Фото надані Павлом Мазуром
Потрапивши до лав ЗСУ, Павло Мазур здобув ще кілька нових навичок, зокрема опанував різьблення по металу. Йдеться про вироби зі спрацьованого військового залізяччя на кшталт тубусів, гільз від снарядів. Павло виготовляє з них справжні витвори мистецтва, а потім дарує. Каже, з десятків виробів у нього не залишилося жодного – усі в надійних руках.
Павло Мазур: Я сам із Вінницької області, Бершадщина. Мальовниче село Поташня у нас дуже красиве. У дитинстві, як і всі діти, любив бігати, гратися, лазити там, де можна і не можна. Так, як і всі діти, наче нічим не відрізнявся. Батько трактористом був, мама в колгоспі працювала кухарем і в школі також кухарем. На даний момент вони пенсіонери, вже вдома. Не відмінник, не двієчник, а так, середній собі план тримав. Як зазвичай хлопцям у школі, подобалася фізкультура, трудове навчання. У дитинстві я любив усе розбирати. З батьком піду на роботу, там щось порозкручую, до чогось підберу ключики вдома, будильники порозбираю, подістаю пружинки. Більшість я демонтажем займався у дитинстві.
Після 9-го класу школи хлопець вирішив одразу піти працювати. Хотів мати свої гроші, щоб не просити у батьків. Юнацький максималізм привів Павла до Одеси. Там він став альпіністом, але не спортсменом, а робітником, який утеплює квартири.
Павло Мазур: Можна купити одну і ту саму річ, але за гроші, які дали батьки, або за те, що заробив сам. Мені хотілося самостійним бути. І тому я поїхав працювати зразу. Спочатку пішов хлопцям "підсобнічати". Коли допомагав альпіністам, навчався від них цього ремесла. Потім мене почали вчити висіти на мотузках. І так я навчився. Мабуть, зо два роки я працював альпіністом. Мій найвищий поверх – 11, я спускався без страховки. А так найвище – це 16-поверховий будинок. Одразу як я приїхав із села в місто Одесу, перший раз для мене була така новина ― багатоповерхові будинки. Тому що не завжди я міг їх бачити, але кілька разів бачив ці будинки. І коли я потрапив на дах уперше, мені здавалося, що будинок має рухнути. Такі якісь відчуття були, адреналін, емоції. Але з часом воно все звиклося і почало переходити в буденність. Спочатку були не стільки страхи, скільки емоції позитивні, приємні. А потім вже в буденність перейшло, стало як робота. Цілий день робота на висоті. Це не ходити, не бігати, не сидіти, не лежати. Це тяжка праця була.
Утепливши кілька сотень одеських квартир, Павло Мазур вирішив усе-таки здобути якусь освіту. Думав не довго – йому завжди подобалося готувати. Тож вступив до місцевого коледжу за фахом кухар-кондитер.
Павло Мазур: Цікаво було готувати різні страви. Не так вчитися, як виробниче навчання, коли все це вже пеклося, смажилося, варилося, все запікалося. Тоді дійсно подобалось. Тобто ми страви готували і потім їх презентували, здавали на оцінку. Усі страви однакові, але кожен готує їх сам. Тоді їх куштують і ставлять нам оцінки, а ми потім їх їмо.
Після закінчення навчання Павла Мазура запросили на роботу до столиці. Але не кухарем, що було б логічно, а ― електриком. Знайомі побачили у хлопцеві потенціал у цьому напрямку і не прогадали. Він без електротехнічної освіти виконував завдання швидше та якісніше за колег із відповідними дипломами.
Павло Мазур: Я вдома друзям ремонтую машини, електроприлади, сам теж в будинках електрику роблю. І випала можливість через знайомих поїхати електриком. Практика краща за папірець, за освіту. На практиці краще, швидше навчаєшся, ніж з писаниною цією. Ми державним структурам робили електрику. Таким, як державне бюро розслідувань, державна фіскальна служба, медзаклади, школи. Мені більше хотілося працювати, а не ходити, вчити. Просто коли я потрапив туди у бригаду, там була людина, яка навчалася три чи чотири роки на електрика. І ми ставали й одну роботу робили, але окремо. Наприкінці дня у мене виходив результат у три рази більший. Вони почали перевіряти, чи все правильно, і побачили, що все гаразд, все зроблено, як слід. Хтось попросить, що світло пропало, в того немає іскри. У мене є мультитестери, які використовують для діагностики. Я і мотори кручу, потрохи все вмію.
Через якийсь період роботи у столиці Павла покликали працювати електриком у Чорнобильську зону.
Павло Мазур: Перший раз в КП "Дитятки", коли вʼїжджаєте в зону відчуження, такі емоції, наче не в іншу країну, а на іншу планету заїхали. Така атмосфера якась спокійна, занадто спокійна. Дуже багато там птиці, тварин багато, коней Пржевальського, лосів. Але людей практично немає. Усі ліси, села позаростали лісами. У самому Чорнобилі дуже мало людей живе. У квартирах ще ремонти тих років, шпалери, люстри, кроваті. Усе з тих років, що залишилося. Ми робили, виїжджаючи з Чорнобиля, біля Прип'яті, є комплекс виробництва "Вектор" для відпрацьованих радіоактивних матеріалів, які ми раніше вивозили на Росію для зберігання, з умовами, що ми через 30 років їх будемо назад повертати. Америка нам спонсорувала комплекс виробництва "Вектор", щоб у нас була своя база, на якій зберігалися відпрацьовані радіоактивні матеріали. І там треба було робити електрику по всій території. Ми бригадою поїхали, нам зробили перепустки, там так просто не можна потрапити. Навіть проїжджали біля реактора четвертого. Радіолокаційна станція "Дуга" дуже велика, тунелі якісь кілометрові є. Такого я не знав, по телевізору не бачив. Я скільки в ютубі шукав якісь ролики про Чорнобиль, є щось, але те, що бачив очима, не можна порівняти. На мою думку, там навіть чистіше повітря, ніж у Києві. Забороняється, звісно, ходити по лісах, збирати і вживати до їжі все, що росте, піднімати, ходити по траві навіть забороняється. Але повітря дуже чисте і там спокійно. Там ніби така релаксація. Сподобалось, наче як на відпочинок з'їздив.
У 2020 році Павло Мазур одружився. Родина жила у рідному селі на Вінниччині, а він так і їздив на роботу до Києва.
Павло Мазур: Дружина в мене, односельчанка моя, сестра моєї подруги. Так вийшло, ми зійшлися. Сподобались одне одному, дитиночка є, на даний час вагітна другою дитиною. Перша дитина народилася 28 лютого, на четвертий день війни 2022 року. Потім із часом ми були на Донбасі. Вона дуже захотіла приїхати до мене в Краматорськ. Я знайшов квартиру, приїхала дружина. Зараз чекаємо другу дитину десь на осінь. Коли повномасштабне вторгнення почалося, я сидів удома, тому що дружина вже була у Вінниці, на збереженні лежала. На Бершадщині я був вдома, жінку завіз перед тим, тому що кесарів мали робити. І тут війна, а в мене зразу в голові, що жінка в Вінниці. Так дочекалися 28-го, народився синочок. Виховували, я почав у селі займатися по ремонтах будинків, квартир, ванни, кухні, електрику, плитку, сантехніку. Щоб жити якось. Потім дали повістку, на 1-ше число з'явився, прийшов у комісію. Направили мене в Житомир, у штурмовики не взяли по стану здоров'я, хоча я приховував, що в мене там якісь є проблеми, вади. А вони сказали, йди звідси, не візьмемо, ти не витримаєш навантаження. Я не вважав, що це якась проблема зі здоров'ям, що я не зможу з броніком бігати, я ж усе більше тягав, нічого страшного… Потім направили в Чорноморськ, у піхоту, така ж ситуація: щось болить, кажуть ― та не болить нічого, все нормально, відповідаю. А вони ж, виявляється, не дурні люди. У них є моя карта стара, як колись проходив комісії, є якісь знімки. І мені сказали: ні, ти не підеш. І так потрапив в артилерію. Водій-електрик, їздити на транспорті, виконувати завдання, які на мене покладені. У більшості це перевезення з локацій, розвантаження продуктів. Прилітає часто, навіть я не на нулі знаходжуся, але дістають КАБами, ракетами. Буває, ми з побратимом приїхали, встали, зайшли у військторг, вийшли, поїхали назад. Їдемо, а вже він згорів, уже приліт.
Робота на фронті ― це завжди стрес. Але Павло Мазур навчився його нейтралізувати. По-перше, у вільні хвилини він грає на гітарі. По-друге, якщо це можливо, займається своєрідним хобі – вирізає різноманітні вироби зі спрацьованих снарядів.
Павло Мазур: Перший виріб із гільзи. Це тубус був. Він на даний момент у моєму селі лежить у музеї. Я так зробив, думаю, попробую. Все від руки малюю собі, вирізаю ― ага, вийшло. Думаю, я ще попробую напис якийсь зробити. Знову намалював. Спробував, вийшло. А тоді ще спробую пофарбувати, десь підтерти щось. І так перший виріб вийшов. Я його відправив додому. У нас у селі є краєзнавчий музей імені Прокопа Колісника, дуже красивий. Я віддав туди свій виріб. А потім сподобалося, думаю, попробую ще там ангелочка вирізати. Ну, вирізав, побратим каже, а зроби мені такого. І так більшість я роблю просто на прохання. Гільзи так само, побратим їх залишив, хоче, щоб я зробив. Одну зроблю, одна мені залишиться. То в тих візьму, то в тих. Це тубуси від гільз. По-різному буває. Частину інструменту мені давав місцевий житель на Донбасі, для більш детальних робіт. Весь повністю інструмент при переїздах неможливо забрати з собою. Хлопці пробували теж щось зробити, на принтері щось там збільшують. А я взяв листок, намалював, наче вийшло. Взяв ― на гільзі намалював. Все вручну, без картинок. Чисто з фантазії. Добавляв щось своє. Ну це як сувеніри, гравіровки на гільзах всякі. У мене на руках ні одного виробу немає. Я все роблю просто людям, щоб було мені приємно, коли людям приємно. Я не собі, щоб колекціонувати чи ще щось. Там потрібно було три-чотири штуки зробити, подякувати волонтерам за допомогу. Це у вільний час. Є можливість дві години попрацювати, я не піду лягти відпочити, а піду працювати. Як заохочення ― прийшла хвиля щось мудрити, я її використовую, цю хвилю.
Крім роботи по металу, Павло Мазур також і столярує.
Павло Мазур: Звичайні піддони, які залишаються після транспортування чогось. Лавочки зі столиками, самі столики, стільчики розкладні, годівнички, шпаківні, все, що нафантазуємо. Дуже хороші люди були у нас по сусідству, які допомагали нам і запчастинами, і в ремонті допомагали. Навіть локацію нам знайшли ― хату, де ми заселилися. Свій транспорт давали, коли потрібно було, виручали. Навіть три лавочки зробили зі столиками посередині. На даний момент люди, які залишилися, більш молоді, вони за Україну, нас підтримують, навіть казали, що будемо переїжджати, але ми хочемо з вами, щоб бути завжди у безпеці. На жаль, є такі люди ― на них кажуть ждуни, вони говорять одне, а чекають насправді іншого. З часом видно по людині, як вона спілкується. Людина, яка за Україну, за наше діло ― буде розмовляти, вона розповідає, що вам потрібно, може, ви чогось потребуєте, може, якась допомога...
Найбільше бажання Павла Мазура нині – бути поряд із родиною. Восени він стане батьком ще одного хлопчика. А поки повернутися до сімʼї немає змоги через війну, чоловік планує спеціально зробити кілька виробів і надіслати їх синові. А там, може, і відпустку дадуть – побачити новонародженого нащадка...
