музики на основі архівних матеріалів. Оце і є продовження традиції. В Америці їздила до стареньких людей, до будинків, де живуть старенькі люди (одній жінці було 102 роки), і намагалася в них розпитати, що вони привезли з України, що вони пам’ятають. Одна жінка мені розповідала, що у них на Полтавщині після Голодомору взагалі перестали співати. Але коли сьогодні ми їдемо на Полтавщину, Полтавщина звучить піснями. Тобто традиція, можливо, затихає на якийсь час, але зерна залишаються, і вони знову проростають. Вони інші, і вони міняються, але вони далі проростають.
Я завжди повторюю на всіх майстер-класах слова Федора Олександровича Роздобари, з села Кричківка, який сказав, що пісню треба любити, її треба носити так довго в серці, аж поки ти не відчуєш, як її співати. І це означає, що кожен співак, кожна співачка співає так, як бринить в її серці, а не відтворює незмінну форму. І от в цьому для мене є рух традиції. Традиція – це зміна, це рух, це постійне збагачення.
Серед греків Приазов'я збереглися голосіння, які в самій Греції важко знайти
В цьому архіві безліч справжнього життя: багато діалогів, кашлів, перебивань, сварок, жартів. І це все показує справжнє українське життя. Географія вашого архіву надзвичайно велика. Звідки у вас взялося стільки жаги, любові і ресурсу для того, аби в один архів вмістити записи від Лемківщини до Донеччини?
Я, насправді, скромнішої думки про свій архів. У мене була мрія потрапити всюди, в кожен регіон, в кожне село. В реальності мені не вдалося потрапити всюди. Наприклад, моєю великою мрією було поїхати до греків Приазов'я. Я чула дуже багато розповідей про те, що там збереглися навіть такі голосіння, які в самій Греції важко знайти. Але кровожерлива Росія перекреслила ці мої плани. На превеликий жаль. Я пригадую Басарабію, я пригадую мальовничі села болгар, гагаузів, ромів. Я дуже теж хотіла і мріяла поїхати в села, де живуть албанці. Одного разу в Маріуполі я зустріла чоловіка родом з албанського села. І він мені навіть пересилав записи бабусі, яка співає. Оскільки я не працювала як справжня етномузикологиня, у мене відбувався якийсь особливий контакт з багатьма жінками, котрі мені співали. І я мала якусь дивну потребу повертатись до них ще і ще. І привозити людей. Мені дуже хотілося, щоб про нас знали в усьому світі.
Коли ви вирішили, що ці всі касети, диски, записи, фотографії, відео обов'язково треба оприлюднити і створити такий архів?
Я дуже давно мріяла про оприлюднення цих матеріалів. Спочатку я думала, що це буде книжка, я почала навіть над нею працювати. Я хотіла в ній записати всі слова пісень, розповісти про людей, в яких я їх вчилася. І починала над цим працювати, робила певні успіхи, але потім переривалось. Розумієте, я ж музикантка і мисткиня, тобто завжди архів у мене був останній в черзі. І у 22-му році, коли в Німеччині покотилась така хвиля підтримки України, до мене звернувся театр, який мені запропонував стипендію і попросив написати якийсь проєкт. Тоді написала проєкт, який називався "Живий архів", і сказала, що ці кошти підуть на оцифрування і архівацію.
Двигун майбутнього архіву
І тоді звернулася до Юрія Йосифовича, до мого друга і колеги. Було відчуття, що момент прийшов. Три роки Юрій працював над ним, без нього цього архіву не було б. Але навіть Юрію довелося мене штурхати в спину, щоб знову для мене цей архів не опинився в останній черзі серед усіх моїх проєктів, щоб знову він не відклався в якусь безкінечність. Я знаю Юрія давно і дуже шаную його, як музиканта. Шаную його точність, уважність, прискіпливість. І коли я попросила Юрія оцифрувати матеріали, я уявлення не мала, що він стане центральним двигуном майбутнього архіву. Бо він не лише оцифрував, він зробив структури, він поукладав, порізав, повідділяв пісні, частково почистив, покращив звук, придумав структуру подачі архіву. І це насправді титанічна робота. І при цьому він ще й штурхав мене в спину і казав, щоб ми не відкладали роботу. Адже ми мусили випустити цей архів в світ. І я дуже-дуже йому вдячна. А також вдячна Світлані Панчук, яка зробила вже технічне оформлення. І от завдяки цим двом людям архів відчинив двері.
До архіву теж увійшли матеріали, які мені надали Оксана Собко, а також Ірина Крюченко – засновниця колективу "Заграярочка" з Волновахи, котра стала моєю провідницею на Донеччині. І також співачка Наталка Рибко-Пархоменко запропонувала додати до архіву записи, які вона зробила на Гуцульщині. Я хочу, щоб це дійсно була така криниця для спраглих, і щоб ми завжди могли напитися з цієї цілющої криниці, щоб ми завжди про неї дбали.
