Ілюстративне фото з відкритих джерел
Певна кількість маломобільних осіб потребують значного ресурсу
Яка приблизна кількість людей, що належать до категорії маломобільних осіб – літнього віку, які потребують стаціонарного догляду, осіб із психіатричними розладами, епілепсією, інвалідністю. Чи є конкретні регіони, де проблема найгостріша?
Ми говоримо про велику кількість людей, які підпадають під цю категорію. Це особи з інвалідністю, люди старшого віку, особи, що потребують опіки, піклування й додаткового догляду. У контексті країни це невелика кількість людей. Але всі ці люди потребують особливої уваги та допомоги від великої кількості інших людей. Наприклад, для того щоб евакуювати таку людину, ми потребуємо мінімум двох членів команди з евакуації та, можливо, ще додаткових людей, якщо буде потреба перенести особу. Після цього включаються інші члени команди, наприклад, соцпрацівники, юристи тощо. Тобто, певна кількість маломобільних осіб потребують значного ресурсу ― людського, фінансового, інформаційного.
Інформація про тих людей, які потребують особливої евакуації, готується завчасно? Чи це відбувається у режимі реального часу, залежно від пересування фронту?
Це буває досить по-різному. Коли ми кажемо, що фронт більш-менш стабільний, тобто не рухається, то евакуація триває ― і тоді ми евакуюємо осіб із маломобільних груп населення. Коли ж фронт рухливий, то ми дізнаємося про велику кількість людей одночасно. Ми постійно знаємо про цих людей, з нами зв’язуються, наприклад, їхні родичі або ж самі люди, інколи це можуть бути органи соцзахисту регіонів. Інформація доходить до нас постійно, але в різному об’ємі.
Що відбувається після евакуації "невидимих" людей?
Часто ці вразливі маломобільні люди бояться евакуації, адже бояться їхати у невідомість. Які головні виклики виникають під час евакуації людей, що потребують стаціонарного догляду? Як вирішується питання транспортування таких осіб?
Ми в команді часом називаємо таких людей "невидимими", тому що держава їх досить часто не бачить. Коли говорити у контексті евакуації, держава майже завжди працює з великою категорією людей. Тобто державі легше побачити населення, яке буде евакуйовуватись у великій кількості. Це молодші люді, які не потребують догляду та особливої уваги. Такі групи люди евакуюються з допомогою держави до місць тимчасового проживання, транзитних шелтерів тощо. Коли ми говоримо про особливі випадки, приміром, щодо евакуації незрячих людей, то держава, на жаль, не включається, тому що в неї брак ресурсів, не вистачає бачення на місцях. Тому тут включаються гуманітарні та волонтерські організації, які допомагають евакуюватися цим людям.
Що відбувається після евакуації з цими людьми?
Якщо говорити про наш фонд, наприклад, то ми маємо транзитний центр, куди привозимо цих осіб. І вже тут включається в роботу велика кількість людей ― соцпрацівники, кейсменеджери, логісти тощо. Наприклад, у людини є родичі десь у селі, а щоб доїхати до цього села, потрібно залучити спеціалізовану логістику. Держава цього не зробить. Тут мають включитися або родичі, або гуманітарні організації. Саме ці організації шукають місця для розміщення людей, яким потрібен спеціалізований догляд. Це можуть бути не лише лікарні, а й заклади стаціонарного догляду ― будинки для осіб з інвалідністю, геріартричні центри, територіальні центри. Місць у цих закладах украй мало і вони закінчуються.
Які критерії розміщення осіб, що потребують стаціонарного догляду? Як враховуються особливі потреби, наприклад, людей із психіатричними розладами чи епілепсією?
Перевезення відбувається кейсово. Включаються гуманітарні організації, які допомагають такій особі виїхати. Щодо особливих потреб, ми точно можемо говорити, що такій особі потрібне ― як мінімум ― окреме приміщення, тобто своя кімната. Це не може бути транзитний центр, де в кімнаті розміщено 5-6 різних людей. В окремій кімнаті людині буде безпечно, їй потрібен соцпрацівник або інший супровід. Як правило, ми включаємо сюди психологів, що допомагають людині стабілізуватися. Адже коли ми говоримо про людину, в якої немає офіційно встановленого діагнозу, або коли вона втратила всі документи, ми не можемо розмістити її у спеціалізованих закладах, відтак людина залишається у місцях тимчасового проживання або ж у транзитних центрах гуманітарних організацій. Тому їй потрібно багато уваги, безпечний простір, ми привозимо до неї лікарів або ж веземо людину до лікарні. Багато часу йде на те, щоб відновити документи, і весь цей час людина перебуває у транзиті ― в окремому приміщенні та з відповідним персоналом. Після того, як лікарі обстежать стан особи і зроблять документи, ми можемо говорити про пошук будинку, де вона проживатиме, або ж про розміщення її у закладі, що відповідає стану особи.
.jpg)
Юлія Матвійчук. Фото: Микола Мирний/ZMINA
"Нам потрібна підтримка держави"
Як мала би включатися держава, на ваш погляд? Чи це справа лише волонтерів? Важко шукати якісь аналогії в інших країнах, бо наш досвід у ХХІ столітті, напевно, є безпрецедентним.
Насправді ми шукали досвід іноземних країн. І нам відповідали, що під час збройних конфліктів та громадянських воєн завжди відбувається така ситуація. Але вона вирішується по-різному, залежно від країни. Коли нам наводили приклад Іраку, то там включалися сім’ї та брали на опіку цих людей. Тому що в їхній традиції ― великі родини, де підтримують одне одного. В Україні ― менші сім’ї, і багато людей не можуть допомогти своїм родичам, або ж людина просто самотня, у неї немає родичів. Що могла б зробити наша держава? За три роки евакуації, яку здійснює наш фонд, ми чітко розуміємо, що у нас є алгоритми, які працюють. Але нам точно потрібна підтримка держави, щоб знайти відповідь на запитання: куди ми довгостроково помістимо велику кількість людей, які потребують стаціонарного догляду? Я не впевнена, що Україна має ресурс, щоб швидко розбудувати заклади, які відповідатимуть усім європейським стандартам. І якщо говорити про Стратегію деінституціалізації закладів, ухвалену 24 грудня 2024 року, то вона також не відповідає на це запитання. Можливо, державі треба шукати тимчасові рішення, будувати тимчасові транзити для цих людей, а далі ми би пропонували нашим партнерам у Європі імплементувати відповідь на це питання у досвід інших країн. Адже це питання виникає завжди під час воєн, тож нам потрібно мати на нього відповідь.
Чи маєте ви приклади реальних історій евакуації, що ілюструють всю складність і непередбачуваність кейсу, яким ви займаєтесь?
Нещодавно ми вирішили кейс ― і він не поодинокий ― коли родина має змішані потреби. Ми евакуювали з Донецької області жінку, яка мала сина з психіатричними розладами. Йому потрібен був спеціалізований догляд, окреме приміщення та безпечний простір. Але водночас у жінки була мати, бабуся цього хлопчика, яка мала термальну стадію раку, тобто їй також потрібен був догляд, але вже іншого формату. Ми досить довго шукали, куди помістити цю сім’ю, адже їм потрібна була дуже змішана форма догляду. З одного боку, потрібен безпечний простір для хлопчика, де була б школа і соцзахист для його підтримки. А з другого боку ― бабуся, яка потребувала лікарні та догляду медиків. Наша команда витратила тривалий час, щоб знайти для цієї сім’ї відповідне місце. І таких сімей дуже багато.
"Якщо станеться хвиля великої евакуації, то нам не буде куди помістити велику кількість людей"
Про потенційні рішення. Які першочергові кроки має зробити держава для вирішення проблеми?
Ми чекаємо від держави відкриття діалогу про те, як знайти тимчасове рішення для великої кількості людей, що потребують стаціонарного догляду. І тут буде замало експертизи якогось одного міністерства чи нашого фонду. Це повинен бути спільний діалог про те, що ми робимо, і відбутися він має якнайшвидше. Адже якщо станеться хвиля великої евакуації, то нам не буде куди помістити велику кількість людей, на жаль. У транзитному центрі "Океан добра", що його підтримує наш фонд, сьогодні є 150 місць, і всі вони зайняті. Тобто ― якщо потрібно буде евакуювати людей, ми не знаємо, куди їх перевозити.
"Система підтриманого проживання ― це те, до чого Україна має йти"
А що ви думаєте про можливість залучення деяких лікарень чи пологових будинків, які зараз зачиняються, бо немає в них потреби? Адже вони мають базу й обладнання, і в них можна було б розміщувати людей, які потребують особливого догляду.
Мені здається, що будь-які нові приміщення та персонал, готовий працювати з цією категорією людей, ― це були б чудові рішення. Аудит таких приміщень, формування переліку, пошук бюджету для довгострокового утримання цих закладів ― це те, що Україна має робити вже зараз. Чи то лікарні, чи то інші приміщення, які ми можемо переобладнати під заклади тимчасового розміщення евакуйованих людей, поки розбудовується система підтриманого проживання в Україні, це були б дуже вдалі рішення. Система підтриманого проживання також була ухвалена 24 грудня. Йдеться про розбудову соціальних послуг та будинків підтриманого проживання, коли в одному будинку проживає до 8 людей. До них приходить соцпрацівник, який допомагає їм час від часу. Це система, до якої Україна має йти, а ухвалена стратегія якраз сприятиме цьому процесу. Але ― це не відповідь, куди розмістити велику кількість маломобільних людей після евакуації прямо зараз.
