Святкування Різдва, Львів, 1 січня 1972 року. Стоять зліва направо: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь. Сидять – Стефанія Шабатура, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко
"Ну, який я дисидент? Я ніколи не хотів реформувати ту владу, я завжди хотів звідти вийти!"
12-14 січня 1972 року було заарештовано дуже багато українських патріотів. Йдеться про "арештовану коляду" та операцію "Блок". Що це було?
Одразу мінімальний коментар. Євген Сверстюк наприкінці 1980-х в одній із приватних розмов дещо роздратовано сказав: "Ну, який я дисидент? Я ніколи не хотів реформувати ту владу, я завжди хотів звідти вийти!". І не лише він, бо цим товариством однодумців рухала єдина національна ідея ― створення власної держави. Усі звикли пов’язувати шістдесятництво з хрущовською відлигою, але цей короткий період відлиги був лише певним етапом національно-визвольного руху, який ніколи не припинявся. Якщо на початку ХХ століття він проявився дуже яскраво ― утворення УНР, придушення її, утворення СРСР і боротьба проти нього, розстріляне відродження. Усе було жорстко придушене, але частина людей все-таки вижила, вони стали провідниками, зв’язуючою ланкою для молодого покоління. І коли режим трохи послабився під час хрущовської відлиги, то всі ці зв’язки зміцніли, молоде покоління підхопило естафету і продовжило боротьбу. Спочатку обережно на культурницькому фронті ― у літературі, музиці, образотворчому мистецтві. Але ж влада не дрімала, і цей найстрашнійший ярлик звинувачення в українському буржуазному націоналізмі нікуди не подівся. У 1965 році вже пройшла хвиля політичних арештів, а перед цим встигли розігнати "Клуб творчої молоді" та його філії у різних містах. Проте ці репресії людей не зупинили. Пригадаймо протест, ініційований Іваном Дзюбою на прем’єрі фільму "Тіні забутих предків", коли він 4 вересня 1965 року проголосив список заарештованих, відомих на той момент. Тоді було арештовано близько 20 осіб, серед яких брати Михайло і Богдан Горині, історик Валентин Мороз, усіх не перелічиш. В’ячеслав Чорновіл після цих арештів зібрав їхні біографії, уклав збірку "Лихо з розуму, або Портрет двадцяти злочинців", її вдалося переправити за кордон, там вона вийшла книгою. А в 1967-му Чорновіл "сів" за це. Через півтора року за амністією він вийшов, хоча присуд був на три роки таборів. Далі, 1970 рік ознаменувався тим, що змінилося керівництво КДБ ― Нікітченка змінив Федорчук, тож стеження за "бунтарями" стало помітним і тотальним. Навіть під час відпочинку у прип’ятських лісах за сім’ями дисидентів у наметовому таборі стежили агенти КДБ. У 1970-му був удруге заарештований Валентин Мороз із присудом суворих таборів на 7 років, у грудні 1971-го заарештували Ніну Строкату-Караванську лише за те, що вона не погоджувалась відмовитися від чоловіка Святослава Караванського, відомого філолога, який вже вдруге був заарештований.
"Пишеш "покаянного" листа" ― і ти вільний"
У цей час влада вже готувала справу "Блок"?
Події 1972 року почали називати "арештованою колядою" пізніше, але на той момент влада була вже готова до цих арештів. На кожного з майбутніх фігурантів справи було зібрано компромат, і потрібен був лише формальний привід ― як це подати людям. Для цього використали візит в Україну бельгійського студента Ярослава Добаша, який поспілкувався, зокрема, з Іваном Світличним і мав вивезти фотоплівку зі словником українських рим Святослава Караванського, котрий у цей час був в ув’язненні. Добаша не чіпали, але на виїзді з Радянського Союзу в Чопі його таки знімають із потяга, вилучають плівки і лякають, що він взагалі може не повернутися додому. Молодий чоловік не був готовий до таких погроз, йому дали заготовлений текст, і він його зачитав та підписав усе, що від нього вимагалося. Мовляв, він приїхав за завданням націоналістичних західних центрів, розвідок тощо. КДБістам було абсолютно необхідно прив’язати внутрішню природну визвольну діяльність українського руху опору до західних спецслужб і бандерівських центрів. Після такої "підводки" радянські люди мали схвально сприйняти арешти тих, хто потрапив під "західний вплив". Тож 12 січня одночасно були заарештовані Іван Світличний, Євген Сверстюк, Данило Шумук, Василь Стус, Микола Плахотнюк, Зиновій Антонюк, Олесь Сергієнко, Іван Коваленко. Це київські арештанти. А у Львові цього ж дня арештували В’ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Стефанію Шабатуру, Ірину Стасів-Калинець та інших. Ці арешти продовжувалися цілий 1972 рік. За різними джерелами, десь 89 осіб безпосередньо пов’язаних із цим колом людей, і до 100 осіб було загалом заарештовано за цей рік із політичних мотивів. Деякі арешти тривали і в 1973 році, але не всі з заарештованих дійшли до суду. Це залежало від того, як людина поводила себе під час слідства та наскільки вона готова була доводити свою невинуватість. Навіть під час перебування у таборах періодично до київського КДБ привозили деяких арештантів, проводили так звані профілактичні бесіди і схиляли їх до однієї дуже простої дії ― підписати "покаянного листа". Пишеш цей лист ― і ти вільний. Здається, все дуже просто. Але це означає відмовитися від самого себе, зрадити себе і друзів. На це йшли тільки одиниці. Ми знаємо приклади дуже шанованих людей, які писали такі листи. Я завжди кажу, що не нам їх судити. Ми не жили в той час і не були в їхній ситуації. Усі згадують ім’я Івана Дзюби, але ця людина мала обставини непереборного характеру ― через стан свого здоров’я він міг загинути просто в таборі, ще до заслання. Ми тепер розуміємо, скільки Іван Дзюба ще встиг зробити для України.
"У 1966-му колядники прийшли під стіни КДБ й намагалися доспіватися до слідчого ізолятора"
Для українських патріотів фактично не було ніякої відлиги, бо за ними стежили, їх переслідували від початку 1960-х. У 1965 році вони зібралися на цей "протестний" вертеп, бо вже 22 особи було заарештовано. Колядування було лише приводом, аби поговорити про найважливіше.
Колядували від часів "Клубу творчої молоді", з 1962 року, і після його розгону в 64-му традицію продовжували. У радянській часи такі свята, як Різдво, практично не існували, тому колядки і щедрівки об’єднували в одне дійство і проводили його у новорічний вечір 31 грудня та могли ще продовжити 1 січня. Виходили у вертепних костюмах на вулиці міста, заходили до відомих людей, яких любили і поважали, наприклад, до Бориса Гмирі, Павла Тичини, Максима Рильського та ін. Для киян було важливо, що вони могли на Хрещатику побачити співочий гурт. Зустрічаючи 1966 рік, колядники прийшли під стіни КДБ, де сиділи їхні друзі, та намагалися доспіватися, докричатися до того слідчого ізолятора. Вони вперше тоді заспівали коляду зі словами "наших українців по тюрмах саджають, матерів із діточками в Сибір засилають". Це стало яскравим виявом протесту, і відтоді за колядниками було особливе стеження, а ще тому, що наколядовані гроші йшли на допомогу українським політв’язням та їхнім родинам. Адже часто траплялося так, що одного члена родини посадили, а інших звільнили з роботи ― живи, як знаєш. Чи є там діти або хворі люди ― нікого це не турбувало.
.jpg)
Олена Лодзинська та Наталія Грабченко у студії Радіо Культура
"Перекривали все, що могло дихати і творити"
А чому така назва ― операція "Блок"? Невже тодішня влада думала, що цими заходами вона заблокує український національно-визвольний рух?
Звісно, вони так думали. Перекривали все, що могло дихати і творити, намагалися ізолювати людей. Чому так важливо було отримати згадані вже "покаянні листи"? Тому що самоліквідація, самоцензура, самознищення покаянців діяло нищівно на тих, хто їм вірив, хто на них рівнявся. Це страшенно деморалізувало. А ті, хто відмовлявся писати такі покаянні заяви, розуміли, що вони зберігають не тільки свою гідність, а й віру в їхню ідею серед інших людей.
А ще зринає інформація, що часом підписували згоду на співробітництво, хтось на когось доносив. Ця тема мусується і сьогодні, коли йдеться про шістдесятників. Що з цим робити?
Це не секрет. Адже КДБісти завжди намагалися залучити до своєї агентури людей з будь-якого середовища. Серед студентів певного курсу десь один на десять чи на п’ять міг бути завербований за певні пільги чи обіцянку гарного розподілу по закінченні університету, наприклад. Люди підписувалися, не вбачаючи нічого страшного. Так само в установах та організаціях це все існувало. А розпізнати таких людей не завжди було легко. До речі, Іван Світличний завжди говорив про те, що "нам немає чого ховатись, ми діємо легально, не порушуємо жодних законів. Нас все одно знайдуть за що притягнути, але ми маємо робити свою справу, щоб більше встигнути".
"Іти за ґрати й за колючі дроти була готова лише малесенька щопта людей"
Ви сказали, що за справою "Блок" було заарештовано 89 і більше осіб. А як реагувало українське суспільство? Наскільки Україна була в курсі того, що відбувається?
Писали про це мало, але інформація все одно поширювалась. Попри всі заборони, продовжував діяти самвидав, це був найпоширеніший тоді спосіб інформування. Слухали також по радіо "ворожі голоси", на кухні або десь на природі. Подробиць не знали, але ходили чутки, які обростали легендами. До цих людей було співчуття і певна солідарність у глибині душі. Але йти за ґрати й за колючі дроти була готова лише малесенька щопта людей. Усі, хто підтримував українську справу в душі, з початком арештів зачаїлися, фактично аж до горбачовської перебудови.
А потім події 1989-90-91 років показали, що Україна справді готова до змін. Хоча у 1960-х ситуація виглядала безнадійною і здавалося, що від цього монстра ― СРСР ― неможливо звільнитися. Але пасіонарії завжди творять історію, тож маємо пишатися нашими людьми, які пройшли цей шлях.
Якби не було цих людей, які відкрито й на повен голос, незважаючи на репресії, у 1960-70-ті не говорили і не вели за собою, то масам, що відчували правду у глибині душі, не було б на кого спертися.
Сьогодні нам важливо усвідомити: у разі, якщо наш ворог доможеться свого і прийде сюди, то ми з вами не дійдемо до ув’язнення. Ми не пройдемо їхніх фільтрів, хіба що до підвалу і вочевидь ненадовго. І можна не сумніватися, що дуже багато наших людей, так само як у часи сталінщини, поїдуть освоювати північні регіони РФ, у табори й за колючі дроти. Чим більше ми будемо це усвідомлювати, тим більше воно має нас мобілізувати на боротьбу.
До дня 12 грудня відкрито виставку "Українські обличчя зони"
Що сьогодні відбувається у Музеї шістдесятництва? Які заходи чи виставки?
Музей зараз у періоді відновлення після ремонту наших виставкових приміщень. Саме до 12 грудня ми відкрили нову виставку "Українські обличчя зони", це 4 художники ― Опанас Заливаха, Григорій Герчак, Володимир Куткін та Борис Курліков. Виставка їхніх робіт доповнена табірними матеріалами, вишивками з жіночої політичної зони, табірними робами з особливо суворого та суворого режимів, це іменні речі політв’язнів Василя Овсієнка та Олеся Шевченка. Готуємо зараз до відкриття виставку "Говори до мене гарно" про родину актриси розмовного жанру Тетяни Цимбал. Поки що не маємо дозволу на відтворення постійних експозицій у повноті через воєнний стан, але у нас діє постійна експозиція воєнного часу "Український Донбас", де ми розповідаємо всю історію українського шістдесятництва. Це зараз наш основний інформаційний блок. У кабінеті-музеї В’ячеслава Чорновола діє увесь стендовий показ. Приходьте до Музею шістдесятництва на Олеся Гончара, 33.
